Коли я буду директоркою музею…

Примітка редакції. У нас дуже люблять музеї. Причому зробити музей прагнуть щоразу, щойно знайдуть хоч якусь історичну місцину чи особистість. Проте є маленька проблема: в Україні не дуже вміють робити нормальні музеї, цікаві, такі, до яких хочеться заходити, а тим паче – повертатися. А поганий музей – це гірше ніж узагалі його відсутність, бо він дискредитує те, що мав би пропагувати.

Як же виглядають нормальні музеї? А ось як.

В мене буде обмаль грошей, часу та підтримки оточення. Тому запишу зараз to do list, який треба буде втілити в перші години і дні роботи. Бо саме цього українським музеям зазвичай не вистачає – людяності. Не коштів, не розумної аудиторії, навіть не ідей та досвіду працівників – бракує розуміння того, що зробити музейний простір комфортним – насправді лише питання нашого бажання.

Отже, коли я буду директоркою музею, то:

• почну з персоналу. Не з наукових співробітників, а з касира, доглядача та прибиральника. Бо вся моя праця буде марна, якщо саме вони не стануть моїми найкращими друзями і вірними однодумцями. Саме з ними передусім спілкується відвідувач. І які б новації та передові експозиції ми не мали, якщо на касі його зустріне людина, що вміє лише брати гроші й видавати квиток, я можу навіть не витрачати час на наступні рядки;

• у музею буде сайт і сторінки в соцмережах. На сайті, на головній сторінці, зверху великими літерами буде написана адреса, телефон і графік роботи музею. Телефон працюватиме, а графік відповідатиме дійсності. У соцмережах 23 рази на тиждень будуть з’являтися не лише анонси заходів, а й фото і дописи відвідувачів;
• на сторінках у соцмережах, а також після відвідування музею проситиму кожного про фідбек щодо технічних питань, бо напевно щось бачить лише відвідувач, що б я оце собі зараз не намріяла;

• дозволю робити світлини. Телефоном, фотоапаратом та навіть великою чорною камерою. Я навіть наполягатиму, щоб відвідувачі робили фото в музеї. Та викладали у вільний простір інтернету. І ставили геотеги та хештеги музею. Запроваджу конкурси й бонуси і подарунки для тих, хто це робить. Якщо мій музей буде дуже зубожіти без платного фотографування, додам його у вартість квитка;
• перегляну вихідні, свята та години роботи музею. І трудове законодавство. Музей має працювати в часи, зручні для відвідувачів. Наприклад, не зачинятися серед тижня о 16:00-17:00. Не простоювати у вихідні, коли люди, які працюють із понеділка по п’ятницю, саме мають можливість сюди потрапити. Якщо є законодавча можливість працювати вночі частіше, ніж раз на рік буду її використовувати;

• постійно говоритиму з відвідувачами. Крім соцмереж, якими користується лише певний прошарок людей, це будуть, наприклад, таблички в музеї від «Музей працює заради відвідувачів» (привіт, Національний історичний!) до звернень та пояснень правил поведінки в залах. Так, це потрібно. Не у формі заборон, попереджень і повчань, а шляхом особистих звернень та пропозицій щось спробувати, дізнатися, звернути увагу;

• таблички і написи до експонатів будуть висіти на рівні очей відвідувача, що сидить. Не біля підлоги, не там, де мої очі, а там, де напис буде зручно прочитати дитині, людині на візку та людині зі слабим зором. Зніму окуляри (-9) та спробую відшукали ці таблички. Якщо, знайшовши та присівши поруч, я нічого не зможу прочитати шрифт на табличках буде змінено. Повторити. Повторити. Повторити, доки не спрацює;
• таблички будуть двомовні, по дефолту. Потім туди додадуться штрих-коди для сканування та переходу на сайт із розгорнутою інформацією, відео та аудіо;

• за першої ж змоги буде відремонтовано мій кабінет сходи, додано написи шрифтом Брайля;
• у музеї можна буде сидіти на підлозі. І лежати. А також пити воду (фільтр із водою та одноразові склянки – як станемо багаті, як Крез!). Стільці та банкетки буде винесено в зали, де сидіти і лежати на підлозі незручно. Звичайно, там можна буде малювати, робити записи в нотатник та спілкуватися. Зона, де можна з’їсти свій бутерброд. І де можна залишити дітей гратися. Про буфет помрію іншим разом;

• освітлення і затемнення в залах не менш важливе за інтерактив та інші сучасні засоби подання інформації. Якщо відвідувач не може розгледіти картину, немає сенсу розповідати, яка вона цікава. Тому лампочки та штори;
• в музеї мають бути речі, яких можна торкатися. Брати в руки. Фотографуватися з ними, а не лише біля них. Усе, чого не можна торкатися, буде фізично захищено, відокремлено. Усе інше, в тому числі не лише макети, а й оригінальні предмети, будуть позначені табличками «Доторкнись до цього / Це можна гортати / Місце, де вийде круте фото» і т.д.;

• у музеї буде сувенірна крамниця / шафа / поличка. Де, крім серозних та непотрібних 99,9% відвідувачів монографій і тез із конференцій наших співробітників, будуть листівки, магніти, розмальовки, канцелярські товари та модельки речей, що безпосередньо стосуються нашого музею та міста;
• щоб мене не повбивали колеги за «зайве навантаження», а насправді тому що це круто, я буду співпрацювати із блогерами, громадськими активістами та волонтерами над реалізацією всіх пунктів цього списку від запровадження флешмобів у соцмережах до перекладу табличок, від організації воркшопів до виготовлення сувенірів.

***

Якщо ви тепер хочете запитати, а коли я буду опікуватися розбудовою експозиції та науковими дослідженнями, то ось вам відразу відповідь: ніколи. Для цього в музеї є завідувачі науковим і виставковим секторами. Коли мине час на директорській посаді, я очолю їх. Наразі треба про це теж написати to do list!

Далі буде.

У матеріалі використані фото Наталі Михальченко та Тетяни Кабакової з музеїв Німеччини, Нідерландів, Польщі, країн Балтії та США. На головній картинці – графіка Микити Кравцова до книжки Вілла Ґомперца «Що це взагалі таке? 150 років сучасного мистецтва в одній пілюлі» (листівка з картиною Люсьєна Фрейда із серії «Музейні бабусі»), видано в Києві, 2016 рік.