Штазі: не корисної інформації не існує

Ви читаєте цю статтю в Інтернеті. Хтось зовсім поряд може робити те саме. Світ пов’язаний суцільною мережею інформації, яка знаходиться у вільному доступі і може служити як на благо, так і на зло — як окремим людям, так і цілим державам…

Парадоксально, що задовго до створення Всесвітньої Павутини, її аналог існував у самому серці Східного післявоєнного Берліну. А організація, що володіла інформацією про кожного жителя НДР, і досі лякає громадян вже об’єднаної Німеччини. Далеко не кожному щастить лишити по собі історичний фантом, — слід у літописах, але Міністерство державної безпеки НДР справлялось з цим на “Ура”. От тільки свою історію вони написали кров’ю.

Хрещений батько Держбезпеки НДР

Історія кожної спеціальної служби нерозривно пов’язана з її головою. І хоча Еріх Мільке був не першим директором Міністерства, він став символом глобального контролю, на який здатні німці у своїй професійній педантичності. Мільке у 1923 році вступив до комсомолу, через два роки став членом Німецької комуністичної партії. Був ярим сталіністом і радикально-ідейним членом партії, бойовиком з досвідом ув’язнення, важливих посад не займав. Чи можна було знайти кращого кандидата для виконання провокації?

У 1931 році Мільке вперше яскраво проявив себе: під час мирної демонстрації на сучасній площі Рози Люксембург у Берліні він разом зі своїм товаришем по компартії застрелив двох поліцейських, після чого був успішно вивезений до Бельгії, а далі морем до Ленінграда . Цим політичним атентатом  він прокладе собі дорогу у майбутню кар’єру: після закінчення елітної  школи Комінтерну, Мільке працював у 1930-их роках у Іспанії, вишуковуючи ворогів партії. Через два роки після завершення Другої світової війни Еріх Мільке повертається на Батьківщину, де робить блискучу кар’єру. До вершини п’єдесталу тоді лишалися ще 10 років, але вже тоді амбіції досвідченого шпигуна пророкували йому велике майбутнє.

Для повного уявлення про те, ким був майбутній голова Штазі, варто лише додати, що себе він не без зайвого гонору називав “Чекістом”. Парадоксально, але факт: після ліквідації Штазі Еріх Мільке постав перед судом і мав відповісти за скоєні злочини проти людства. Проте “Нюрнбергський трибунал 2.0” потерпів фіаско: на директора найдеспотичнішої спецслужби не змогли зібрати достатньо доказів, щоб засудити. Тоді вирішили ув’язнити Мільке за вбивство поліцейського, яке він скоїв у 1931 році. В результаті, з  належних 6 років він відсидів лише 2.

Спрут Штазі: як далеко сягали щупальця спецслужби?

Сама Штазі існувала і до  Мільке. Ministerium für Staatssicherheit, або ж Міндержбезпеки було утворене у 1950 році за ініціативи Лаврентія Берії — сумнозвісного керівника сумнозвісного КДБ. Тоді новостворене відомство мало чим походило на свого радянського брата: воно більше нагадувало орган з пошуку колишніх націонал-соціалістів. Але, як відомо, все хороше колись закінчується , і смерть товариша Джугашвілі також була лише питанням часу. Чинний тоді голова Міністерства Вільгельм Цайсер вчинив спробу повалення влади НДР, але його поривання чекало фіаско, після чого його місце на чотири роки зайняв Ернст Волльвебер.

У 1953 році всю Східну Німеччину сколихнули  масові акції протесту: в одному лише Берліні демонстрації нараховували більше 100 тис учасників. Тоді Еріх Мільке знову продемонстрував свою чекістську натуру: очолюючи департамент внутрішньої безпеки, він швидко навів лад у місті, заарештував за один день більше 1,5 тис протестуючих і тих, хто підтримував мітинги.  Під удар таємної поліції потрапив  навіть міністр юстиції Макс Фехнер. Як і будь-яка організація, Штазі не була ідеальною від самого початку. Чого лише вартий випадок, який описує у мемуарах очільник закордонної розвідки Маркус Вольф.

У 1954 році у Женеві відбувалась конференція країн-переможців, яка не могла пройти без участі спецслужб. Співробітники з КДБ поклали на своїх молодших parteigenossen відповідальну місію – влаштувати “маліну”(читай – підставний бордель) куди мали приводити  головних учасників конференції, щоб  розв’язати їм язики. Очікувано, що Штазі тоді ще не мала досвіду таких операцій, тому завалила всю організацію. Публічний будинок відкрився в останній момент, наркотики були доставлені за хибною адресою — розговорити потрібних людей не вдалося. Проте німецькі колеги виявилися дуже вправними учнями, які за короткий термін перевершили своїх радянських вчителів. Один з найгучніших скандалів 1960-их років був пов’язаний зі Штазі. Тоді ФБР виявила, що одна з коханок  президента Америки Джона Кеннеді, Гелена Ромерч, була агентом німецького міністерства.

Відомо і про інший цікавий факт з діяльності Міндержбезпеки. У Кубі, яка стала пороховою бочкою світу другої половини ХХ сторіччя, активно діяли агенти Штазі. Разом з колегами з КДБ вони активно прослуховували американців і виявляли західні підводні човни, завдяки спеціально замаскованим суднам.

Провокації, на яких спеціалізувався Еріх Мільке, стали головним козирем у роботі спецслужби. У 1967 році завербований поліцейський, який у Західному Берліні вбив студента, спровокував масові акції народного гніву і виникнення ліво-радикальної терористичної організації “RAF”.

Міністерство державної безпеки мало неабияку мережу впливових агентів у Західній Німеччині. Так, наприклад, агент Гюнтер Гійом став особистим секретарем канцлера ФРН Віллі Брандта і був розсекречений лише у 1974 році. Його наступник, Гельмут Коль, не оминув схожої участі: вже після ліквідації організації з’ясувалося, що його телефон від початку і до кінця прослуховувався агентурою Штазі. Спецпризначенці навіть займались справами, які мало стосувалися справ державної безпеки. Зокрема відомо, що з 1965 року була розроблена програма виховання потенційних спортсменів з використанням допінгу без їх відома. Це дало відповідь на питання щодо феноменальних успіхів німецько-радянських спортсменів.

Показником успіху Штазі можна вважати і те, наскільки вони випереджали своїх колег-розвідників у часі. Зокрема, два гучні скандали були пов’язані з департаментом захисту конституції ФРН (контррозвідка): у 1954 році її голова, доктор Отто Йон, перейшов до НДР; схожий шлях повторив Ганс Тідге, який керував службою 19 років і в 1985 році зробив “східний камінг-аут”.

Буде несправедливо оминути той факт, що саме Штазі причетні до створення проекту, що згодом отримає назву “Берлінський мур”. Потреба у подібному розмежуванні постала після того, як у НДР почався голод через аналог радянської колективізації, яка також була проведена силами Міністерства. А оскільки тоді багато радіостанцій знаходились у Східному Берліні і могли транслювати новини на радянську зону впливу, стало очевидним, що треба приймати радикальні кроки. І Мільке був на це готовий.

12 серпня 1961 року, за один день, у режимі повної секретності і майже без суспільного резонансу, співробітники Штазі перекрили усі основні автомагістралі, які сполучали дві частини Берліну. Навіть коли Берлінський мур перетворився на укріплений рубіж оборони з кулеметними вишками та протитанковими рвами, Міндержбезпеки залишилося на його вахті.

Внутрішній ворог: сам собі прокурор, адвокат і суддя

Не розвідкою єдиною жила Штазі. Якщо головне управління “А” займалося координацією шпигунської мережі за кордоном, будучи відповідальним за усі “подвиги” своїх агентів у США та ФРН, то всередині самої НДР служба мала куди ширші повноваження і вплив. Налагоджений механізм, Міндержбезпеки для своїх агентів мав цілий норматив з вербування громадян НДР. Агент мав проводити не менше 50 зустрічей на місяць з інформаторами. Це призвело до того, що станом на 1989 рік приблизно кожен 50 житель республіки, так чи інакше, співпрацював зі Штазі.

Окремо популярним об’єктом вербування агентів та інформаторів були дружини впливових політиків молодої квазі-республіки. Це дозволяло тримати під контролем навіть вищі керівні посади держави, хоча, як ми пізніше дізнаємось, це аніскільки не допомогло попередити революцію. Після війни активно діяли агенти, які отримали псевдо “ромео”: їм було достатньо легко стати розрадою для великої кількості вдів солдат, чим пізніше і користувались спецпризначенці. Окрім офіційного девізу (“Щит і меч партії”), Штазі мала ще один, який був особистою настановою Еріха Мільке: “Не корисної інформації не існує”. Це було засвоєно вдячними учнями особливо ретельно і втілено на практиці.

Співробітники Міндержбезпеки контролювали усю систему пошти, прослуховували всю телефонну мережу: тільки у прослушці Східного Берліна було задіяно 3 тис. співробітників. Окремим “козирем у рукаві” Штазі стали “консервовані запахи”: цілий архів законсервованих шматків спеціальної тканини, які зберігали сильний запах свого “власника” протягом багатьох років, за якими спеціально натреновані собаки спокійно відслідковували місце знаходження ворога партії.

У кінці 80-их окремою розвагою бійців невидимого фронту стала операція “Домовик”: на потенційного порушника безпеки агенти Штазі чинили психологічний тиск шляхом наочної демонстрації своєї сили. Дуже часто це відбувалось у форматі проникнення до будинку, де агенти просто підмінювали якісь особисті речі або щось переставляли місцями, всяко натякаючи громадянину, що за ним слідкують.

Падіння держави в державі

Міністерство державної безпеки виконувало свій обов’язок включно до 1989 року, коли безперспективний радянський експеримент повністю провалився. Початок кінця Штазі ознаменував Горбачов, який своїм наказом почав вивід радянських військ зі Східної Німеччини, у зв’язку з чим спалахнули нові протести. Міндержбезпеки, ураховуючи усю свою владу, могло спокійно придушити повстання, але риба вже прогнила з голови.

Тодішнє керівництво НДР було не стільки зацікавлено у побудові примарного комунізму, скільки у побудові власної кар’єри. Через це учорашня радянська номенклатура з радістю пішла на поступки активістам, що і призвело до падіння окупаційного комуністичного режиму. В останні години існування Міністерства почали працювати спеціальні директиви. Весь архів даних, усі матеріали належало пустити під ніж, в прямому сенсі цього слова. Проте все знищити не встигли.

Сьогодні у державному архіві знаходиться 111 кілометрів документації та 1,7 млн фотографій. У франкфуртському сховищі – 1550 мішків із розірваними документами. За останні роки десятки тисяч із цих документів реконструйовані. Архів також зберігає 25 тисяч звукових носіїв із підслуханими розмовами, матеріалами допитів тощо, а також близько 12 тисяч відео, середня тривалість яких – 45 хвилин. Близько 40% аудіовізуальних матеріалів Штазі встигло знищити.

У архіві працює щодня 1600 архівістів, за рік оцифровується близько 1 млн сторінок документації. Незважаючи на це, роботи тривають вже 30 років поспіль і невідомо, коли будуть завершені.