Перейти до основного вмісту

Бардаш та Дудь: що наговорив продюсер, як реагувала Україна

«Корисний ідіот», пригадуєте термін?
Источник

Що учасник гурту «Гриби» Юрій Бардаш сказав в інтерв’ю російському журналісту Юрію Дудю про війну на Донбасі та як на це відреагували українські медійники.

Російський журналіст Юрій Дудь у рамках свого YouTube-проєкту «ВДудь» узяв інтерв’ю в українського продюсера гуртів Quest Pistols та «Нерви», учасника гурту «Гриби» Юрія Бардаша. В розмові вони зачепили в тому числі тему російсько-української війни, що викликало неабиякий резонанс в українському сегменті Facebook. Зокрема, через вислови Юрія Бардаша, який заявив про «бєспрєдєл» в Україні та про утиски російськомовного населення. Це спричинило нову дискусію в соцмережах: одні підтримали Юрія Бардаша за його відвертість, інші — засудили за вислови.

Аби не виривати сказане Юрієм Бардашем із контексту, «Детектор медіа» розшифрував деякі фрагменти цього інтерв’ю.

Про російсько-українську війну та ситуацію в Україні

– Алчевськ зараз — «Луганська Народна Республіка». Що там зараз відбувається?

– (довга пауза) Хороше запитання. Я не знаю, сподіваюся, що там зараз тихо. Я знаю, що туди прилітали, саме по околицях — в Алчевськ — «град» по приватних будинках, вибивало там... Але сам Алчевськ ніби не зачепило, як Луганськ, який розвалило. Наче там спокійно.

– Як ти ставишся до того, що відбувається зараз на Донбасі?

– Ну як я можу ставитися? В мене душа болить. За мій регіон, за людей, які потрапили в «замєс». Звичайно, болить душа за людей.

– Як ти ставишся до «ЛНР» як до утворення?

– Я не знаю. Я не ставлюся до «ЛНР», я ставлюся до людей, із якими я виріс там. І ось ці моменти — «ЛНР» чи Київ, чи Москва, Росія — ні. Мене цікавлять люди, які там. До них я ставлюся прєкрасно. І завжди буду ставитися до них добре, тому що це люди, з якими я виріс. Мені їх устрої знайомі та зрозумілі. Це мої люди.

– Поясни тоді, чому все це могло там відбутися, якщо ти розумієш уклади цих людей?

– Послухай, я тобі скажу, що спостерігаю в Україні останні п’ять років. Я спостерігаю «бєспрєдєл» у цій країні. Максимальний «бєспрєдєл». Це така насправді важка тема, дуже важка. Але я скажу тобі, скажу так, я спостерігаю свавілля, коли дуже часто чую такий вислів, як «типове донбаське бидло». Дуже часто це чую. Але що я знаю про це «типове донбаське бидло» — це люди, які працюють. Вони завжди працювали. Їхнє життя — робота, завод, і це дуже жорстко. Так, вони суворі, так, вони люті, так, вони не такі культурні, як у столиці. Вони не знають таких слів, як «ЛОЛ» і тому подібної х**ти — вони не знають. Але вони працюють. Ось хтось молиться, а для когось молитва — це праця. Ось хто ці люди для мене.

І зараз, розумієш, яка ситуація: заборонили всі російські школи, чи відмінили — я не знаю, як це назвати. А в Україні, ну не знаю, 50% чи 45%, чи 60% — російськомовних людей. Російськомовних людей, які виросли, народилися, всотали російську мову — це їх рідна мова. Україна — їх країна рідна, але мова їхня — російська. Відчувається тиск жорсткий на цих людей. Ну наче як ти щось сказав — то одразу «сепаратист», ти одразу «ватник» чи «вишиватник»... Я не знаю, вони понавигадували стільки дивних слів, зрозумів? Я глибоко в цю х***ту не влізаю. Тому що просто заходиш у якусь там групу у Facebook, де вони всі сидять, ці д*очери диванні, «військо» це сидить — і сиплять там усе це.

Мій двіж такий: іди пред’яви мені в обличчя — ми поговоримо. Такого не відбувається. Ну мені й немає за що. Але відбувається цькування від людей. Ось моє ставлення — несеться свавілля. Правда, зараз, слава богу, почався якийсь обережний двіж у бік миру: війська розвели в нас... Але все це також відбувається з таким скрипом, із таким... Я говорю про всіх, хто притискає російськомовне населення в Україні. Це дуже боляче, це дуже погано, тому що... Це просто огидно. І це є, мен, це в нашій країні відбувається. Знаєш, зараз вулиці... В мене дід воював, і я ріс з усвідомленням того, що я — переможець. Велика перемога. Зараз...

– Ти переможець?

– Так, звичайно!

– А ти де воював?

– Диви, секундочку, я — переможець, мій народ — переможець.

– Просто, я думав, що твій дід — переможець.

– Диви, так, звичайно. І мій народ — переможець. Так я вважаю себе. Я ніде, слава богу, не воював. І я не хочу воювати. Не хочу. Ну навіщо воювати? В мене культурний фронт, я працюю в цьому напрямку. А дід воював — він возив гармату, ну, снаряди возив великокаліберні... В нього два поранення.

– Так, дід воював, а вулиці?...

– В нас зараз вулиці... Пам’ятники всі: Жукову там... Ну, коротше, пам’ятники всі — вжух! — зносять. Називають іменами, прізвищами називають людей, які, коли німці приходили в Україну, ці люди допомагали їм, поняв? Ставали, як там, керівні посади — есесівські батальйони, оце все. Зараз у нас трошки інші герої в країні, і нам усім усе це нав’язується. Ось, що відбувається в нас.

– Як гадаєш, що буде з тобою після цих слів?

– Розумієш, якщо ти в цьому житті не маєш права висловитися, навіщо взагалі жити?

Про Володимира Зеленського

– Ви знайомі із Зеленським?

– Ні, не знайомий. Ми з ним не перетиналися.

– Що думаєш, які надії з ним пов’язуєш?

– Я буду підтримувати свого президента. І якби це людина, яка прагне миру в Україні. Як я можу думати? Я можу тільки надсилати подумки якби свою підтримку йому.

– А як ти гадаєш, Донбас — він готовий до миру? Ну він готовий бути знову з Україною?

– Це складне питання. І я не можу відповідати за цих людей. Я хочу тільки, щоб був мир. Як там розберуться політики — це їхня справа. Я не виступаю ані за «ЛНР», ані за «ДНР». Я виступаю за людей, які там живуть. І вони точно хочуть миру. Це сто відсотків. А ось ці люди, які влаштовують провокації, які ділять щось — а там таких вистачає, і з того боку, і з цього... Тому що це війна — це бізнес у першу чергу. І там уже встановилися певні правила, і все це несеться. Вони там, напевно, хочуть чогось свого. Але я хочу, щоб був мир в Україні. Це дуже важливо. І щоб із сусідом не було ніякого рамсу. Щоб був мир. Це важливо, це найважливіше. Я вважаю, що цього мають добиватися всі художники і всі творці. Вони мають своєю творчістю будувати, щоб був мир, а не провокувати на ескалацію конфлікту.

Про російсько-українські відносини під час виходу треку «Между нами тает лед»

– Як ти вважаєш, чому так зайшло народу?

– Тому що всі хочуть миру. Тобто це другий смисл. Як я це пояснюю. Між нами тане лід. Ми випустили це під час жорсткої ескалації конфлікту між двома сусідніми («братськими» вже неможна говорити — Ваню Дорна просто розірвали на шматки) державами. Всюди! Коли всі наші артисти в Україні сиділи, прижавши хвости, і не виїжджали. Всі сиділи не тому, що не хотіли... Так, є, звичайно, люди ідейні — їх можна зрозуміти. Ми про це теж поговоримо, скільки ненависті до росіян в українців, дуже багато близьких загинуло на цій війні.

– Прояснімо. Ти хочеш сказати, що українські артисти, які не їдуть до Росії, роблять це через страх? Через те, що суспільна думка в Україні їх засудить? Ти вважаєш, що Вакарчук та Монатик роблять це саме через це?

– Диви, я не хочу називати прізвища... Там Вакарчук, Монатик... Вакарчука палили не раз, що він виступає для росіян на корпоративі. Ось навіть нещодавно був цей двіж. Але не про це! Я не хочу тицяти ні в кого пальцем, кожен сам собі в цьому питанні суддя. Але всі, хто на тєлєкє в Україні, телевізор їх робить «кимось», якимись важливими артистами. І таким чином держава в особі телевізора диктує політику артисту, творцю. І все, ти робиш те, що тобі кажуть.

Про позицію артистів, які свідомо не відвідують країну-агресора

– Але ти визнаєш, що є ідейні люди? Бо ж може бути, що хтось не їде до Росії, бо в нього знайомі загинули на війні.

– Дивись, я тобі скажу... В мене є подруга, яка воювала на війні — вона була медсестрою на фронті. Люто! Тобто рвання, м’ясо — ось це все вона пройшла... Дівчинці 25 років. Красивенна дівчинка. Зараз це проєкт «Стасік» в Україні, вона співачка, прекрасна. І от, коли вона повернулася з війни... Вона навіть не повернулася — а між поїздками туди-сюди... Я з нею познайомився. Ось як із тобою ми сиділи... І ось як я можу їй свою якусь позицію видати, коли в неї на руках вмирали її близькі люди — їх просто рвало.

– Вона з українського боку воювала?

– Звичайно. Як я можу? Ніяк, мен. Я тільки можу її зрозуміти і, грубо кажучи, сказати їй: «Бережи себе». І дати їй бронежилет. Це все, що я можу зробити. І так само, як її, я можу зрозуміти людей, у яких рвалися бомби, розривалися дома і теж вмирали люди на Донбасі. І прилітало це як із російського боку, так і з українського. Все це відбувається. В цій ситуації стати на чийсь бік — це неможливо. Це холівар... Поняв, я малюю шістку, а з твого боку це дев’ятка. І ось ми з тобою сидимо і сперечаємось про це.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!

Загрузка...