Україна і сусіди: територіальні претензії. Частина 1. Захід і Північ

У Середній Азії й досі, через 27 років після розпаду СРСР, не вирішені територіальні суперечки між колишніми республіки. Існує близько 1000 спірних ділянок кордону (раніше — адміністративного, лише на картах; з 1991-го — державного), на 1150 км кордони досі не делімітовані.

Можна констатувати, що радянська політика «національного розмежування» призвела до «межового розладу» регіону (в психіатрії є такий термін щодо особистості, а в деяких місцях СА, як у Фергані, його можна застосувати до всього регіону).

Результати: погроми, біженці, заколоти, громадянська війна в Таджикистані, революції 2005-го і 2010-го в Киргизстані, міни на кордонах, знищена торгівля, ворожі стосунки між сусідніми державами.

Однак етноси вже сформовані, чітко тримаються своєї ідентичності, нові експерименти не приймуть (і «руський мір», і «халіфат» тут неможливий).

А що в Україні? Невже «нормально розійшлися» з сусідами? Найпростіше це простежити за динамікою делімітації нашого кордону.

У 1992-му всім сусідам були надіслані пропозиції: Україна не має територіальних претензій до жодної з семи сусідніх держав, і водночас не визнає таких претензій до себе.

З Польщею, Словаччиною й Угорщиною делімітація кордону закінчилася в 1995-му. З одного боку, могла бути купа претензій — враховуючи наше бурхливе минуле. З іншого — кордон фактично вже існував (це був кордон СРСР, проходив по річках і горах), прискіпуватися до окремих ділянок не було сенсу.

«Прихована міна №1» — «приватизовані кордони». Схема була налагоджена ще в 1990-ті: місцева влада передає у приватну власність прикордонну зону (до 100 м від кордону) — 2 га на особу, або 90-130 га для ОСГ, і начебто для с\г робіт. Фактично, замість кукурудзи там росли сторожові вежі, де цілодобово чергували ділки зі зброєю і тепловізорами. Коли поруч не було прикордонників, переправляли в Угорщину нелегалів і сигарети.

Лише в 2017-му відчужену землю почали повертати державі через суди: начебто 134 га вже повернули (це 5,5 км кордону), ще 90 — у планах, стосовно інших «триває робота» (в т.ч. й у Львівській області).

Додам трохи інсайдерської інформації від мого сусіда в АТО з м.Берегове («я угорець, але ідейно — проти пуйла»). Він казав, що десятиліттями всі заплющували очі на такі злочини, бо вздовж кордону в Закарпатті завжди жили угорці, а не українці. Школи у них з угорською мовою навчання; виші, робота — все на  «батьківщині», бо отримати для них угорський паспорт не проблема (саме тому такий гучний скандал вибухнув щодо української мови навчання у школах — угорцям вона не потрібна).

На жаль, поки в Будапешті при владі залишатимуться націоналісти «Фідес» і Орбан на гачку Кремля — проблема не зникне...

У 1990-х нашим найбільш імовірним військовим противником вважали Румунію — через неможливість поділити шельф. Добре, що суд у Гаазі в 2009-му постановив: румуни отримують багато шельфу, на який раніше не мали права через наш острів Зміїний. Однак Зміїний — це саме острів, а не скеля, як хотіли румуни (тоді б вони ще вдвічі більше шельфу захапали).

«Прихована міна №2»: можливі конфлікти у гирлі Дунаю. Румуни ще в 1902-му побудували дамбу в місці, де починається гирло (недалеко від нашого Ізмаїла). Вони щороку її добудовують (зараз — вже 430 м!), щоб посилити течію у своїх каналах. Кількість води у «нашому» Дунаї зменшується, протоки міліють. У 1994-му грошей на поглиблення дна не стало, наші судна 15 років заходили до Дунаю лише через румунські канали (і платили румунам чималі гроші). Нарешті, збудували канал «Дунай — Чорне море» (румуни й досі його опротестовують — бо він проходить посеред заповідника).

Однак наша частина гирла все одно швидко міліє і замулюється. Це навіть на знімках з космосу видно — верхня частина значно «зеленіша». А якщо порівняти з картами середини ХХ сторіччя — багатьох тодішніх протоків вже немає.

У наш канал як не могли, так і не можуть зайти суховантажі, тому:

• зерно везуть машинами до порту «Чорноморськ»;
• залізну руду з Кременчука до Ізмаїла — залізницею (а вже там перевантажують на судна — «цирк на дроті», але це вдвічі дешевше, ніж одразу везти кораблем по Дніпру).

Оскільки наш кордон з румунами — саме по гирлу Дунаю, яке все змінюється і змінюється, проблем не уникнути…

Якщо ж глянути ширше:

• 90% дунайських вантажів усе одно не йдуть через гирло, а через румунський канал Чорноводи-Констанца — так на 400 км ближче;

• однак румуни весь час поглиблюють старий Сулимський і будують новий Георгіївський канал у гирлі – здається, щоб «у сусіда корова здохла», щоб у нас все комишом поросло;
• фактично південь Одеської області 20 років був анклавом: судноплавство вмирало, а дороги там були жахливі. З 2016-го роблять трасу «Одеса-Рені», як добудують — це справді з’єднає наші країни.

Кордон з Білоруссю начебто безхмарний: раніше його не було (т. зв. «адміністративний»), однак у процесі делімітації суперечок не виникло, і з 2013-го кордон «зі стовпчиками» встановлюється.

«Прихована міна №3»: Завдяки «бурштиновій лихоманці» кордон перенасичений місцевими мафіозі і зброєю (особливо з 2015-го, коли атовці почали повертатися). Приїхали білоруси зі свого боку ставити стовпи — наша мафія з автоматами кричить: «Геть, ми тут воду берем!» (бурштин вимивають потужними мотопомпами).

Білорусь — частина кремлівського Договору про колективну безпеку, і ніхто не знає, що буде з країною після смерті Лукашенка. Слід нагадати нашим бурштинокопачам, що провокації на кордонах мають криваві наслідки…

Далі — Придністров’я й ерефія…