Ave, Харків, або За що декомунізували Жукова

Схоже, попри те, що постать маршала Жукова декомунізували в Україні ще у жовтні 2015 року, харків'яни періодично змушені власноруч уводити закон в дію, певним чином постійно змагаючись із владою міста. Це відбувається, зокрема, і тому, що дехто не розуміє, чому увічнення пам'яті тієї чи іншої людини підпало про закон про декомунізацію.

Напевно, це нормально. Розвінчання міфів завжди є болісним для тих, хто у них вірив. Однак нерозуміння і небажання знати правду одними завжди призводить до певних дій інших — і не треба потім дивуватися.

Читаю коментар однієї з користувачок соцмереж про те, що «треба ж було пояснювати, чому його декомунізовано». Але ж пояснювали.

На сайті УІНП щодо причин декомунізації радянського маршала йдеться коротко: «Жуков Георгій Костянтинович (1896-1974) — радянський воєначальник, маршал; Міністр оборони СРСР (1955-1957), член президії ЦК КПРС (1957), відзначився чисельними наказами про розстріли червоноармійців та мародерством на окупованих територіях Німеччини. Учасник придушення Угорської революції 1956».

Згодом Інститут нацпам'яті дав і розгорнутішу інформацію: «Повідомляємо, що відповідно до пп. «є» п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», підлягають обов’язковому перейменуванню топоніми, названі на честь Жукова Георгія Костянтиновича (1896-1974) — особи, яка причетна до встановлення радянської влади збройним шляхом, обіймала керівні посади у комуністичній партії та у вищих органах влади та управління, радянського полководця, маршала (у грудні 1920 — серпні 1921 р. брав участь у придушенні селянського повстання на Тамбовщині, в роки Другої світової війни своїми наказами прирік на знищення сотні тисяч українців, призваних до Червоної Армії у 1943 р. (так звані «чорносвитники» або «піджачники»). Проводив масові розстріли особового складу РСЧА. Після закінчення Другої світової війни — комендант радянської окупаційної зони в Німеччині; вже за рік, через скоєння на окупованій території воєнних злочинів (мародерство), був знятий з цієї посади і призначений на командування Одеським військовим округом. Жуков був організатором і керівником військових навчань на Тоцькому полігоні 1954 року, коли для вивчення можливостей армії в «атомній війні» від 45000 до 60000 солдат були піддані дії радіації після вибуху атомної бомби. Один з ініціаторів придушення повстання в Угорщині у 1956 р. У 1955-1957 рр. Міністр оборони СРСР. Член ЦК КПРС».

На деяких моментах зупинимося детальніше.

Одразу скажу, що сучасники давали Жукову різні оцінки: співвітчизники зазвичай відгукувалися гірше й різкіше, «західні партнери» — часто із вдячністю. Саме тому поряд з висловом Ейзенгауера «Війну в Європі виграно, і ООН не завдячує цим жодній людині більше, ніж Маршалу Жукову» (так, саме Жукову, а не мільйонам беззбройних солдат, яких він поклав на полі бою), існують оцінки маршалів Єрьоменка, Новикова, Бірюзова, які описують Жукова як узурпатора, грубіяна, самозакохану, властолюбну і недалеку людину, яка не зупиниться ні перед чим на своєму шляху. Власне, чи набагато приємнішими людьми були перераховані особи — це ще питання.

«Жуков, цей узурпатор і грубіян, ставився до мене дуже погано, просто не по-людському. Він усіх топтав на своєму шляху, але мені діставалося найбільше. Я з товаришем Жуковим вже працював, і знаю його як облупленого. Це людина страшна й недалека. Вищої марки кар'єрист... Слід сказати, що жуковське оперативне мистецтво — це перевага в силах у 5-6 разів, інакше він не буде братися за справу, він не вміє воювати не кількістю, і на крові будує собі кар'єру», — А.Єрьоменко.

«Від моменту приходу товариша Жукова на посаду міністра оборони в міністерстві оборони створилися нестерпні умови. У Жукова був метод — пригнічувати», — С.Бірюзов.

«Щодо Жукова я перш за все хочу сказати, що це людина виключно властолюбна й самозакохана, дуже любить славу, шану та догідництво перед ним і терпіти не може заперечень», — О.Новиков.

Так чи інакше, поза оцінками є деякі факти, які просто неможливо оминути.

Левко Лук'яненко вважав Жукова одним зі стовпів сталінського терору й загарбницької імперської армії, який відзначався особливою жорстокістю. І недарма. Під час оборони Москви в листопаді 1941 року Георгій Жуков віддавав начальникам штабів армій накази особисто виїжджати на фронт і там «щиро, твердою рукою» проводити масові розстріли особового складу Червоної армії. Після цього солдати почали масово здаватися в полон демонізованому радянською пропагандою противнику. За півроку, з початку весни і до серпня 1942-го, в полон здалися більше мільйона радянських вояків. Не дивно, що серед простих солдатів, які воювали під командуванням Жукова, поза очі його називали «М'ясником».

Окрім того, 16 серпня 1941 року був виданий Наказ №270 Ставки Верховного Головного Командування, який містив вказівки «Расстреливать безжалостно дезертиров, бойцов, сдавшихся в плен. А если они решатся на это, пусть знают, что их семьи будут вынуждены испить самую горькую чашу». Наказ був підписаний головою Державного Комітету оборони Йосипом Сталіним, його заступником В'ячеславом Молотовим, Маршалами Радянського Союзу Семеном Будьонним, Климентом Ворошиловим, Семеном Тимошенком, Борисом Шапошниковим і генералом армії Георгієм Жуковим.

На підставі цього наказу Жуков відправив командувачам арміями Ленінградського фронту і Балтійського флоту доопрацьовану шифрограму №4976: «Роз'яснити всьому особовому складу, що всі сім'ї тих, хто здався ворогові, будуть розстріляні, і після повернення з полону вони теж будуть розстріляні». Згідно з цим наказом у заручниках опинялися сім'ї бійців і командирів чотирьох армій і авіації Ленінградського фронту, двох корпусів ППО і Балтійського флоту. Загальна кількість військовослужбовців у цих з'єднаннях і об'єднаннях на той час складала 516 тисяч осіб. Ясна річ, що родичів у них було декілька мільйонів. І ці мільйони Жуков письмовим наказом фактично оголосив заручниками, які підлягають розстрілу у випадку здачі військовослужбовців у полон.

24 червня 1942 року ДКО прийняв постанову «Про членів сімей зрадників Батьківщини» (№ 1926сс), в якій вносилася ясність щодо питання, хто саме вважався родичем, який потенційно міг бути розстріляним: «Членами семей изменника Родине считаются отец, мать, муж, жена, сыновья, дочери, братья и сестры, если они жили совместно с изменником Родине или находились на его иждивении к моменту совершения преступления или к моменту мобилизации в армию в связи с началом войны».

Подібне фактичне взяття заручників з 1907 року заборонене Гаазькою конвенцією і є військовим злочином. Достеменна кількість жертв цього наказу наразі невідома.

Щодо військових операцій, якими керував Жуков, то вони часто ставали справжніми катастрофами із багатотисячними жертвами саме зі сторони ЧА та мирного населення СРСР. Відтак перед початком військової операції з форсування Дніпра в Червону Армію було масово мобілізовано мешканців навколишніх населених пунктів — в основному українських селян. У народі їх прозвали «піджачниками», «чорносвитниками», «чорною піхотою» через відсутність будь-якої уніформи і мізерного військового спорядження. Радянська влада вважала, що ці люди мають власною кров'ю «змити ганьбу перебування на окупованій території». У результаті з близько 300 тисяч нашвидкуруч мобілізованих «піджачників» в операції з форсування Дніпра загинуло близько 250-270 тисяч осіб.

Цілковитою військовою катастрофою стала Корсунь-Шевченківська операція, у якій загинули сотні тисяч українців. «Навесні 1944 року під час Корсунь-Шевченківської операції Жуков наказав кинути на штурм добре підготовленої німецької оборони війська, які були щойно доукомплектовані чоловіками від 15 до 55 років, зігнаними з навколишніх українських сіл. Кулями в спину заградзагони гнали цих ненавчених українців в одну атаку за іншою. Впродовж 24 днів цього злочинного кровопускання було знищено 770 тис. людей, переважно українців», — писав Левко Лук'яненко.

Там 270 тисяч, там 770 тисяч. Одиниць. Чиїхось чоловіків, синів, братів, батьків. Яким навіть не дали зброї, бо вони могли постріляти заградзагони за своїми спинами. Більше того, ці живі люди — ці одиниці в очах Жукова — і були зброєю.

Після капітуляції Німеччини Георгій Жуков почав привласнювати так звані «трофейні цінності» та займатися пограбуваннями населення окупованої Німеччини. Угруповання Жукова зламувало сейфи в ювелірних магазинах, грабувало німецькі замки, житлові будинки, вчиняло інші подібні злочинні дії, внаслідок чого Жуков вивіз з Німеччини близько 100 кілограмів золота і столового срібла. Цей факт був встановлений під час проведення обшуку в його квартирі у Москві та на дачі НКВС в Підмосков'ї. Крім виробів із дорогоцінних металів злочинне угруповання Жукова відбирало у німців діаманти, рідкісні килими, твори мистецтва, тканини, порцеляну, колекційну зброю, меблі і коштовні хутра. З позиції Комісії ЦК ВКП(б), все це Жуков привласнював не у населення Німеччини, а у «держави-переможниці» — СРСР. Зрештою дії Жукова почала розслідувати комісія ЦК ВКП(б) — попри те, що відповідно до тогочасних законів, над ним мав відбутися військовий трибунал.

Комісія таки констатувала факти злочинів, а самого Жукова визнала таким, що «опустився в політичному і моральному відношенні та підлягає суду». Однак Жуков не розкаявся, а натомість вводив комісію в оману, намагаючись приховати свою злочинну діяльність. Він стверджував, що власним коштом купував коштовності вагонними нормами, що кілька десятків золотих годинників, обручок та інших жіночих ювелірних виробів — це «подарунки», а якщо він і грабував — то виключно в інтересах СРСР. Радянська держава просто не могла втрачати такого безпринципного діяча, тому зійшлися на тому, що більшість награбованого майна просто була вилучена на користь держави, а Жукова зняли з посади Головнокомандуючого сухопутними військами і відправили керувати військами Одеського округу. Ясна річ, зазначені вище цінності ніколи не були повернуті Німеччині.

З точки зору міжнародного права такі дії Жукова є воєнними злочинами, оскільки Конвенція про закони і звичаї суходільної війни встановлює, що «приватна власність не підлягає конфіскації» і що «грабіж безумовно забороняється». Згідно зі статтею 56 Конвенції, власність громад, установ церковних, благодійних та освітніх, художніх і наукових прирівнювалася до приватної власності. Будь-яке навмисне захоплення, знищення або пошкодження такої власності «забороняється і повинне підлягати переслідуванню».

Пограбування на окупованих територіях визнано воєнним злочином і відповідно до Статуту Міжнародного військового трибуналу, підписаного зокрема і Радянським Союзом у Лондоні 8 серпня 1945 року: «Воєнні злочини, а саме: порушення законів чи звичаїв війни. До цих порушень відносяться […] пограбування громадської чи приватної власності […] та інші злочини».

Післявоєнна діяльність Георгія Жукова також відзначилась кількома злочинами перед людством.

14 вересня 1954 року на Тоцькому полігоні в Оренбурзькій області під його керівництвом вперше були проведені військові дослідні навчання з практичним застосуванням ядерної зброї і із залученням до експерименту десятків тисяч людей. Тоді бомбардувальник скинув з висоти 13 кілометрів ядерну бомбу потужністю 40 кілотонн у тротиловому еквіваленті, що дорівнює потужності вибухів у Хіросімі і Нагасакі, складених разом. Бомбу було підірвано у повітрі, на висоті 350 метрів над масовим скупченням людей. У результаті учасники цих навчань отримали різні дози радіоактивного опромінення. Жертвами експерименту із застосуванням атомної бомби стали військові, що були забезпечені мінімальним, але абсолютно недостатнім захистом, а також цивільні особи, які знаходилися у військових частинах і проживали на прилеглих територіях — вони у свою чергу взагалі не отримали жодного захисного спорядження. Всі зазначені особи дали підписку про нерозголошення. Дані про ці випробування засекречені й досі, проте приховати важкі наслідки експерименту для населення регіону виявилося неможливим. Попри те, що точну кількість загиблих від наслідків впливу радіації в результаті випробувань не встановлено, відомо, що у зоні Тоцького радіоактивного сліду за 50 років народжуваність знизилася майже в 3 рази, а число вроджених аномалій збільшилося на 60%. Онкозахворювання в Оренбурзькій області — друга причина смертності населення після серцево-судинних. Вважається, що всі, хто отримав велику дозу радіації, померли відразу або впродовж року.

Згідно з планом Жукова, за умовами експерименту, частина війська оборонялася в умовах реального застосування ядерної зброї. Інша ж частина здійснювала наступ. Загальна кількість військових-учасників експерименту складала 45 тисяч осіб. Вони проводили реконструкцію бою в районі ураження, де рівень радіації був настільки високий, що прилади для її вимірювання вийшли з ладу і перестали на неї реагувати. Навчання розпочалися через п'ять хвилин після вибуху.

Під час навчань постраждало близько 10 тисяч цивільного населення з найближчих населених пунктів. Люди були піддані експерименту, аби визначити, як на них вплинула радіація. Медичну допомогу учасникам навчань не надавали. Пізніше жертви експерименту почали втрачати зір, у багатьох розвинулися смертельні хвороби.

З 45 тисяч військових, які брали участь у Тоцькому експерименті, станом на 2013 рік у живих залишалося трохи більше 2 тисяч. Половина з них офіційно були визнані інвалідами першої та другої групи, у 74,5% виявлено хвороби серцево-судинної системи, включаючи гіпертонічну хворобу і церебральний атеросклероз, ще у 20,5% — хвороби органів травлення, у 4,5% — злоякісні новоутворення і хвороби крові.

У 1956 році Жуков частково організовував і брав участь у придушенні антирадянського повстання в Угорщині, за що й отримав четверту зірку Героя Радянського Союзу. За оцінками ООН, угорську революцію було придушено силами радянських військ чисельністю до 200 тисяч осіб і 2500 танків. Під час повстання загинули тисячі угорських повстанців. Майже 200 тисяч жителів покинули Угорщину як біженці. Наприкінці листопада 1956 року в Угорщині почали організовувати радянські концтабори, розпочалася хвиля арештів, військових судів, депортацій населення до Радянського Союзу — головно до України, що згідно з Лондонським Статутом Міжнародного військового трибуналу визнано злочинами проти людяності.