Заводи іноземних інвесторів. Чому українці не поспішають там працювати?

Навіть за перспективи отримувати зарплату, розмір якої суттєво перевищує середню в регіоні, жителі Львівщини не поспішають влаштовуватись на заводи, які останніми роками відкривають довгождані іноземні інвестори. Кажуть, далеко не кожен може витримати монотонну роботу на конвеєрі без можливості вийти на перекур чи просто поговорити. Хоча, можливо, є й інші причини.

Адміністрація цих нових підприємств регулярно поширює оголошення із запрошеннями на роботу, заманюючи легким процесом навчанням, перспективою кар’єрного зростання, преміями та дешевими обідами. А на можливості безкоштовного проїзду будують рекламну кампанію, адже міжміський громадський транспорт в області працює погано.

Здавалося б, на тлі низьких зарплат на заводи мали б стояти черги із працівників. Проте робочих рук там постійно бракує — зокрема, через плинність кадрів.

Я поїхав на захід країни, аби поспілкуватись із працівниками заводів, які щойно закінчили зміну.

«Маєш здорові нерви та спину — приходь»

Стрий. Близько 13:00. На зупинці громадського транспорту з автобуса від заводу «Леоні» виходить група людей. Вони щойно закінчили нічну зміну. Підходжу до них із запитанням, чи важко працювати, бо, мовляв, думаю влаштуватись туди на роботу. Відповідь була доволі оптимістичною: «Плюсів багато: тут беруть без досвіду роботи, навчання триває чотири дні, практика — до трьох тижнів, освоїти роботу з кабелями нескладно.

До того ж автобус забирає робітників на зупинках. Заїжджає і в села — всього є понад 30 маршрутів. Після зміни розвозять, так що з добиранням проблем немає. Робоча зміна триває 8 годин, обід — за розкладом, є їдальня. Якщо обираєш запропоновані страви, із зарплати знімають лише майже 5 гривень, решту оплачує завод. А можеш принести свій обід і розігріти там же в мікрохвильовій печі.

Ще й премії дають щомісяця, розмір яких — від тисячі до двох і більше. Гроші виплачують без затримки двічі на місяць, аванс — 2 700 гривень, зарплата — 7 400. До того ж керівництво сприяє тим, хто хоче підвищити кваліфікацію, й виплачує зарплату на час навчання».

«Хм... На перший погляд, доволі приваблива перспектива», — думаю.

«Цією роботою треба жити. Треба бути наполегливим і стійким, — зауважила одна зі співрозмовниць, Олександра, яка після розформування філії банку пішла на завод працювати. — Я добре знаю банківську справу, володію англійською, але після 40 років навіть із таким багажем важко знайти роботу. Кілька місяців "посиділа" в чоловіка на шиї, а коли й у нього на роботі почались скорочення, зрозуміла, що маю його підтримати.

Діти вже дорослі, але ще не самостійні — тож питання сімейного бюджету вкрай важливе. Зрештою, наважилась змінити вид діяльності. А на завод беруть кожного, хто хоче працювати й заробляти гроші. Для нашої сім'ї це стало рішенням. До речі, цього року мій син також сюди влаштувався після того, як провалив вступні іспити до інституту. Завдяки цьому він зміг оплатити послуги репетиторів».

До розмови долучається чоловік із цього ж автобуса: «Коли я залишився без роботи, мені було 52. До пенсії далеко, а роботу в такому віці знайти практично неможливо, хіба що охоронцем на 3 000–4 000 гривень. А тут зарплата — в рази вища! Є такі, що скаржаться на позмінний графік, на те, що потеревенити не можна. Але, шановні, ви ж прийшли працювати».

«Маєш терпіння і міцну спину — влаштовуйся, — відводячи мене у бік, сказав Олександр, чоловік років 45. — Якщо немає жодних інших ідей, де можна заробити 10 000 гривень, тоді йди на завод. Але будь готовий до пекла, бо всі, хто працює тут, на виробництві, — раби».

Він розповів, що на заводі працюють у три зміни: з 12:00 до 20:00, з 20:00 до 04:00 і з 04:00 до 12:00. Чи не найважче — простояти зміну. Адже відходити від конвеєра можна лише в туалет і на обід (на півгодини), перекурів немає, розмовляти заборонено. А ще щотижня доводиться переходити на іншу зміну — через це чимало робітників потерпають від хронічної втоми й виснаження.

Згадую своє радянське дитинство. Мої батьки теж працювали у три зміни, ще й іноді брали додаткові півставки, бо грошей завжди не вистачало. Однак тоді такий темп здавався нормою. Невже за роки Незалежності українці стали більш примхливими щодо роботи? Радше ні.

У радянський час особливого вибору не було. Зараз же можна так-сяк прожити, не впрягаючись у позмінну роботу. Як правило, люди цінують свій вільний час більше, ніж різницю в доходах, яку дає стабільна робота. Якщо додатковий дохід більший, ніж оцінка вільного часу — тоді люди погоджуються працювати постійно.

Викуривши зі мною дві цигарки поспіль, пан Олександр збирається додому. І насамкінець пропонує зателефонувати його товаришу, який кілька місяців тому звільнився. Мовляв, йому вже нічого боятись, тож розкаже про все, що накипіло. Звісно ж, я скористався нагодою. Й не прогадав: завдяки розмові із 43-річним Сергієм дізнався про цікаві нюанси роботи на заводі, яких не прийнято розголошувати.

«Перше, до чого треба бути готовим, — почав свою розмову колишній працівник заводу, — це до монотонної роботи, через що іноді здають нерви. Друге — до стояння впродовж цілої зміни, таке навіть здоровій спині важко витримати.

Залежно від того, на якому ти стоїш етапі, треба розкладати проводки, робити бандаж ізоляцією, ставити кріплення і контролювати якість продукції (це чотири напрямки завдань). Сидяча робота — не легша, адже доводиться постійно повторювати одні й ті самі рухи: вставляти провід в апарат, натискати на педаль, аби його затисло, вийняти елемент і взяти інший. Це лише здається, що робота неважка. Насправді ж значна частина людей звільняється через перевтому від такої монотонності».

Але це не основна проблема. За словами мого співрозмовника, найгірше почалось, коли на посади керівників виробництва замість іноземців почали призначати українців.

Відтоді, за його словами, змінилось усе: як ставлення до працівників, так і норми виробництва. Наприклад, якщо при іноземцях за зміну команда мала виготовити 40–50 одиниць продукції (зв’язки кабелів), то українські керівники взяли собі за правило збільшувати норму. І цей показник досяг 180–190 одиниць продукції. Це втричі більше роботи за ті самі гроші.

«Ще й постійно ходять і вимагають: "Швидше, швидше працюйте", — розповідає пан Сергій. — Тож ми потерпали через сильний моральний тиск. А якщо хтось скаржився, мовляв, важко, відповідь одна: "Не можеш? Звільняйся!". При тому ще й пояснювальні не раз змушували писати тих, хто не справлявся. Через це багато людей звільнилось».

Із чим пов’язане збільшення «норми» — з бажанням менеджменту заробити більше чи з політикою власників заводу — ми не з’ясували. Тож інформацію про «злих» українських менеджерів варто сприймати лише як ілюстрацію до того, як пояснюють своє становище працівники.

Але ж я чув про премії. Хіба вони не додають наснаги й задоволення? Питаю про них.

Щоб стимулювати продуктивність праці, завод застосовує як премії, так і депреміювання.

Існує три види матеріальної винагороди:

1) за якість. Премію видають за умови, якщо в замовника не було скарг на продукцію. Інакше вся команда залишиться без премії;

2) за ефективність. Премію можна отримати в разі перевиконання норми. Але тут є важливий нюанс: якщо команда регулярно перевищує норму — наприклад, виконує 107% (замість 100%) — згодом норму збільшують до 103 чи 105%. І так далі. Загалом, звична практика для всіх фірм;

3) премія за присутність. Якщо робітник жодного дня не брав лікарняного, розмір премії збільшується від 50 копійок до 4 гривень за годину — залежно від того, скільки місяців людина не хворіла. А ось тим, хто через недугу пропустив навіть один робочий день, премію «за присутність» не видають. Цілком логічно — як запобігання використанню «липових» довідок про хворобу.

Однак чимало робітників для того, аби отримати третю доплату, виходять на зміну хворими. Капіталізм, прямо як у США. Не кожен витримає.

Зрозуміло, що на всіх підприємствах завжди є незадоволені роботою чи розміром зарплати. Цікаво, на що скаржаться працівники заводу «Фуджікура», що поблизу Львова?

Щоб з'ясувати це, я закликав до розмови інтернет-спільноту — розуміючи, що про таке відверто можуть говорити лише ті, хто звільнився. Утім, приєднались і нинішні працівники заводу. Відтак, розгорнулась жвава дискусія.

«У нашому містечку роботи з гідною зарплатою не знайти, — мешканка Городка Олена К. налаштована позитивно. — Тож мій чоловік влаштувався на завод. Спершу отримував 4 000 гривень, але згодом зрозумів, що зарплата може бути й вищою, зокрема, за рахунок понаднормових чи роботи у вихідні. Завдяки цьому можна отримати від 7 000 до 12 000 гривень, а це доволі гідна оплата праці».

«Я також думав, що це нормальні гроші за таку роботу, — відповів інший учасник розмови. — Але якось почув, що в Польщі на такому самому заводі можна отримати більше, ще й умови праці там ліпші. Тож одного дня, коли мене вкурвив постійний моральний тиск на роботі, поїхав за кордон. Уявіть собі, за ту саму роботу на такому самому заводі без особливих перевантажень я отримую 18 000 гривень на наші гроші».

Дізнався я ще про один цікавий метод заробітків, до якого вдаються чимало жителів Львівщини. Замість працювати на нещодавно відкритому заводі позмінно, викладатися заради премій та очікувати відпустки, деякі сім'ї обрали такий собі вахтовий метод роботи за кордоном. Наприклад, одна жінка розповіла, що поки її чоловік три місяці працює в Чехії на заводі, вона лишається з дітьми вдома, а коли він повертається, то їде на квартал до Італії доглядати пенсіонерів.

Відтак, діти завжди під наглядом, після «вахти» вдається відпочити й відновитись, ще й сімейний бюджет — в рази більший. Мінус — чоловік і дружина практично разом не живуть, тож подружжя має шанси розвалитися.

«Працювати доводиться "від дзвінка до дзвінка", відійти чи покурити не можна. А одного разу з ініціативи адміністрації навіть заборонили в туалет відлучатись під час робочого дня, ще й охорону поставили біля дверей вбиральні, — говорить 36-річна Людмила. — Але через три тижні скасували таке обмеження через обурення працівників». Окрім того, чимало жінок скаржились на те, що важко підлаштовуватись під різні зміни, адже дітей треба забирати із садочка чи школи.

Субсидії

«Є ще один нюанс: через "білу" зарплату, яка на заводі є доволі високою, люди почали масово втрачати субсидії, — додає пані Людмила зі Львова. — А для жителів сіл це дуже важливо, бо ж рахунки за газ щоразу збільшуються. Тому був період, коли частина працівників віддали перевагу роботі з виплатою зарплати в конверті».

Вона розповідає, що якось чула від співробітників на обідній перерві, що приписують своїх рідних, аби зберегти субсидію. Але зараз цей метод уже не спрацював би. Ходять із перевірками, і за отримані обманом пільги можуть призначити чималий штраф.

«Зараз вигідно працювати на заводі за умови, якщо зарплата — понад 10 000 гривень, особливо, якщо там працює кілька членів родини. Субсидії, звісно, не матимеш, але грошей вистачає, аби вижити в опалювальний сезон. До того ж, у селах почали переходити на твердопаливні котли. Один раз виклав круглу суму — і на всю зиму маєш чистий спокій», — говорить вона.

Після цієї розмови напрошується висновок: на завод влаштовуються люди різної вікової категорії (від випускників шкіл до передпенсійного віку), з різним досвідом роботи (і без нього), з різним рівнем освіти (в тому числі й із вищою), навіть із вільним володінням іноземними мовами. Усі зізнаються, що готові були до важкої праці, але дехто каже, що не був готовий миритись зі зверхнім ставленням та надмірним навантаженням.

Плин кадрів є, але робітників вистачає

Цікаво, як ставляться на підприємствах до того, що працівників дещо бракує? Дзвоню в компанію «Фуджікура», аби довідатись, чи є вакансії. Мене запевнили, що роботою забезпечать — аби було бажання.

А коли я спитав, чи не занадто важке навантаження на заводі — мовляв, чув скарги — мені пояснили, що під час влаштування на таке підприємство (як і на будь-яке інше) треба брати до уваги специфіку роботи. Йдеться про командну працю. Якщо одна людина захоче зробити собі позапланову перерву і відійти на якийсь час від робочого місця, а її ніхто не замінить — наступні учасники конвеєра простоюватимуть. Якщо не дотримуватись робочого режиму — підприємство зазнає збитків.

Представники заводів заперечують, що перед працівниками ставлять непосильні завдання, через які ті нібито звільняються. Начальник відділу маркетингу та розвитку персоналу міжнародної компанії «Леоні» Леся Герилів пояснила:

«Є лише поодинокі випадки, коли робітники скаржаться на високий темп роботи, про масове явище не йдеться. Попри це, плин кадрів таки є. Така ситуація — наслідок відкритих кордонів і можливості влаштуватись на роботу в Польщі або Чехії. При цьому українці здебільшого обирають сезонний заробіток на кілька місяців, після чого повертаються додому. Це перший нюанс, а другий полягає в тому, що за кордоном наші співвітчизники отримують вищі зарплати».