#PiMpatreon. Як я перестав боятися українських популістів

Дисклеймер: це не аналітика, а звичайний текст із роздумами. Просто захотілося поділитися. Раптом хтось досі боїться невидимого ворога, який насправді опинився бодіпозитивним алкоголіком із задишкою? Час стискати кулаки, а не складати долоньки в молитві.

Рік тому я боявся українського популізму, безглуздого і нещадного. Точніше, не виконавців, а самого явища. Бо за кордоном навіть розвинені країни збивають коліна, гепаючись у молитовну позу перед брехунами усіх ґатунків — а в нас розвитком ніхто серед населення і так не балувався. Але потім я помітив, що в цю гру можна грати удвох. Або втрьох. Бо українські популісти стали жертвами того самого чинника, який раніше допоміг їм перемогти на виборах — вселенської дурості, не підкріпленої жодними знаннями. А з таким суперником набагато простіше боротися на всіх рівнях.

Тризна за передвиборчими побоюваннями

У житті трапляються найрізноманітніші побоювання та види страху. Але егоїстичні переживання відступають, коли на всіх крилах злітає загроза, що нависає не особисто перед вами, а над усією країною. Дурноверхою, неосвіченою, але вашою. Одразу ж виникають думки, що робити в руїні розміром з державу? Тікати не хочеться. Але й бачити, як квітучу і багату на ресурси Україну зливають під сусіда-агресора — смерті подібно.

Тому завзяття  вітчизняних популістів, які раптово про дорвалися до влади, мені видавалося кінцем світу. Зараз як сядуть, як знищать закони і будь-який натяк на право... На щастя, криворукий скульптор і мармур розіб'є, і руки поріже, але шедевру так і не народить. На тлі першого півріччя нової влади найбільше запам'яталися її внутрішні чвари. А минулий рік (давайте округлимо) лише зацементував діагноз: людське самолюбство надто передбачуване. І якщо воно так швидко проявилося в лавах ворога – радіймо.

Судіть самі, панове. Навіщо нинішньому депутату-мейнстрімнику розвалювати власну партію, якщо можна залишатися в ній та перетягувати ковдру? Депутати влаштовують інтриги, зливають компромат один на одного в анонімних каналах Telegram , але потім із посмішкою тиснуть один одному руки і палко присягаються у вірності своєму президенту. Егоїзму «слуг» треба аплодувати всім прихильникам України як члена ЄС і НАТО.

Якби партія Зеленського не марнувала час на з’ясувки своїх зі своїми, а виконала чітко поставлене завдання — у нас би вже розвивався клон Білорусі. Або шматок Тайожного союзу. Ах який міністр допоміг би з першим, приміром. А російські війська, подані ЗМІ Медведчука як визволителі, — з другим. Але вільної України точно не було б, оскільки вона популістам не потрібна. Навіщо берегти те, що потім кине тебе на виборах?

Але Чук і Гек не збудували диктатуру, чого я побоювався з огляду противника з аж такою потужною підтримкою. Минула інавгурація, змінювалися Кабміни. Чук всадив Гекові ножа під ребро, а той відповів нищівним ударом булавою. Так вони і продовжують співпрацювати й понині. І це добре. Принаймні, для патріотичної частини населення.

У нашій політиці не буває дружби, але щоб ситуативні союзники аж так потрошили одне одного — спостерігаю вперше. «БПП» не катувався, марґіналізувавши Лещенка, регіонали взагалі ніяких великих витоків не допускали. Часи БЮТ також не залишили по собі великого розносу — єдиним пустуном виявився Олег Ляшко, але галас здійнявся після його вигнання з рідної партії. Нічого, тепер відіграємось.

Ось хоча б минулі вихідні українського державника, що плавно перетекли в карантинні будні. Цього разу вони здивували на повну.

Продовження тексту в ексклюзивному доступі

• Нудно? Не витрачайте час, ми його зекономимо: на сайті вистачає авторских матеріалів.
• Анонси виділяються навіть у назві – ми нікого не обманюємо.
• Якщо матеріал подобається, завжди раді бачити вас на нашому Patreon: слідкувати за оновленнями раннього доступу та ексклюзивної частини можна за тегом #PiMpatreon.