АПК за 29 років. Тренди в цифрах

«Урожай майже зібраний, чутки про голод не підтвердилися» — заголовок новини в тижневику «Дзеркало тижня». Перше число тижневика, рік 1994.

Сільське господарство — галузь, яка виникла задовго до 1991 року. Але ця галузь була і залишається невіддільною частиною життя на території сучасної України, у нас із нею, так би мовити, особливі відносини. «Село гине», — чуємо ми всі роки незалежності. Та спробуємо скласти власну думку щодо стану села, сільського господарства й усього агропромислового комплексу, включно із сільськогосподарським машинобудуванням та аграрною наукою.

Сільське господарство

Перше десятиліття незалежності ознаменувалося падінням усіх економічних показників. Зростала лише інфляція: індекс споживчих цін 1993 року становив 10256,0%. Не було винятком і сільське господарство. Основне запитання, яке цікавить усіх: чи відновилася галузь до тих показників, які ми мали станом на 1990 рік? Чіткої відповіді на нього так і немає. Сьогодні сільське господарство зовсім інше. Ба більше, якби вдалося у чарівний спосіб перенести в 2020 рік усіх корів/свиней/буряки/жито з 1990-го, то ми стикнулися б із багатьма галузевими кризами, дефіцитами та перевиробництвом. Але повернімося до статистичних даних.

Загалом сільське господарство 2019 року сягнуло 80%-го рівня, якого було досягнуто в останній рік існування УРСР. Падіння виробництва тривало до 2000 року включно. За ті десять років сільськогосподарське виробництво скоротилося в 3,5 разу — з майже 200 млрд грн до 58 млрд. У 1999–2003 роках галузь дісталася дна і почала зростати. Але це було вже зовсім інше сільське господарство — без колгоспів, державного замовлення і битв за урожай. З’ясувалося, що урожай можна просто збирати. Окремо слід звернути увагу на 2003 рік. Він був надзвичайно складним, а новини того періоду звучали так: «80% озимих і 60% ярих зернових перебувають у вкрай незадовільному стані через тривалу посуху». Це був рік, коли Україна імпортувала 2 млн тонн зерна для гарантування продовольчої безпеки. Тож якщо говорити про найгірший рік для сільського господарства, то 2003-й саме таким і є.

Важливим індикатором стану галузі є співвідношення двох її частин — рослинництва і тваринництва. 1990 року на них припадало 40% і 60% валової продукції відповідно. Наприкінці 1990-х частка тваринництва скоротилася до 20%, такою вона залишається і сьогодні. Добре це чи погано — поговоримо далі.

Рослинництво

Якщо вважати, що успіх рослинництва — це високі валові збори, зростання урожайності та продуктивності праці, то успіх, безумовно, є.

Рослинництво не лише повністю відновилося до рівня 1990 року, а й перевищило його на 7,5%. У 2017–2019 роках ми послідовно ставили нові рекорди з валового збору зернових і зернобобових. Середня урожайність зернових зросла з 26,5 ц/га 1991 року до 49 ц/га 2019-го, а соняшнику — з 14,6 до 26 ц/га відповідно. Якщо в 1980-х роках за урожайність цукрових буряків у 300 ц/га можна було отримати звання Героя соцпраці, то в незалежній Україні аграрії збирають у середньому 450–500 ц/га. Валові збори зерна збільшилися з 38 млн тонн 1991 року до 75 млн — 2019-го, а соняшнику — з 2,3 млн тонн до 15,2 млн відповідно.

Найбільші зміни відбулись у структурі посівних площ. Такі культури, як ріпак і соя, були рідкісними гостями українських полів. За 29 років посівні площі під соєю зросли в 13 разів, а під ріпаком — у 15,5 разу. Найбільше поступилися місцем іншим культурам цукрові буряки, яких у сівозмінах стало в сім разів менше. Загалом простежується чітка тенденція до перерозподілу посівних площ на користь більш маржинальних.

Успіх рослинництва теж має економічне підґрунтя. Адже що таке рослинництво? Це виробничий цикл тривалістю 7–10 місяців; це високопродуктивна техніка, яку можна переміщувати з півдня на північ країни в періоди пікових навантажень; це сім найнятих працівників на тисячу гектарів; це, зрештою, ліквідна на зовнішніх ринках продукція, яка забезпечить 300–500 дол. на гектар прибутку до сплати податків і фінансових зобов’язань. І не забуваймо, що експорт продукції рослинництва — це експорт товарів із низькою доданою вартістю. Політики полюбляють називати зерно сировиною, що є помилкою. Але очевидно, що ми можемо замість частини зерна експортувати продукти його переробки. І це не борошно і макарони, а м’ясо та інша продукція тваринництва.

Тваринництво

Ця підгалузь не демонструє успіхів подібно до рослинництва. Під час економічної кризи 1990-х тваринництво зменшилося майже в сім разів. Поголів’я масово скорочувалося, велика рогата худоба і свині ставали джерелом швидких грошей для вмираючих колгоспів, які давали змогу купити пальне хоча б для ще однієї посівної. Упродовж останніх десяти років валова продукція тваринництва вийшла на рівень 30 млрд грн, а це приблизно 40% від аналогічного показника 1990 року.

Розподіл питомої ваги між різними напрямами тваринництва має такі ж тенденції, як і в рослинництві. Короткий виробничий цикл, експортний потенціал, можливість автоматизувати виробництво, висока маржинальність — це переваги вирощування курей над вирощуванням корів. Саме тому поголів’я птиці 2020 року становить 220 млн штук, що майже відповідає рівню 1991 року, а поголів’я корів за той же період скоротилося більш як у 4,5 разу. Катастрофа? Далеко ні. Тема для роздумів про державну аграрну політику? Так.

Тваринництво, особливо вирощування великої рогатої худоби, потребує великих інвестицій із тривалим строком окупності. Йдеться про десятки мільйонів гривень інвестицій і п’ять-десять років. Одним зі стимулів вкладати такі інвестиції є програми державної підтримки. Чи діють вони в Україні? Ми ще повернемося до цього запитання.

Суміжні галузі

Сільськогосподарське машинобудування. Ніколи у радянської промисловості не виходило робити трактори і комбайни так само добре, як ракети і танки. Тому 106 тис. тракторів, які Україна випустила 1990 року, були неконкурентними порівняно з європейськими й американськими аналогами. Заводи, які їх випускали, повинні були або змінитися, або взагалі зникнути. Відбулося друге. За підсумками 2019 року, в Україні виробили 1,37 тис. тракторів.

При цьому станом на 1990 рік потреба в технічному переозброєнні сільського господарства становила майже 100%. На жаль, її було задоволено іноземними виробниками. 2019 року Україна закупила за кордоном сільськогосподарської техніки на 700 млн дол. Особливо вражає, що на 9,5 млн дол. було куплено в Німеччині плугів, цього нескладного у виробництві обладнання.

Хімія. Добрива є важливою продукцією хімічної промисловості.

У 1990-х роках Україна втратила власне виробництво калійних і фосфорних добрив через проблеми із постачанням сировини, і це позначилося на використанні відповідних типів мінеральних добрив. Азотні добрива виробляють в Україні, а їх внесення у ґрунт добре корелює з урожайністю. 2019 року аграрії вийшли на рівень внесення азотних добрив, який на 13% перевищив відповідний показник 1990-го. Фосфорні та калійні добрива впливають на збалансованість живлення рослини, тож їх внесення не такою мірою впливає на врожайність, як азотних, але дуже важливе для стану ґрунту та рослин у довгостроковому періоді. Агрономи жертвують калійними і фосфорними добривами на користь азотних: внесення перших скоротилося на третину, а других — удвічі за 29 років. Це означає, що за сьогоднішні врожаї ми сплачуємо завтрашніми неврожаями.

Селекція. Українська аграрна наука є відображенням структури нашого аграрного бізнесу. Селекція сортів рослин за окремими культурами продовжує демонструвати успіхи. Вітчизняні сорти пшениці, виведені колективом Миронівської дослідної станції, найкращі у світі серед м’яких сортів. Але від 70 до 90% насіння таких культур, як цукрові буряки, соняшник і ріпак, ми закуповуємо за кордоном. Щорічно на імпортне насіння українські аграрії витрачають 500 млн дол.

Однак у тваринництві селекція і племінна справа виглядають настільки жалюгідно, що можна сміливо говорити про цілковиту їхню відсутність.

Українська агарна наука давно не дає відповіді на питання, які ставить перед галуззю життя. Інновації приходять до українських аграріїв звідки завгодно, але не з галузевої академії наук. Вітчизняна аграрна наука потребує кардинальної зміни системи фінансування і зовсім іншої державної політики.

Державна аграрна політика

Усі показники врожайності та відсотки, про які йшлося вище — великою мірою це результат державної аграрної політики. Тут складно щось коментувати, адже 2020 року в українському уряді немає міністерства, яке формує таку політику, хоча 1991-го відповідне відомство було. Просто зафіксуємо цей факт.

Усю найновішу історію українського сільського господарства можна розділити на три етапи.

Етап перший (1991–1999): перегони на мертвих конях

У перше десятиліття незалежності аграрна політика формувалася в боротьбі умовних реформаторів за лідерства президента Кучми та умовних консерваторів, представлених народними депутатами від лівих партій. Перемагали по черзі.

Перші розуміли банкрутство колгоспної системи, вважали панацеєю приватну власність на землю та можливість використовувати її як заставу під кредити. Другі несамовито боролися за колгоспи, що вмирали, державне замовлення, державне ж постачання пального і добрив за неринковими цінами.

Парламент цілком серйозно вимагав від Нацбанку України емісії грошей для покриття дотацій на сільське господарство. Президент не менш наполегливо ліквідовував колгоспи як такі та намагався реформувати аграрний устрій. Як і будь-яке дитя компромісів, аграрна реформа вийшла половинчастою та незавершеною. Але навіть її разом із податковими нововведеннями вистачило, аби вдихнути нове життя в сільське господарство України. Так ми нарешті злізли з мертвих коней. І приблизно в цей час із кукурудзяних полів, як із Забороненого лісу, несміливо почали виходити кентаври. Як, мабуть, здогадався уважний читач, мова йде про агрохолдинги.

Етап другий(1999–2013): забіг кентаврів

Наприкінці 1990-х сталося кілька подій, сукупний уплив яких змінив вигляд вітчизняного сільського господарства. Сама галузь, як ми вже встановили, досягла найнижчої точки падіння виробництва. Лютувала криза неплатежів, яка в радянському сільському господарстві мала давні традиції. Колгоспи були у великих боргах, не маючи змоги погасити ні грошові, ні товарні кредити. Якби це відбувалося сьогодні, ми сказали б, що колгоспи оголосили дефолт. А тоді голови колгоспів просто розводили руками і пропонували кредиторам забрати останній актив — орендовану землю.

Так в агробізнес прийшли люди, які вже мали бізнес-досвід. Саме наприкінці 1990-х починається історія багатьох агрохолдингів. Самого поняття «агрохолдинг» не існувало ще 20 років тому. За час, що минув, вони з’явилися, розрослися, навчилися продавати власні акції на світових фондових біржах і навіть обзавелися непоганим політичним представництвом. Не помилюся, якщо скажу, що агрохолдинги зробили із сільського господарства сучасну інтенсивну галузь економіки. Завдяки їм Україна впевнено посідає першу сходинку на світовому ринку соняшникової олії, входить до п’ятірки найбільших світових експортерів зерна і до десятки найбільших постачальників курятини. Загалом експорт сільськогосподарської продукції приносить країні 40% валютного виторгу.

Поки агрохолдинги розвивали бізнес, держава ніяк не могла визначитися із власною аграрною політикою. На прикладі тваринництва це виглядало так: з держбюджету дотували і літр молока, і приріст живої ваги, і кілограм зданої худоби вищої категорії вгодованості, і відсотки за кредитами, і частину вартості ферм. Були періоди, коли дотацій узагалі не надавали, один із них неочікувано для галузі розпочався у вересні 2019 року і збігся із приходом нового уряду. Однак кожен новий уряд через певний час усе одно починав розуміти: без державних дотацій корови і надалі зникатимуть з українських сіл, а без робочих місць зникатимуть поступово і самі села. Шкода, що державна політика залежить від того, чи протримається уряд достатньо часу, аби це збагнути.

Та повернімося до наших кентаврів. Як пам’ятаєте, ці казкові персонажі з романів Дж. Роулінг не втручалися в події та життя людей, але згодом були змушені це зробити. Так і наші агрохолдинги спочатку були осторонь політики (контролю над профільним міністерством у період становлення галузі птахівництва не враховуємо), але потім ситуація змінилася. Однак вимушене втручання для захисту свого бізнесу зовсім не означало, що це було на користь країні. У 2010–2012 роках команда тодішнього президента Януковича впритул наблизилася до скасування мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. Є різні легенди про те, хто до кого ходив із проханням, які валізи при цьому передавали з рук у руки. Але маємо історичний факт: за кілька кроків до ухвалення закону про ринок землі по всій вертикалі влади було дано чітку команду «стоп». Це був перший факт колаборації агрохолдингів, аби змінити державну політику. Кентаври втрутилися в передбачене долею і змінили хід історії.

Етап третій (2014 — до сьогодні): чи повернуться кентаври до Забороненого лісу

Хоча агроходинги обробляють лише 10% орних земель, однак їхній політичний вплив поширюється на всю країну. Їхні представники перебувають на вищих адміністративних і виборних посадах державної влади, але найбільше тяжіють до тих позицій, які формують державну аграрну політику. Обкладення селян, які самостійно обробляють власні паї, безумовним податком на один гектар; перетворення сільськогосподарських кооперативів з об’єднань маленьких виробників на де-факто корпорації під прикриттям кооперативної вивіски; модель ринку землі за формулою «продаси агрохолдингу або ж не продаси нікому» — це неповний перелік законів і законопроєктів, які було пролобійовано агрохолдингами задля забезпечення насамперед їхніх інтересів. Із погляду ефективності бізнесу, агрохолдинги прагнуть до мінімального залучення найманих працівників. Із погляду стабільності бізнесу, селяни для наших кентаврів — це лише орендодавці, які в перспективі продадуть їм свою землю. Інших функцій для 30% громадян, які проживають у сільській місцевості, ними не передбачено. Агрохолдинги не є причиною соціальної та демографічної кризи на селі, але стали її каталізатором. І, зважаючи на це, знову мусимо констатувати повну відсутність у держави бачення як аграрної політики, так і політики розвитку сільських територій.

Ба більше, якщо держава не формує аграрної політики, то її починають формувати окремі групи впливу, і ці групи переслідують власні інтереси. Після 2014 року державні інституції стали більш слабкими. Після 2019 року політики та міністри стали некомпетентними, що подвоїло слабкість інституцій. Держава самоусунулася від розв’язання багатьох проблем. Чимало реформ, які треба було лише завершити, забуксували і почали відкочуватися назад. А агрохолдинги… Just business nothing personal. При сильних інституціях держава забезпечує баланс між інтересами великого і малого бізнесу, інтенсивними технологіями і зайнятістю, економічними свободами і соціальною відповідальністю бізнесу. При слабких інституціях рішення за державу приймають групи, які мають сильніше лобі.

Саме тому в Україні в агрохолдингів є плани на наступні десять років: вийти на нові експортні ринки, побудувати нові елеватори, викупити поступово орендовану землю і придбати безпілотні трактори і комбайни. А в цей же час 40-річний одноосібник прочитав про новий податок із гектара, отримав відмову банку надати йому кредит у 500 тисяч гривень на неновий трактор, відвідав збори села, де почув про можливе закриття школи, в якій навчаються його діти, і… зателефонував дружині в Польщу/Італію/Португалію, щоб обговорити можливий переїзд туди всією родиною. Не заради себе, заради дітей.

Від того, чи зможе Україна сформулювати до свого 30-річчя зрозумілу аграрну політику, від того, якою буде ця політика, залежить, чи залишаться ця та багато інших родин жити на нашій прекрасній землі.