Перейти к основному содержанию

Творці економічних див: Леонід Кучма

Диво економічного падіння за методом Л. Кучми.

Дивом ми називаємо все те, що викликає у нас подив. Шалений злет економік певних країн Азії народив вислів «азійське економічне диво», яке спочатку було японським, потім тайванським, потім корейським, китайським і так далі, аж поки перестало бути дивом, бо стало сприйматися як явище більш-менш закономірне й буденне.

Проте ще більший подив викликає шалене падіння економіки, яке відбулося за останні 30 років в Україні. Це реальне диво, бо жодна країна у світі не спромоглася повторити подібне падіння, навіть Молдова і Зімбабве, які для нас є синонімами економічних невдах. Українці, яким зараз за 50, не дадуть збрехати, що напередодні незалежності очікування (не тільки в Україні, а й за кордоном) для української економіки були найбільш позитивними серед усіх республік СРСР. І ось такий грандіозний облом: замість очікуваного зростання маємо найбільше падіння не тільки серед пострадянських держав, а й усіх країн світу.

Якщо взяти відрізок з 1987 по 2016  рік, то в базі даних Світового Банку ми знайдемо лише три країни, які за цей період зменшили номінальний ВВП (виміряний у постійних доларах США 2010 року):

  • Грузія впала на 25%,
  • Ліберія — на 33%,
  • Україна — майже на 39%.

Творцем нашого економічного дива став Леонід Кучма, який у 1992–1993 роках очолював уряд України, а з середини 1994-го по січень 2005-го був Президентом України.

Від сільського хлопчика до Президента

Біографія Кучми загально відома: народився 1938 року в невеличкому селі на Чернігівщині. Батько був лісником (1942 року загинув на війні), мати — колгоспницею. 1960-го Кучма отримав освіту з фаху інженер-механік у галузі ракетної техніки у Дніпропетровському університеті, а наступного року вдало одружився на прийомній дочці Туманова, головного технолога «Южмашу» — найбільшого ракетобудівного підприємства СРСР. 1966 року Туманов став головним інженером Головного техуправління Міністерства загального машинобудування СРСР (таким евфемізмом у СРСР називали Міністерство ракетобудування, мабуть, щоб ворог не здогадався, що виготовляють «загальні машинобудівники»). Ця позиція тестя забезпечила кар’єрне зростання Кучми, 1967 року він став технічним керівником випробувань ракети «Циклон-2». А через 10 років він — уже член Центрального комітету Компартії України, секретар парткому «Южмашу». Що було ракетним двигуном для злету Кучми — організаційні таланти чи тесть, гадати не будемо, найімовірніше, обидва фактори діяли разом.

Незалежність України Кучма зустрів на посаді генерального директора «Южмашу», переходи з партійної роботи на керівні посади в економіці і навпаки були характерним життєвим шляхом «номенклатури» (так звали суспільну еліту за радянських часів). Головою уряду України Кучма був призначений саме з директорської посади промислового гіганта. До речі, його суперником під час призначення був директор іншого гіганта — «Азовсталі». «Номенклатура» для самозбереження в нових умовах шукала «директора України» серед своїх, і вона його знайшла.

Кучма не просто став головою уряду, він отримав від Верховної Ради право видавати законодавчі акти (Декрети Кабінету Міністрів). Така снага до повного «єдіноначалія» була характерною ознакою політики Кучми і на президентській посаді. Уявлення про поділ гілок влади було для нього чимось неприродним, бо не може бути на заводі кілька директорів. Показовий приклад — його знамените побажання, зафіксована на записах Мельниченка в його кабінеті, підвісити за яйця суддю, який не захотів виконувати вказівки держадміністрації. Загальними рисами кучмізму як політичної влади є декоративна демократія й такий же декоративний поділ гілок влади, реальна концентрація всіх гілок влади в одних руках за допомогою силових органів, тотальна корумпованість політиків та чиновництва, зрощення влади із приватним бізнесом до такої міри, що влада стала найдохіднішим різновидом бізнесу.

Економічна політика Кучми

Найперший учинок Кучми, закарбований у політичній історії України, — його заява із трибуни Верховної Ради про те, що він готовий будувати таку державу, яку йому скажуть: чи то соціалістичну, чи то капіталістичну. Важко уявити більш жахливу заяву від політичного лідера: вона свідчить про відсутність у нього найменшої ідеї про національний розвиток. Тому абсолютно очевидно, що на початку політичної кар’єри жодного уявлення про економічну політику в Кучми не було.

Однак такий стан свідомості був притаманний не тільки Кучмі, а й усьому політичному керівництву України того часу. Формально кажучи, економічна політика в Україні на той момент уже була сформульована і навіть затверджена Верховною Радою: 25 жовтня 1991 року Верховна рада ухвалила Постанову «Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності». Про цей документ забули вже всі, навіть історики, що не дивно, бо, по-перше, реальна економічна політика 1990-х не мала нічого спільного з ним; по-друге, за часів Кучми економічних стратегій було аж сім, і їхня спільна риса — це їх невиконання. Проте цей документ важливий для розуміння того, яку економічну політику декларували Кучма і його однодумці (він голосував за цей документ як депутат Верховної Ради і вносив в нього зміни Декретом свого уряду).

Як це не дивно, але центральна ідея «Основних напрямів» абсолютно правильна, як для 1991, так і для 2018 року: основна проблема української економіки — структурні вади, головне завдання економічної політики — структурні зміни. Цитата з «Основних напрямів»: «Докорінна структурна перебудова народного господарства, кардинальні зміни в інвестиційній діяльності розглядаються як найважливіші пріоритети подальшого розвитку економіки України для надання їй більшої динамічності й соціальної спрямованості» зараз актуальна не менш, ніж 1991 року. На жаль, структура української економіки 2018-го стала ще гіршою, ніж була 1991-го. Це просто ще одне свідчення того скорботного факту, що для розвитку економіки України 27 років незалежності вже втрачені, і процес утрат не зупинений.

В «Основних напрямах» структурній політиці присвячено майже половину всього тексту, але зміст структурних змін зовсім не такий, який відбувся в економіці «азійських тигрів». Фактично єдиним напрямом структурних змін був внутрішній ринок: зменшення частки паливно-енергетичного та металургійного секторів за рахунок зростання частки виробництва споживчих товарів і машинобудування для агропрому та легкої промисловості. Високотехнологічний експорт серед структурних пріоритетів навіть не згадано.

Засіб реструктуризації економіки тоді був тільки один — державні інвестиції. Проголошене в «Основних напрямах» залучення інвестиційних ресурсів підприємств було унеможливлене шаленою інфляцією, яка почалась відразу після набуття незалежності. А це вже не декларативна, а реальна економічна політика.

Гіперінфляція

За результатами 2017 року найвища у світі інфляція була в Венесуелі — приблизно 3 000%. Таке неконтрольоване зростання цін на 50% у місяць і вище називають гіперінфляцією. Джерело гіперінфляції — надмірна маса грошей в обороті. Причина майже одна завжди — виплати з держбюджету значно перевищують надходження, для цих виплат друкують величезну кількість грошей, не забезпечених товарною масою. Така ситуація часто виникає внаслідок руйнівної війни, в тому числі й «холодної». У новітній світовій історії так було не одноразово. Безумовний лідер гіперінфляції — Угорщина 1945–1946 років, де інфляція сягала 200% за день. Друга світова війна призвела до інфляції у 13 000% за рік у Греції, 5000% — у Китаї та 400% — на Тайвані. Поразка в Першій світовій війні спричинила 1922–1923 року в Німеччині зростання цін на рівні майже 30 000% за рік.

Після поразки СРСР у холодній війні зі США і розпаду його на частини в деяких із нових країн виникла гіперінфляція: в Україні, Росії, Білорусі, Росії, Вірменії, Туркменістані. Але якщо у двох останніх річний рівень інфляції не перевищував 500%, то в Україні він вимірювався тисячами відсотків: 1992-го — 2 000%, 1993-го — 10 000%. Пік інфляції в Росії був на рівні 2600%, у Білорусі — 2 300% за рік.

Президент РФ В. Путін, Президент Білорусі О. Лукашенко і Президент України Л. Кучма

Тобто із самого початку незалежності Україна мала найгіршу економічну політику серед країн колишнього СРСР. Ця політика була започаткована ще до того, як Кучма очолив уряд, під час президентства Кучми інфляція набула рівня економічної катастрофи.

Як і в інших країнах, причиною гіперінфляції в Україні стали надмірні витрати з держбюджету: 1992 року його дефіцит становив 29% від ВВП. Призначенням цих витрат було кредитування та субсидування промисловості, яка втрачала ринки через розвал СРСР. Економічну політику реально диктували не економісти та фінансисти, а «червоні директори», порятунок їхніх заводів, не пристосованих до ринку, відбувався ціною руйнування національної економіки. Це стало очевидно всім, навіть «червоним директорам», коли інфляція сягнула 10 000%, і реакція Національного банку була очікуваною і ефективною: зменшення грошової маси 1994 року відразу знизило рівень інфляції в понад 20 разів.

Проте наслідки були жахливі. Гіперінфляція завжди спричиняє падіння економіки, наслідком чого є скорочення доходів і зниження життєвого рівня населення. В Україні ще до гіперінфляції почалося падіння ВВП: 1991 року ВВП скоротився на 8,7%, а гіперінфляція катастрофічно посилила цей процес. Падіння ВВП 1992 року становило 10%, 1993-го — 14%, 1994-го — аж 23%.

Усі країни переживають падіння економіки від гіперінфляції, але здебільшого воно триває рік-два. В Україні ж не припинилось до кінця 1990-х (1995 року падіння на 12%, 1996-го — на 10%, 1997-го — на 3%). Тобто на знищення економіки діяли й інші фактори, не тільки гіперінфляція.

Первинне накопичення капіталу

Коли від соціалістичної державної економіки країна переходить до капіталістичної приватної, то виникає проблема, де взяти стартовий капітал. Відповіді можуть бути різними: органічне зростання малого торговельного капіталу, залучення капіталу з-за кордону, перетворення державного капіталу на приватний. Перший шлях довгий, другий — не дає капіталу місцевій еліті, третій — блискавичний і збагачує саме місцеву політичну еліту. Саме цей шлях був обраний в Україні на початку 1990-х.

Засоби для цього були різноманітні, але всі вони мале одне спільне — зловживання доступом до влади, кажучи сухою економічною мовою — отримання політичної ренти.

Наприклад, уряд Кучми 1993 року ввів примусовий продаж 50% валютного виторгу за курсом 5,6 тис. карбованців за 1 долар США. Ринковий курс доходив тоді до 30 тис. карбованців. Існування двох валютних курсів — це завжди джерело збагачення, бо якщо купити валюту за фіксованим курсом і продати її у 5 разів дорожче, це дає можливість стати доларовим мільйонером за пару днів.

Другим джерелом такого ж моментального збагачення був експорт. На початку 1990-х внутрішні ціни на експортні товари в Україні були значно нижчі, ніж на світового ринку. Особливо великим розрив став 1994 року, бо в Україні 80% цін були зафіксовані державою, що було зроблено як один із засобів припинення гіперінфляції. Наприклад, для продукції металургії ці фіксовані ціни були на порядок нижчими від цін світового ринку. Тому керівники державних металургійних заводів за цими цінами віддавали продукцію приватним експортерам, які перепродавали її на світовому ринку. Якщо завод реалізував за рік 3 млн тонн сталі, то таким чином не менше ніж 0,5 млрд доларів із державного капіталу перетворювались на приватний. Приблизна оцінка такого перетворення становить мільярди доларів на рік (наприклад, оцінка Аслунда для 1992 року — 4 млрд доларів, а це був тільки початок процесу первинного накопичення капіталу).

Третім джерелом став імпорт енергоносіїв. Наприклад, 1994 року нікому не відома корпорація «Республіка» зі статутним капіталом 4 тис. доларів раптом отримала дозвіл уряду Україна на бартерні операції з Туркменістаном для покриття державного боргу майже на 700 млн доларів. Операції були бартерними, тому їх проконтролювати було практично неможливо. Приміром, Туркменістан отримував українські телевізори за ціною 1 тис. доларів США, а постачання туди 12 млн пар калош стало українською національною легендою. Зароблені тоді мільйони власник «Республіки» Бакай іще й досі прожити не може. За «Республікою» Бакая прийшли «Єдині енергетичні системи» Тимошенко, а за ними — ще десятки таких самих аж до «РУЕ» Фірташа. Усі вони працювали на різниці ціни енергоносіїв, усі вони були інструментом капіталізації політичної ренти.

Нарешті, ще один метод капіталізації політичної ренти полягав в отриманні від держави преференцій, ліцензій, дозволів, одним словом — доступу до обмежених ресурсів. Його можна проілюструвати на прикладі компанії «Київстар», відомого всім телекомунікаційного оператора. Ця компанія була створена 1994 року за ініціативою шурина Кучми Геннадія Туманова і його партнера Ігоря Литовченка. До 1997 року компанія операційної діяльності не вела, партнери шукали шанс капіталізації родинних стосунків із Президентом. Таким шансом стала видача ліцензій на частоти для мобільного зв'язку в цифровому стандарті GSM. На тендер подали заявки декілька компаній, серед яких були два безумовних лідери: вже працюючий мобільний оператор UMC та «Українські радіосистеми», за якими стояла американська Motorola із проектом фінансування на 500 млн доларів. Після шаленого адміністративного тиску ліцензію отримали не тільки ці дві компанії, а ще й нікому не відома «Київстар», в результаті чого Motorola відмовилась узагалі від інвестицій в Україну. 2002 року 50% частки в компанії «Сторм», яка володіла «сімейним» пакетом у «Київстарі» (власниками «Сторм» на той момент були Туманов, Литовченко і Ярославський, одружений на родичці Кучми), придбала російська група «Альфа», ще через три роки росіяни викупили всю «сімейну частку» 43% в «Київстарі». Ніхто, крім учасників оборудки, не знає, яка ціна була виплачена за цю частку. Але уявити суму можна з того, що норвезький Telenor, який мав решту 57%, 2006 року публічно пропонував «Альфі» придбати 100% «Київстар» за 5 млрд доларів. Таким чином, політична рента в цьому конкретному випадку становила мільярди доларів.

Первинне накопичення капіталу завдало нищівного удару по економіці України, бо викачані у приватні кишені десятки мільярдів доларів державного капіталу не реінвестувалися в економіку України, а вкладалися у вілли в Іспанії, яхти, офшорні банківські рахунки. (Треба визнати, що певна частина цього капіталу була згодом повернута в Україну під виглядом «іноземних» інвестицій, але то дуже мала частина. Згідно з даними Держстату, на 2017 рік усі прямі іноземні інвестиції, в тому числі і псевдоіноземні, становили 40 млрд доларів, водночас незаконний витік капіталу з України тільки за десять років (2004–2013) — не менше ніж 116 млрд доларів (джерело: Global Financial Integrity). Це зіставлення не дуже коректне, бо в це десятиріччя виводили вже приватний капітал, тоді як у 1990-х — державний, бо йшло первинне накопичення приватного капіталу, але масштаб явища зрозумілий). Позбавлена державних і приватних інвестицій, економіка України падала все нижче й нижче.

Приватизація

Неефективність державних підприємств у 1990-і роки стала очевидною, хоча думки експертів щодо передумови цього явища розбігаються. Ліберальне трактування полягає в тому, що держава за своєю суттю не може бути ефективним власником, але факти суперечать цій догмі: у світі є велика кількість ефективних державних компаній, особливо це очевидно на прикладі сучасного Китаю. Фактична неефективність державних підприємств, половина яких у середині 1990-х перебувала в «оренді» у трудових колективів, що означало реальну власність директорату, була зумовлена паралельним функціонування державної та приватної власності: державні підприємства зі збитками виробляли продукцію, а приватні з надприбутками торгували нею, при цьому приватні посередники належали керівникам державних підприємств або їхнім родичам і кумам. Проте домінуюча думка полягала в необхідності роздержавлення економіки. Країни Центральної та Східної Європи у більшості успішно пройшли цей шлях.

Коли перед Кучмою постало нарешті практичне завдання роздержавлення великих підприємств, то в нього були два можливі варіанти: (1) продати тим, хто реально міг заплатити за підприємства, як було зроблено в більшості випадків приватизації у європейських країнах, або (2) роздати своїм за символічну плату чи взагалі задарма, як це було зроблено в Росії. На початку 1990-х в Україні не було покупців для викуповування навіть за символічні кошти, бо гіперінфляція знищила купівельну спроможність не тільки населення, а й підприємців, тому превалював другий варіант, хоча декілька продаж було зроблено за реальні гроші.

Перша програма приватизації була ухвалена 1992 року, вона стосувалася малих підприємств (за десять наступних років таких програм було затверджено аж сім штук, але жодна не була виконана). Програму приватизації великих підприємств було підготовлено тільки 1995 року, коли Кучма вже був Президентом України. До того часу основною формою приватизації була оренда підприємства трудовим колективом із правом подальшого викупу. На практиці це означало перехід підприємства у власність директора особисто або групи наближених до нього керівників. Треба підкреслити, що новим приватним власникам це не коштувало ні копійки: викуп відбувався за рахунок частки прибутку підприємств. Роздача заводів їхнім керівникам не приводила до прямого збагачення політичної верхівки і не давала можливості концентрації власності, тобто не створювала економічних основ олігархії. Для цього треба було підняти рівень приватизаційного механізму із заводу до національної економіки. Це було зроблено шляхом ваучерної приватизації.

1995 року почалась кампанія видачі ваучерів (сертифікатів), які надавали право кожному громадянину України на участь у приватизації, бо їх можна було поміняти на акції підприємств. Це було подано народу як акт соціальної справедливості. До кінця наступного року (1996-го) було видано 80% сертифікатів, але понад 5 млн українців не звернулись по сертифікати, майже 3 млн не використали отримані сертифікати, тобто 8 млн громадян України державі не повірили і в приватизації участі не брали. Ті, хто повірив, у більшості були ошукані, бо їхні акції не давали їм жодного права в управлінні приватними підприємствами і практично не приносили дивідендів. Власники контрольних пакетів акцій керували підприємствами, незважаючи на дрібних акціонерів. Єдині, кому пощастило, це ті, хто зміг продати свої акції під час концентрації акцій у великі пакети. По суті, єдине завдання, яке розв’язувала ваучерна приватизація, — це саме концентрація власності в руках небагатьох великих акціонерів, тобто вона давала інструмент для створення олігархічного устрою.

Що дала приватизація українській державі? За десять років від приватизації держбюджет отримав 1,2 млрд доларів. На початку 2000-х приватний сектор виготовляв майже 75% промислової та 65% сільськогосподарської продукції, тобто значно більше ніж половину. ВВП України за номіналом 2003 року дорівнював 50 мільярдам доларів. Якщо взяти мінімальну оцінку капіталізації на рівні річного валового доходу, то половина підприємств України мала б коштувати 25 млрд доларів, а не 1 млрд. Крім того, є всі підстави вважати, що цей мільярд, перш ніж бути заплаченим державі, в неї ж був вкрадений. Продемонструємо всю цю схему на найзнаменитішому прикладі української приватизації — «Криворіжсталі».

«Криворіжсталь» була приватизована двічі. На фініші своєї політичної кар’єри 2004 року Кучма вирішив зробити шикарний дарунок своєму зятю Пінчуку у вигляді найбільшого у Європі металургійного заводу.

Л. Кучма (зліва) і В. Пінчук (справа)

Був оголошений приватизаційний конкурс, результат якого був відомим іще до оголошення: перемогти мав консорціум Пінчука й Ахметова, створений спеціально для цього випадку. Саме так і відбулося: хоча чотири із шести учасників конкурсу були готові заплатити значно більше ніж 800 млн доларів — ціну, встановлену Фондом держмайна. Їх просто не допустили до торгів, і за вказаною ціною 93% акцій «Криворіжсталі» дістались Пінчуку і Ахметову. Цинізм і нахабство Кучми в цій оборудці настільки обурили суспільство, що скасування цієї приватизації стало одним з основних гасел опозиції на президентських виборах 2004 року. 2005 року, після зміни влади, на подання Генпрокуратури суд у квітні визнав продаж акцій «Криворіжсталі» незаконним і повернув пакет 93% акцій державі. У жовтні 2005 року відбувся повторний конкурс із продажу заводу, в результаті якого 93% акцій були продані за 4,8 млрд доларів найбільшій у світі металургійній компанії Mittal Steel.

З історії приватизації «Криворіжсталі» всім стали очевидні два факти: 1) відкритий продаж підняв ціну вшестеро; 2) один прозорий продаж дав учетверо більше надходжень до бюджету, ніж усі продажі за 10 років із початку приватизації. Але поза межами цих порівнянь залишився головний факт української приватизації: Пінчук і Ахметов заплатили 800 млн доларів, які вони попередньо поцупили в держави (як це описано в розділі про первинне накопичення капіталу), тобто Кучма взагалі безкоштовно віддав їм «Криворіжсталь».

Олігархія

Методи первинного накопичення капіталу і приватизації, застосовані в українській економічній політиці епохи Кучми, цілком закономірно призвели до концентрації національного багатства в руках декількох десятків сімей. Одночасно з початком великої приватизації в Україні була зроблена спроба законодавчо унормувати концентрацію капіталу: наприкінці 1995 року був ухвалений закон про промислово-фінансові групи (ПФГ), які розглядалися як господарські об’єднання, що діють на підставі угоди між собою, тобто без утворення юридичної особи. Ця ідея виявилися нежиттєздатною, ПФГ в Україні сформувалися і процвітають у неформальному вигляді, тому законодавство про ПФГ було скасоване 2010 року.

З точки зору «новонародженої» олігархії, корінним недоліком формально узаконеної ПФГ було те, що її створювали рішенням уряду для виконання певної державної програми. Тобто за задумом українська ПФГ була схожа на корейський чеболь: великий приватний бізнес, спрямований на виконання завдань національного розвитку. Реальні неформальні українські ПФГ спрямовані виключно на персональне збагачення своїх власників та їхніх політичних партнерів і сателітів (якщо власники не є політиками), тільки випадково це може збігатися з цілями національного розвитку.

Кучма створив не український варіант чеболів, а українську версію російського олігархату: конгломерат грошей, політичної влади і засобів маніпулювання народом. Пінчук, Ахметов, Коломойський, Порошенко і ще з десяток людей сконцентрували у своїх руках більшу частину національного багатства України, засоби інформаційного впливу на суспільну свідомість і політичну владу.

Концентрація багатства та влади така висока, що її «не бачать» загально вживані методи, такі як індекс Джині або співвідношення 10%  багатших і найбідніших, бо ці методи враховують значні прошарки суспільства, які вимірюються мільйонами. В Україні 2017 року 10 людей (не 10%, а 0,00002%) мали активів на 14,4 млрд доларів, що становить 13% від ВВП України (джерело: Dragon Capital). Це в декілька разів більше, ніж частка 10 найбагатших у США, у країні найбільшої економічної нерівності в західному світі.

Створена Кучмою олігархія — його найбільш наочний спадок не тільки в економіці, а й узагалі в суспільному житті. Саме олігархи уособлюють ті негативні явища (аграрно-сировинна структура економіки, відтік капіталу, недостатній рівень накопичення та інвестування капіталу), які зробили Україну світовим дивом економічного занепаду. Копіювання цього суспільного устрою з російського зразка було фатальним вибором економічної політики Кучми: для того щоб поєднати олігархію й економічне зростання, що вдалося Росії, в України не було безмежних російських природних ресурсів. Далі включилась логічна послідовність: нестача капіталу – падіння виробництва – нестача робочих місць – падіння рівня життя – масова еміграція працездатного населення – неможливість держави утримувати непрацездатне населення – депопуляція і так далі.

Апологія Кучми

Можна часто почути, що народ має ту владу, яку заслуговує. Кількісний аналіз світогляду українців, який я робив на підставі бази даних World Value Survey, доводить, що, попри всі проєвропейські прагнення, українці ментально дуже близькі до росіян, тому запозичення економічної моделі з Росії виглядає цілком природним явищем. Українська політична еліта цілком, і Кучма особисто, є відображенням суспільства, тому її ментальна спорідненість із російськими сусідами теж — природне явище. Із цього можна зробити висновок, що в Кучми не було іншої відповіді на його сакральне питання: що будувати, крім біднішої карикатурної копії Росії (карикатурну та біднішу тому, що на повноцінну копію ресурсів не було).

Виправдовує це Кучму чи ні? Чи може політичний лідер іти проти більшості народу? Бо якби він проводив не «багатовекторну» (а насправді — проросійську) політику, а послідовно західну, без дикого розкрадання держави під час первинного накопичення капіталу, грабіжницької приватизації, олігархів, нахабного збагачення зятів, кумів, шуринів, — чи був би він Президентом України? Мабуть, ні, бо інших президентів ми не готові були обирати, принаймні, досі. Порошенко, 100-відсоткове породження кучмізму, в першому турі виборів 2014 року отримує 54% голосів. Чи не є це найкращою апологією Кучми? Вельми ймовірна перемога наступного року ще одного пташеняти із гнізда Кучмового — то не є Кучма forever? На жаль, творець українського економічного дива був досить закономірною постаттю, і справа його живе.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.