Про лейтенантські «корони»

Саме в цей час тисячі лейтенантів-випускників військових академій та інститутів отримають офіцерський статус — звання і призначення на первинну посаду. Це відкриє для них нові обрії, шляхи й можливості військової служби. Кажучи метафорично, кожному з офіцерів почесно вручають «корону» різного ґатунку.

У когось із лейтенантів вони будуть із золота або сталі, а в інших — із паперу, пластику або дерева. Однак кожен молодий офіцер одержить свою статусну «корону».

Незважаючи на різний ґатунок «корон», умовно поділяю лейтенантів-випускників на три категорії. Перша — це ті лейтенанти, які ніколи не відбудуться як офіцери. Вони не здатні усвідомити сутність офіцерського статусу. Умовно назвемо їх «Випадкові».

Чому так жорстко? Тому що ці інфантильні молоді люди випадково потрапили до армії. У кожного своя історія: когось влаштували у військові академії за забаганками батьків. Інші потрапили сюди на перевиховання, адже в цивільному середовищі вони б уже відбували ув'язнення за скоєні злочини, а у ВВНЗ за ними наглядали і вчили дисципліні тощо.

Ця когорта відмучила свої роки навчання у ВВНЗ і за державний кошт здобула офіцерське звання та якусь таку освіту, але офіцерами насправді їм так і не судилося стати. Саме цих начебто зовні й офіцерів підлеглі з перших днів служби, звертаючись на «ти», кликатимуть: «Ей, лєйтьоха!».

Саме ці нездари не усвідомлюють принципи єдиноначалля, субординації, прагнуть здобути дешевий авторитет на основі панібратства та кругової поруки серед підлеглих. Їх легко «купити», тому що вони легко «продаються». Саме представники цієї категорії почнуть вживати спиртні напої зі своїми підлеглими — так би мовити, очолять процес.

Цілком можливо, що зразки такої поведінки вони отримали від своїх безпосередніх командирів — офіцерів курсової (взводної, ротної) ланки у військових академіях (інститутах). Таких же «випадкових» людей в армії.

Саме представники цієї категорії втечуть з армії за найліпшої можливості після першого контракту або прилаштуються на «теплі» місця служби. Але навіть коли ти «Випадковий», все одно маєш шанси в майбутньому. Наприклад, стати великим начальником і прослужити в армії десятки років. Існуюча досі система кадрової політики поки що цьому сприяє.

Зазвичай із плином часу такі «офіцери», успішно одержавши вищі військові звання та посади, швидко згадують про свої «корони». Хвацько насувають на свої голови й переходять до іншої категорії — і тоді я не заздрю вже їхнім підлеглим. Поряд із такими командирами (начальниками) служба перетворюється на пекло.

Друга категорія — власне, «Нарциси». Це лейтенанти, які відразу надягнуть свої «корони» (дерев’яні, золоті, чавунні, паперові тощо) на голови і намагатимуться ніколи їх не знімати. Навіть коли лягатимуть спати. Чому? Бо саме це символізує для них владу та статусність.

До цієї категорії належать хлопці та дівчата, які свято вірять: їхня «корона» допоможе кар’єрному зростанню, розв'язанню життєвих проблем під час служби. Зазвичай, такі люди — егоцентристи. І не зупиняться ні перед чим, аби задовольнити свої потреби, оскільки більшість із них точно аморальні та цинічні авансом.

Гасло цієї категорії: «Все мені і для мене, але за рахунок інших». При отриманні чергових військових звань та підвищень на посадах ці офіцери будуть додавати до своїх «корон» якісь нові елементи, тобто інкрустувати «дорогоцінним камінням» та «прикрасами» (зв’язками, нагородами, курсами, вигідними шлюбами тощо).

Так служба перетворюється на суцільне сафарі, де замість призів люди чіпляють собі нові й нові регалії. Просто аби було. Коли лейтенанти цієї категорії стають полковниками генералами, то корона, яку не знімали років із двадцять п’ять, уже вростає в голову. Десь як роги оленя чи лося. І, що найголовніше, пускає коріння в мізки, заважаючи адекватно мислити.

«Корона» з кожним роком служби стає важчою (від постійної інкрустації), дедалі більше давить своєю вагою, але її ні за що не знімуть із голови. Адже власники переконані, що як тільки зняти «корону», то відразу втратиться їхня нікчемна влада та статусність. «Нарцисів» буде легко розпізнати особовому складу за такими психічними властивостями, як:

• пихатість;
• зверхність;
• байдужість;
• корумпованість;
• нечесність;
• маніпулювання;
• впертість;
• тупість;
• самозакоханість;
• самовпевненість;
• завищена самооцінка;
• постійне хамство та ін.

Певні зовнішні ознаки також будуть завжди ідентифікувати «Нарцисів». У них зазвичай підвищений (командирський) тон голосу, постійне вживання нецензурних слів для нібито посилення власного посадового статусу, недоступність. Років через двадцять служби, а то й раніше, відрощується живіт. Обличчя має такий пихатий вираз, що ризикує луснути ледь не щомиті.

Вони намагаються виділитися навіть елементами форми одягу (не так, як у всіх, що доволі кумедно). Чим? О, є маса способів. Чого варті плетені позументом кашкети, не встановлені наказом. Або берці Lowa (звісно ж, не за свій кошт) та інші фетиші.

Свою «корону» її власники носитимуть упродовж усієї служби, натираючи до блиску і ніколи не знімаючи аж до виходу на пенсію. Проте пізніше, навіть після відставки, вони знімати її не збираються. Шукають завдяки своїм «напрацюванням» місця, де можна нічого не робити, але отримувати за неробство гроші і пишатися перед іншими «нарцисами».

Третя категорія офіцерів — «Справжні». До цієї категорії належать ті лейтенанти, які одержали свою статусну «корону» та зняли її з перших днів служби. Замість цього вони працюють над своїм справжнім, а не виключно посадовим авторитетом. Може бути так, що вони спочатку намагаються носити свою «корону», але виконують обов’язки на первинній посаді та відчувають, наскільки вона починає заважати.

Річ, що постійно спадає з голови, коли треба діяти, рухатися і працювати з людьми — точно недоречна. Пару разів «Справжні» підіймають її, надягають на голову, проте згодом залишають лежати там, де аксесуар упав востаннє. Їхня «корона» також інкрустується новими званнями, посадами та нагородами. Але так і не використовується: і без того голова болить. Тож заважати критичному мисленню ніщо не буде.

В такому разі «корона» просто лежить у шафі разом з іншими речами. Вона начебто є, але її не виставляють на загал. Якщо все пішло саме так, то «Справжнім» притаманно ставати визнаними лідерами. Вони чітко усвідомлюють обов’язок військової служби українській нації. Демонструють та цінують передусім повагу й довіру до людей. Мають високий рівень професійної компетентності, вміють і люблять служити в команді — власне, вони її і роблять боєздатною.

Такі офіцери завжди віддані військовій справі й живуть заради честі та ідейних переконань захисту України. Підлеглі їх поважають і довіряють. Щиро вважають зразками справжніх офіцерів і згадують усе життя лише добрими словами. А що ж їм ще казати? Саме «Справжні» виявляють моральну мужність, ухвалюють адекватні обстановці рішення у бойових (кризових) ситуаціях, беруть усю відповідальність за наслідки на себе.

Адже водночас «Випадкові» та «Нарциси» або спостерігають, що буде, або потім починають зжирати конкурентів при нагоді. Стаючи полковниками і генералами, «Справжні» так і не носять своїх «корон» на голові. Основою їхнього статусу та впливу на людей в армії є зразкова корпоративна культура офіцера, зрозумілі цінності, служіння, абсолютна відповідальність за підлеглих і професіоналізм.

«Маю честь!» — це для них не просто пафосний звук. Можливо, згодом хтось із читачів додасть інші категорії «корон» офіцерського статусу. Варіантів, родів, видів, підвидів та класів може бути безліч. Суть не в класифікації, а в критичній масі таких категорій у Збройних силах України.

Рекомендація для молоді (військових і не тільки) досить проста: не потрібно доводити себе до того стану, коли вашу уявну «корону» підлеглі з розмаху збивають великою саперною лопатою БСЛ-110. І я щиро бажаю всім лейтенантам, теперішнім випускникам, правильного та потужного початку становлення на посадах, справжнього авторитету, проявлення лідерства, вдачі та щасливої долі в офіцерській службі.

В добру путь! Із Богом!