Про університет як корпорацію і традиціоналізм як спосіб виживання

Universitas magistrorum et scholarium (об’єднання вчителів та учнів) – незалежна професійна корпорація цехового типу та основний елемент мережі культурних зв’язків, на відміну від вищої школи, яка є центром підготовки спеціалістів на замовлення роботодавців. По суті, це дві абсолютно різні форми освітніх закладів, але для наших пост-імперських теренів ця принципова відмінність часто не видається важливою. І дуже дарма.

Класична університетська корпорація, як правило, створюється групою вільних громадян, які бажають розповсюджувати знання (професорським колективом) або отримувати знання (студентським колективом). Для цього вони укладають договір про спільну діяльність та шукають ресурси для її забезпечення – приміщення, кошти та юридичну підтримку – паралельно розробляючи програму навчання і власні, так би мовити, правила Клубу. Поступово джерела фінансування та патронажу стають стабільними, університет приживається до чітко визначеного місця (як правило, у центрі міста або на території крупного монастиря), і правила Клубу перетворюються не лише на список чітких дисциплінарних приписів, але й на Кодекс Честі, дотримання якого є визначальним елементом особистої гідності кожного студента й професора.

Саме на цьому етапі формування у середині XVIII століття перебував єдиний університет Російської Імперії – Києво-Могилянська Академія. Академічна спільнота уже займала помітне місце у локальному соціумі Подолу, але ще не мала до кінця визначеної офіційної юрисдикції; уже була достатньо консолідованою для захисту від посягань на свої права, але ще не мала достатньо легальних механізмів для протистояння більш впливовим інституціям (таким, як магістрат або парафія великої церкви); уже мала чітке уявлення про свою корпоративну ідентичність та професійну честь, але ще не зуміла сформулювати їх у доступній для контрагентів формі.

Типовими супровідниками історії розвитку будь-якого європейського університету були конфлікти: боротьба за міський простір; перепалки з містянами під час спільних “гулянь”; сварки між студентами й міськими попами; скарги цеховиків та священиків на ім’я то ректора, то мера, то митрополита; акти колективної помсти студентів за образу одного із “сотоваришів”; бунти студентів проти наставників.

Група молодих людей, об’єднаних спільною справою (навчанням) та спільними уявленнями про честь і гідність, відстоює своє право іменуватися студентською (або університетською) корпорацією та відмежовується від неосвіченої більшості свого оточення, демонстурючи свою зверхність до “безграмотних лаїків”. Це норма для середньовічного університетського міста. Судові книги Парижа ХІІ століття чи Кракова XV століття рясніли записами про конфлікти навколо академічної спільноти. Студенти й викладачі Києво-Могилянської Академії так само фігурували у десятках судових справ, записаних у консисторських та магістратських книгах Києва.

От тільки ми говоримо про Київ XVIII століття – велике й багате місто в імперії періоду так званого Просвіченого Абсолютизму. В цей час у вищих навчальних закладах Старої Європи корпоративна культура уже була закладена в основу самого поняття університету. Не лише самі студенти й професори, але й абітурієнти, спонсори, власники навколишніх кав’ярень, пастори у сусідніх церквах – усі вживаючи слово “університет” мали на увазі незалежну професійну корпорацію з усіма відповідними ознаками, специфічну частину міського простору та соціуму. Демонстрації студентської честі та “випинання” академічних привілеїв давно вже перетворилося на традиційний символ, доречний хіба що на веселому карнавалі.

До Російської Імперії централізація та модернізація прийшли одночасно, оминаючи період формування корпоративної культури (той самий, який Європа пройшла за довгий час Середньовіччя), тому за логікою її розвитку поняття університету мало бути знищене як застаріле ще до повної легалізації, не кажучи вже про ментальне закріплення у суспільстві. Саме тому Києво-Могилянська Академія аж до ХІХ століття трималася за середньовічні соціально-культурні моделі – це був її спосіб протистояти поспішним і поверховим універсалістським старанням імперського уряду. Так само, як для козацької старшини Гетьманщини використання традиційних “лицарських” уявлень про особисту честь та національну гідність стало єдиною альтернативою перетворенню на “малоросійських” військових чиновників на імператорській службі.

Я не схильна підтримувати популярний погляд на КМА як “останній оплот боротьби за національну культуру”, адже далеко не всі її студенти, викладачі й випускники мали анти-імперські погляди (судячи із їхніх кар’єрних шляхів – радше навпаки). Проте вперте дотримання консервативних традицій в даному випадку можна назвати змаганням за збереження справжніх університетських цінностей – себто основи, на якій має будуватися культурне суспільство.

У 1765 році було розроблено нову редакцію Академічної Інструкції для КМА, значно розширену та деталізовану з урахуванням багатьох судових прецедентів останніх тридцяти років. Через десять років (у 1775му) Російська Імперія ліквідувала автономію Гетьманату. У 1817 році Києво-Могилянська Академія була закрита й перетворена на Духовну Академію – вищу школу для священнослужителів, підпорядковану Святійшому Синоду. Імперія не прийняла корпоративної культури і знищила єдиний справжній університет на своїй землі як “оплот мракобісся”.

Радянський Союз став достойним спадкоємцем імперських традицій знищення будь-яких автономних спільнот, а інтелектуальних чи культурних корпорацій більшовицькі управлінці боялися навіть гірше, ніж царський уряд. Саме тому на пост-радянському просторі досі далеко не всі розуміють, що університет – це насправді зовсім не вища школа, і основна його цінність для студента зовсім не у можливості отримати бомажку з печаткою. І дуже дарма...

P.S. Раджу також спробувати замінити у цьому тексті “корпоративний” та “академічний” на “національний”, а “університет” та “академія” на “держава” – повірте, висновок і мораль не зміняться.