Минуле, поховане під землею

Примітка редакції. Ми взяли цей науково-популярний текст із сайта НАНУ, сподіваючись, що тут його прочитає трішки більше людей. Як і чим живе українська археологія після того, як окупанти перекрили доступ до пам'яток Криму – в цьому інтерв'ю Ukrainian Media Network.

Про особливості польової та камеральної роботи археологів, різноманіття, цінність і специфіку українських археологічних пам’яток, зарубіжний досвід збереження знахідок, розкопки на території Криму та в Хотові поблизу Києва й багато іншого в ефірі чергового випуску історичної науково-популярної програми «Історія з м’ясом» глобальної інформаційної мережі Ukrainian Media Network (UMN) розповіла старший науковий співробітник відділу археології залізного віку Інституту археології НАН України, керівник Інкерманської археологічної експедиції Інституту археології НАН України (в екзилі), керівник археологічного лекторію «Про що розповідає археологія» при Археологічному музеї Інституту археології НАН України кандидат історичних наук Евеліна Кравченко.

«Робота археолога дуже подібна до роботи слідчого. У Європі археологів навіть часом залучають до розслідування різних справ, бо працюємо схожими методами. Тільки свідків у археологів немає – вони всі давно померли, а відтворити події, які відбувалися раніше, потрібно максимально точно, – говорить учена. – Ми маємо справу і з повністю, і з частково збереженими пам’ятками. Те, чого бракує, слід віднайти в подібній пам’ятці. Деякі припущення, звичайно, є дискусійними.

Кожна країна сама визначає, у який спосіб зберігатиме свої пам’ятки. Якщо їх реконструюють, реставрують, то йдеться про скансени (музеї просто неба), якщо демонструють в автентичному вигляді – це консервація. Спосіб збереження пам’ятки пов’язаний також із її специфікою. Наприклад, Україна за європейськими мірками – дуже велика країна, умови й пам’ятки в нас – різні. Український Південь типовий для середземноморської, понтійської (Понтом Евксинським називали Чорне море давні греки) зони з античними пам’ятками. Наш Степ завжди був під скотарями і кочовиками, там – чимало курганів, але майже відсутні поселення (крім хіба що заплав і берегів водойм). Лісостепові пам’ятки ближчі до центральноєвропейських (хоч і з відчутними східними рисами, бо це все-таки порубіжжя), а лісові – до балтійських. Сильно відрізняються між собою наші Ліво- та Правобережжя.

Крім того, українські пам’ятки переважно лежать під землею, і це їхня головна особливість. Якщо у Європі надзвичайно багато пам’яток збереглося на поверхні (наприклад, грецький Парфенон, середньовічні замки та храми тощо), то у нас практично всі подібні споруди було спалено, бо проходила чергова «орда», яка все під собою ховала. Це, в тому числі, й наслідок козацьких, кримських, Першої та Другої світової війн. Це, однак, не означає, що пам’ятки втрачено – їх просто потрібно розкопувати й досліджувати. Саме в землі – вся наша історія, відповіді на запитання, яких не знайти в архівах».

Як пояснила Евеліна Кравченко, археологічні розкопки можуть проводити лише фахівці, які отримали дозвіл від Міністерства культури України та спеціальну ліцензію (так званий відкритий лист) від Інституту археології НАН України. Ця академічна наукова установа видає відкриті листи як своїм співробітникам, так і співробітникам закладів вищої освіти, музеїв, заповідників, підтверджуючи ними кваліфікацію дослідника, наявність у нього знань і навичок, необхідних для дослідження тієї чи іншої пам’ятки. Кількість відкритих листів, виданих на певний сезон, тотожна кількості пам’яток, досліджуваних упродовж цього ж періоду, але значно перевищує кількість археологічних експедицій, оскільки одна експедиція чи один її підрозділ за один сезон можуть працювати на кількох пам’ятках (розкопах), часом розташованих у різних регіонах нашої держави. Поряд із досвідченими археологами брати участь у розкопках можуть і студенти, і волонтери (незалежно від освіти), проте офіційний дозвіл на дослідження отримує тільки керівник робіт. За словами гості передачі, 2014 року кількість розкопок суттєво зменшилася, більше ніж половина поданих археологами заявок не були забезпечені роботою: «Розкопки – справа коштовна. Починати їх потрібно, маючи відповідне фінансування, щоб могти і пам’ятку розкопати належним чином, і знайдені речі в належному стані передати до музею, а за потреби й реставрувати. В це необхідно інвестувати. Варто також створювати інфраструктуру (якісні автомобільні дороги, готелі, кав’ярні, громадські вбиральні, стоянки для приватного транспорту, АЗС) біля відомих пам’яток, розвивати місцевий туризм. Безпосередньо навколо пам’ятки встановлювати інформаційні щити, обмежувальні стовпчики. Це не просто привабить людей до певного місця, а виокремить той чи інший населений пункт (особливо якщо це маленьке село) серед інших, подібних – завдяки його самобутності. Якби не було створено спеціальних комплексів, хто б знав, наприклад, про Пирогів чи Опішню? Крім того, ця самобутність виховує місцеве населення – люди дізнаються, на якій землі живуть і хто жив там задовго до них, учаться розрізняти артефакти, щоб упізнати їх, якщо випадково знайдуть на своїй земельній ділянці. Так, на Поліссі один зі співробітників нашого інституту розкопує стоянку кам’яної доби, і місцеві школярі приходять подивитися на кістки мамонта.

Виявлені знахідки можуть чистити на місці розкопу, або на базі, де отаборились археологи, або вже в Інституті археології НАН України в Києві. Потім здійснюють їхнє камеральне оброблення. Навіть звичайний викопаний або знайдений на поверхні камінець чи його уламок може бути не частиною місцевого ґрунту, а принесеним людиною. Аби визначити це, потрібен окремий аналіз. Потім отриману інформацію підсумовують, роблять польові описи об’єктів. Деякі артефакти потребують докладніших досліджень: кістки людей передають на вивчення антропологам, кістки тварин – археозоологам, каміння – геологам, рештки дерева, обвуглене насіння або його відбитки – палеоботанікам і так далі. Спектр знахідок, які археологи виявляють у розкопах, величезний».

Працюючи на території Криму в доокупаційний період, Евеліна Кравченко очолювала спершу Інкерманський загін Севастопольської експедиції Інституту археології НАН України, а потім – Інкерманську археологічну експедицію. Роботу вчена згорнула ще 2013 року й, передчуваючи майбутні драматичні події, вивезла до Києва колекційний матеріал (наукову колекцію), зібраний за роки розкопок, які вона проводила. Ці матеріали дослідниця разом із колегами обробляє й аналізує досі, продовжуючи готувати на їхній основі нові публікації. «В Інкермані ми працювали спільно з Херсонеським заповідником за українською державною програмою, але на кошти не Міністерства культури України чи Міністерства науки і освіти України, а Міністерства надзвичайних ситуацій України [нині – Державна служба України з питань надзвичайних ситуацій], оскільки спершу ми проводили розкопки пам’ятки національного значення Уч-Баш, розташованої над Інкерманськими штольнями, де археологічні шари були пошкоджені на початку робіт надзвичайників, а потім сапери формували інфраструктуру на повністю досліджених ділянках для подальшого розмінування штолень».

Дуже шкодять пам’яткам «чорні копачі», яких за українським законодавством кваліфікують фактично як грабіжників (за рішенням суду, санкція за відповідною статтею може становити від 2 до 8 років позбавлення волі). На думку Евеліни Кравченко, система покарання цих правопорушників в Україні працює, на жаль, неефективно – довести провину дуже непросто, для цього потрібно спіймати особу під час скоєння злочину. Один із випадків, коли злочинців таки вдалося спіймати та покарати, як пригадує вчена, стався 2007 року в Бахчисараї: на місце пограбування могильника місцеві мешканці викликали представників міліції, прокуратури, відділу охорони культурної спадщини Бахчисарайського державного історико-культурного заповідника й Інституту археології НАН України. Факт злочину було одразу ж підтверджено, речові докази – вилучено, протокол – складено з дотриманням усіх вимог, зловмисників – затримано, а за рік після порушення кримінальної справи – засуджено до двох років позбавлення волі. Щоправда, відбули вони тільки півроку – завдяки зразковій поведінці їх звільнили завчасно. Про цей випадок Генеральна прокуратура України звітувала навіть на засіданні тематичного круглого столу в парламенті. Але загалом, за словами гості передачі, це радше виняток, ніж правило.

Занепокоєння в археологів викликає і поширення зацікавленими особами міфу про те, що державні установи нібито нездатні належним чином потурбуватися про артефакти і що цінні речі надійніше зберігати в руках колекціонерів: «У нашому суспільстві означилася тенденція називати формування приватних колекцій археологічних речей порятунком культурної спадщини від знищення природними чинниками чи занапащення і розпродажу людьми. Держава, мовляв, не може брати на себе "тягар" охорони національної культурної спадщини. Насправді все це має на меті підтримати нелегальний ринок артефактів, оскільки легальних аукціонів в Україні не існує й існувати не може. Але фактично ці речі однаково продають та купують, хоча місця їхнього віднайдення не представлено. Міжнародне законодавство вважає археологічні пам’ятки світовим надбанням. Це не просто спадщина українського народу, це – спадщина Європи й, ширше, всього світу. А держава Україна відповідальна за неї перед людством і нащадками», – підкреслює вчена.

Із 2016 року Інкерманська археологічна експедиція Інституту археології НАН України проводить розкопки в селищі Хотів під Києвом. «Для широкого загалу ми називаємо тамтешнє городище скіфським, але насправді ця назва умовна, бо воно взагалі не стосується скіфів. Якщо точніше, це городище скіфського часу, датоване приблизно 620–500 р. до н.е. Його збудувало місцеве населення, яке завдяки Геродотові ми знаємо як скіфів-орачів. Проте, як відомо, сам Геродот тут ніколи не бував і просто переповідав почуте. Однак орачі на цій території дійсно жили, хоча частка землеробства в їхньому господарстві, судячи з наших досліджень, була невеликою. Їхня культура була типовою для Київського Правобережжя. Водночас вона типова також для Заходу України (Розточчя), Південної Білорусі, Східної Польщі. На всіх цих землях археологи знаходять аналогії або ремінісценції в кераміці, а кераміка – дуже стійка етнічна ознака. Можна стверджувати, що територією сучасного Хотова колись пролягав східний рубіж лісового населення, розселеного по такій величезній площі. В Лісостепу взагалі знайдено чимало подібних городищ – свого часу вони зазнали нападу кочових скіфів, які спалювали все на своєму шляху. Схоже, що Хотівському городищу вдалось якимось чином захиститися, відбитися. Після нападу місцеві мешканці відновили городище та змінили систему в’їздів і в цілому систему його оборони, зробили її дієвішою з урахуванням свого досвіду. Зараз ці фортифікації мають вигляд пагорбів, валів.

Починати на новому місці [після Криму в Хотові] було важко. Але це можливо. Якщо ви маєте навички і методику, то зможете розкопувати яку завгодно археологічну пам’ятку. Крім того, додаткове знання – в разі потреби – можна отримати на місці. Ба більше, робота на новій території дає свіжий погляд на об’єкт дослідження. Ви помічаєте те, чого до вас не помічали інші люди, бо око в них було вже "замилене". Коли у вас немає шаблону – ви просто бачите те, що бачите», – говорить Евеліна Кравченко.

Відповідаючи на запитання ведучих, учена зауважила, що на титул українських аналогів всесвітньо відомого британського Стоунгенджу можуть претендувати дуже багато унікальних археологічних пам’яток, зокрема, фундамент Десятинної церкви в Києві, Кам’яна Могила неподалік Мелітополя (Запорізька область), Більське городище на Полтавщині та інші. Досвід музеєфікації цих пам’яток Україні варто було б запозичити в Литви, де це було зроблено найбільш удало, переконана Евеліна Кравченко: «Наші литовські партнери також мали справу зі знищеною або понівеченою матеріальною культурою. Проте вони музеєфікували городища, створювали музейні комплекси, об’єднували пам’ятки в ансамблі, прокладали до них інфраструктуру, не порушуючи при цьому ні ландшафту, ані цілісності пам’яток і, нарешті, успішно просували включення цих пам’яток до культурної спадщини ЮНЕСКО – навіть у такому вигляді. Тобто все це можливо, і наші найближчі сусіди вже пройшли свій шлях». Унікальною пам’яткою світового значення є й Херсонес Таврійський. На відміну від Стоунгенджу, що вражає передусім масштабами і вагою своїх кам’яних брил, Херсонес – це цілий музейний комплекс просто неба: «Крім власне міських залишків, там є філіали (Чембало і Каламіта), хора (сільськогосподарська околиця). Інсули (райони), храми, стіни, брами й навіть додаткові бойові виходи міста досить добре збереглися. До речі, в середні віки вони перебували переважно на тих само місцях, що й за доби античності. Та й досі залишаються там же. Планування Херсонеса не змінювалося з моменту його закладення в IV ст. до н.е.», – розповідає дослідниця.

За словами Евеліни Кравченко, наразі кримські пам’ятки, на жаль, перебувають під загрозою. Наприклад, свій автентичний вигляд безповоротно втрачає Ханський палац у Бахчисараї – з дозволу окупаційної влади анексованого українського півострова здійснюється реконструкція цієї пам’ятки з використанням сучасних будівельних матеріалів, якими замінюють давні: «Нинішнього вигляду палац набув у XVIII ст. Перед тим його було спалено: коли росіяни захопили Крим, то каменя на камені не залишили. А зараз вони роблять практично те саме, що робили раніше. Тому й знімають "стару й негарну" автентичну черепицю, замінюючи її "гарною і новою" іспанською. Тоді як, наприклад, під час реконструкції доріг у Львові трьохсотрічну автентичну бруківку знімали та вкладали заново – попри те, що ходити нею дещо незручно. Бахчисарай буде неможливо відновити».

Евеліна Кравченко з жалем констатує, що вивезені з України археологічні артефакти нерідко стають знаряддям політичних маніпуляцій. Коментуючи програмі «Український ракурс» російської служби радіостанції «Українське радіо» виставку «Скіфські воїни Стародавнього Сибіру», яку наприкінці 2017 – на початку 2018 року в Лондоні спільно проводили Британський музей та російський Державний Ермітаж, вона підкреслювала: «За радянських часів маса знайдених в Україні речей "осідали" в музеях Москви та Санкт-Петербурга як основних кунсткамерах СРСР. За допомогою того, що перебуває в їхніх музеях, росіяни прагнуть показати своє коріння. Проте на виставці в Лондоні, яка нібито мала презентувати скіфських воїнів Сибіру (попри те, що ці кочовики свого часу були господарями степів Євразії, скіфами вони стали називатися тільки тоді, коли прийшли на землі Північного Причорномор’я, коли про них написав Геродот), експонуються знахідки з Північного Причорномор’я, яке охоплювало античні колонії (включно із Кримом) та їхню віддалену периферію. Водночас експонати не мали паспортів – етикеток зі вказівкою місця віднайдення. Хоча в музейній справі відсутність географічних координат у підписах вважається моветоном. Золоті скіфські прикраси були створені не скіфами, а греками-колоністами – ймовірно, як подарунки скіфським царям. Це були зразки торевтики – саме грецького мистецтва. Інститут археології НАН України теж проводив чимало подібних виставок, і у Європі чудово знають, який вигляд має українське скіфське золото».

Про відносини між стародавніми греками та варварами на півночі Понту Евксинського дивіться в науково-популярній лекції Евеліни Кравченко в рамках археологічного лекторію «Про що розповідає археологія»:

Відеозапис випуску програми «Історія з м’ясом» за участю кандидата історичних наук Евеліни Кравченко.