Мовлення на окуповані території: чи доречні мовні квоти?

Примітка редакції. Хотіли самі писати подібний матеріал, але до нас упорався автор «Детектор.Медіа». Ми глибоко переконані, що мовлення на окуповані території має передусім орієнтуватися на спрощення їхньої деокупації, тому потребує прагматизму та виваженості.

Даймо чесну відповідь на запитання: яка цільова аудиторія мовлення на окуповані території? Незламні українські патріоти, змушені маскуватися, й лише вони? Чи обдурене російською пропагандою населення, яке ми хочемо розпропагувати, переконати в чомусь, просто правдиво інформувати?

Починаючи з жовтня, мовлення на Крим та окуповані райони Донбасу здійснюватиметься на 75 % українською мовою. Про це розповів член Національної ради з питань телерадіомовлення Сергій Костинський.

Ось його цитата: «З жовтня ведення передач на 75 % буде відбуватися саме українською мовою. Ми ведемо мовлення не на ті території, які ми вкрали в Росії, а на ті, які Росія вкрала в України. І українська мова не є проблемною, я кажу вам це як кримчанин. Якщо ви отримуєте доступ до якісної журналістики, то мова не має значення».

Звісно ж, Нацраду в даному разі поставлено в жорсткі рамки: Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації» не робить винятку для мовлення на окуповані території. Єдиний виняток зроблено для іномовлення — але ж застосовувати його до окупованих територій означало би визнати їх іноземними: це є категорично неможливим.

… Пригадаймо нещодавній демарш хорватського футболіста Домагоя Віди, який вигукнув: «Слава Україні!». Вигукнув по завершенні матчу його збірної проти Росії, коли гру було закінчено й перемогу над росіянами вже здобуто. А тепер уявімо, що Віда вигукував би «Слава Україні!» на самому початку матчу — замість грати. У найкращому разі це справило би хіба що кумедне враження. Ну, може, викликало би співчуття. Не більше.

Проте чи не в такій самій ситуації виявилися ми в даному випадку? Так, Україна ні в кого не вкрала ці території. Але чи до територій звернено наше мовлення на окуповані землі, чи все ж таки до людей, які там живуть? Ці люди можуть дивитися і слухати українське мовлення, а можуть і не схотіти цього робити. І вплинути на них, а тим паче змусити їх, ніхто не може. Їх можна лише зацікавити.

Так, прищеплення населенню тих територій пошани (а чи бодай просто призвичаєння) до української мови, занурення їх в україномовне медіасередовище — дуже важливе завдання. Настільки ж важливе, як і звільнення тих територій від агресора. Питання полягає в єдиному: яким мав би бути порядок цих дій, якою мала би бути їхня послідовність? Що важливіше — дотримання процедури чи досягнення результату? Ефектність чи ефективність?

Можна скільки завгодно повторювати: ці землі українські, — але це не змінить особливої ситуації, в якій вони опинилися. І якщо ми прагнемо змінити стан речей на нашу користь, ми мали би все ж таки виходити з тієї ситуації, яка є, а не з тієї, яку ми воліли би бачити. Заплющувати очі на реальність — не найкращий спосіб змінювати її.

Ось він — черговий приклад нерозуміння того, що таке гібридна війна, нерозуміння її природи. Причому нерозуміння на рівні законодавців! Приклад підходу до неї як до традиційної, такої, які траплялися вже протягом тисяч років. Застосовуючи до мовлення на окуповані території ті самі квоти, що й до «материкової» України, ми керуємося постулатом: переважна більшість населення окупованих територій тільки й чекає, що на звісточку з Батьківщини, й бажано рідною українською мовою. А як почує українське слово — одразу ж розчулиться і тут саме піде гнати супостата.

Звісно, такі люди є, і їх, очевидно, чимало. Але скільки їх точно — в абсолютному та відсотковому вимірах, ми не знаємо й дізнатися не можемо. Знаємо одне: російська пропаганда обдурює людей і надалі. Зокрема, активно навіює їм думку, що на підконтрольній Києву території відбувається дискримінація людей за мовною ознакою. Ба більше — навіює, що нібито війна в Донбасі спалахнула саме на мовному ґрунті, а лінія фронту поділила людей саме за мовним чинником. Російська пропаганда прищеплює жителям Донбасу неприховано вороже ставлення до української мови як до мови, що несе зло і є маркером того зла. І, на превеликий жаль, ця пропаганда не безуспішна.

З іншого боку, є люди, які нізащо переглядати і слухати українські програми не будуть, хоч би якою мовою вони йшли. І таких, мабуть, теж чимало, зовсім не лічені одиниці «зрадників» та «найманців». Однак є чимало людей, яких умовно називають «аби тільки не було війни». Які цілком можуть узяти й подивитися: а що ж там Україна каже й показує? Почувши українську мову, сприймання якої вимагає від них напруження, чи залишаться вони біля екранів і приймачів? Адже не секрет: чимало жителів Донбасу розуміють українську мову добре на побутовому рівні й погано — на рівні освіченого мовлення. Ну, ось просто важче їм сприймати інформацію українською мовою, вимагає зусиль. Те саме стосується людей, які воліли би порівнювати українські, місцеві та російські джерела інформації. Та й просто випадкових глядачів і слухачів. Іще раз: жодні пропорції нам не відомі.

Ще пригадаймо казку про сплячу красуню. Можна було би скільки завгодно і як завгодно аргументовано доводити їй шкідливість надмірного спання, читати про це цілі лекції — вона б їх однаково не почула, бо спала б. Отак і за нашої ситуації: хай би якою якісною була журналістика українською мовою, а на окупованих територіях її просто не почують. Бо навіяний російською пропагандою «сон розуму». Бо зачакловані: російська пропаганда саме й зіграла роль злого чаклуна. І найперше завдання мовлення на окуповані території — розчакловувати. Настільки, наскільки це можливо. Розчакловувати, а не робити вигляд, що буцімто ніякого чаклунства не було.

Тож даймо чесну відповідь на запитання: якою є цільова аудиторія мовлення на окуповані території? Незламні українські патріоти, змушені маскуватися, й лише вони? Чи обдурене російською пропагандою населення, яке ми хочемо розпропагувати, переконати в чомусь, просто правдиво інформувати?

Як на моє стійке переконання, головною помилкою всіх попередніх років було те, що патріотичні ЗМІ виходили лише українською мовою — за дуже ліченими винятками. Ба більше, я й сам колись дотримувався такої позиції — принципово писав лише українською. Але що це було, як не проповідування серед уже навернених? А ті самі донбаська та кримська аудиторії залишалися на повне розтерзання тим мас-медіа, які транслювали постулати російської пропаганди, цінності та ідеї «русскаго міра».

А є ж іще й такий чинник: демонструвати симпатії до України на окупованих територіях — небезпечно. Ось просто небезпечно. Й коли людина слухає телевізійні або радіопрограми російською мовою, стороннім зовсім не очевидно, що програми ті — українські. Коли ж програми йдуть українською мовою, це одразу впадає в око — точніше, у вухо. Сусіди, чи знаєте, можуть почути, або ж і просто випадкові перехожі. То як ми гадаємо: оцей чинник небезпеки збільшить аудиторію українського мовлення чи зменшить її? Чи, можливо, тамтешні жителі масово кинуться слухати й дивитися ті програми до льохів, підвалів і схронів?

То яка мета мовлення на окуповані території? Довести собі й світові, що ті території є українськими і їх «охоплено»? Звітувати, що захід проведено, й поставити жирні галочки у відповідних рапортах? Чи, може, передусім розчаклувати тамтешніх жителів, розбити чари російської пропаганди? Чого ми прагнемо: програти Росії інформаційну війну з гордо піднятою головою, а чи виграти в неї ту війну? Що ми обираємо: демонстрування непохитної позиції чи ефективність протидії агресорові?

Зрештою, якщо без евфемізмів, ситуація така: жителі окупованих територій потрібні нам сьогодні більше, ніж ми їм. Бо це ми хочемо повернути їх до української спільноти, а багатьом із них комфортно й у нинішньому задзеркаллі. Це ми хочемо на них уплинути, а не вони — на нас. Тож це ми маємо (змушені) підлаштовуватися під них, ураховувати їхні смаки й уподобання. Та й просто маємо робити так, щоб інформація з України була для жителів окупованих територій легкою для сприйняття, щоб вона якомога легше діставалася адресатів.