Брянські бомби
Примітка редакції. В цю гру можна різатися вдвох. Брянськ міг би зекономити час, спитавши у Білгорода.
На російських моніторингових каналах дійшло до цікавого факту: люди роками ігнорують те, як по нас летить якась гидота, але тепер самі тривожаться через пуски УАБ.
Тип боєприпасу вони при цьому зазвичай не уточнюють. В одному короткому зойку змішані і реальна тривога, і нестача точної інформації, і ще більш неприємна для них річ. Усвідомлення того, що в цій грі нарешті можна перекидатися вдвох.
Що саме це могло бути? Варіантів вистачає. Україна давно не та держава зразка початку великої війни, якій доводилося виживати за рахунок радянської спадщини і рідкісних західних поставок по чайній ложці. У неї є західні кориговані та плануючі авіабомби.
Раніше було підтверджено інтеграцію французьких AASM Hammer на українські літаки. Причому не лише на стандартні носії, а й на модернізовані Су-25. Є дані і про використання JDAM-ER і SDB із радянських машин. Причому SDB, за нашими даними, можуть бити далі ніж на 40 кілометрів, а один літак бере одразу кілька таких бомб.
Нарешті, влітку 2025 року з’явилися повідомлення про випробування вітчизняної версії УМПК — аналогії КАБ, яка вже тоді демонструвала дальність понад 60 кілометрів і була спроєктована із запасом під подальше її нарощування. Але я не знаю, як там випробування пройшли. Може, й погано.
Саме тому повідомлення про українські авіабомби у напрямку Брянської області більше не виглядає фантастикою. До цього у Брянську нарешті винесли військовий завод. Тепер можна точково бити по тому, що вціліло, але дорогі ракети при цьому вже не витрачати. Принаймні, це було б логічно.
Та водночас робити з кожного повідомлення залізобетонний факт теж не треба. Моніторингові канали часто працюють за непрямими ознаками — за маршрутом, висотою, швидкістю, часом підльоту, радіопереговорами, загальним малюнком тривоги. А далі починається улюблена людська забава: здогад видається за ідентифікацію. Тож те, що хтось написав «УАБ», ще не означає, що він особисто під мікроскопом роздивився боєприпас і звірив маркування.
Це цілком може бути робоча гіпотеза. Однак може бути і помилкова класифікація, або ж найгірше — нервова спроба назвати нову загрозу хоч якимось знайомим словом. Тобто ставитися до таких повідомлень треба не як до остаточного протоколу експертизи. Ми вже бачили, як у РФ будь-що схоже на ракету називають «Нептуном». Та у нас немає стільки «Нептунів», скільки у них нарахували.
Сказав би хто-небудь у 2022 році, що одного дня росіянам доведеться створювати телеграм-канали для скарг і попереджень про пуски наших керованих авіабомб — багато хто сприйняв би це як жарт. Я, мабуть, перевірив би зіниці очей співбесідника.
У 2022 році ми для значної частини зовнішніх спостерігачів були державою, якій пропонували не перемогти, а пристойно померти. Тільки, на щастя, помирати наша держава не захотіла.
Від неї чекали героїчної оборони, красивої трагедії, максимум — чіпкості. Але точно не того, що вона почне бити у відповідь. Гарно огризатись. Послідовно опановувати західні високоточні авіаційні засоби, адаптувати їх під уже наявні платформи, а потім ще й розробляти власний аналог плануючої бомби.
У цьому і полягає головне приниження для ворога. Росія заходила на повномасштабний етап війни не лише з манією величі, а й з офіційно заявленою метою «демілітаризації» України. Путін і через роки продовжує повторювати, що Москва повинна домогтися саме цього. Судячи з усього, виходить настільки добре, що скоро Кремлю доведеться рубонути у себе Telegram та інші непідконтрольні месенджери.
Бо громадяни не мають читати, де яка авіабомба летить у їх бік. Ще, не дай Бог, подумають якусь маячню, що дарма Путін поліз до України зі своїми мріями про демілітаризацію.
Росія йшла обнулити чужий воєнний потенціал, фактично ставши головним інвестором у його прискорений розвиток. Це, звичайно, треба вміти. Не знаю, скільки років ми б розробляли та випускали те, що зараз виготовляємо за місяць. Без війни ми пекельно ліниві створіння.
Зрозуміло, із цього не випливає, що Росія стала слабкою або безпечною. Вона не стала ні тим, ні іншим. У неї все ще величезна маса ресурсів, людей, заліза, інерції, жорстокості й політичної готовності спалювати майбутнє заради війни.
Однак саме тому є сенс дивитися на проблему ширше. Чим довше Україна перетворюється зі зручної здобичі на озброєного, досвідченого і злого противника, тим менше у Москви спокуси шукати тут саме глобальні здобутки. І тим сильніша спокуса спробувати спроєктувати ту саму агресію на ціль меншу, простішу і, як росіянам здається, з меншою ціною спротиву.
Імперія, яка не може перетравити один шматок, не обов’язково стає вегетаріанкою. Частіше вона починає коситися на сусідню тарілку.
Ця думка, до речі, не така вже й погана. Литовська розвідка у свіжій оцінці загроз прямо заявила, що Росія розширює військові підрозділи біля кордонів НАТО, використовує війну проти України для підготовки особового складу і в перспективі може створити умови для конфлікту з Альянсом.
На початку березня читав, що йдеться про розширення російських частин на натівському напрямку. А ще провідні західні ЗМІ нарешті помітили у себе під носом Ленінградський військовий округ — він тягнеться від кордону з Норвегією до Білорусі і включає сили, прямо зав’язані на балтійський напрямок.
Інакше кажучи, рожеві окуляри починають лускати по черзі.
Тому і нашим горе-пацифістам варто було б нарешті усвідомити неприємну річ: воювати доведеться в будь-якому разі. Та хіба краще було б воювати за державу, яка не вміє так швидко адаптуватись на полі бою?