Чи існує «Варіант №3»? Болівар не винесе обох

Для України подолання олігархічного устрою є корінним питанням економічного розвитку, бо за збереження олігархії економічні реформи, подолання бідності, швидке економічне зростання — все це неможливе. У нас немає ресурсів для одночасного зростання національної економіки і статків олігархів. Наш Болівар не винесе обох. Потрібна аналітична та політична робота з подолання олігархії.

Але якщо поглянути на світову літературу з економічної політики, то виявляється, що дослідження олігархічних режимів — тема зовсім неактуальна, публікацій на цю тему дуже мало, що є цілком виправданим, бо у світі мало країн, які зараз, як і ми, перебувають під владою олігархії. Одне з небагатьох досліджень на тему олігархічного устрою економіки та політики в Україні та Росії було опубліковане 2005 року варшавським Центром соціальних та економічних досліджень (CASE). Автором його був найбільш авторитетний на Заході дослідник економік Східної Європи та Росії Андерс Аслунд.¹

Його стаття будується на порівнянні російської та української олігархії з американською, але для боротьби з олігархією він пропонує використовувати не американський досвід придушення її антимонопольним та податковим законодавством, а грузинській варіант — домовленість влади та олігархів про якусь суму відкупного.

Аслунд рекомендував: «Мабуть, найкращим варіантом може бути той, який новий грузинський режим спробував після Революції Троянд. Уряд попросив діючих власників неправдиво приватизованих підприємств заплатити або принаймні зробити додатковий внесок до державного бюджету. Олігархів одного за одним запрошувала до себе група вищих посадових осіб, і ціна була остаточно узгоджена».

У вказаній статті Аслунд пише про власників неправдиво приватизованих підприємств і називає їх олігархами. Чи можна так казати? Чи є той, хто нечесно приватизував підприємство, олігархом? Очевидно, тут у Аслунда підміна понять, термінологічна плутанина.

Слово «олігархія» в первісному давньогрецькому значенні — то є «влада небагатьох», не тільки найбагатших, а можливо — це влада військової хунти або влада вищих священників (теократія). Зараз це слово має більш конкретне і вузьке значення. Це не просто влада незначної кількості людей, ці люди мають дві спільні риси:

• вони є найбільшими приватними власниками у країні,
• їхні статки дозволяють їм контролювати політичну владу у країні та використовувати її для власного збагачення.

Чи були у Грузії в 2004-2005 роках такі люди? Зі спогадів самого Саакашвілі², таким був Бадрі Патаркацишвілі. Він мав дуже сильний вплив на голову уряду Жванію і фінансував партію голови парламенту Бурджанадзе. Саакашвілі пригадує, як після обрання його Президентом Грузії Жванія повіз його знайомитись з Патаркацишвілі (суттєва деталь — не олігарх їде до президента країни на розмову, а президент — до олігарха і принизливо чекає прийому пів години). Ставлення до Патакарцишвілі він висловлює так: «Проблема була в тому, що інтереси Патаркацишвілі докорінно суперечили інтересам держави — як інтереси будь якого олігарха в будь-якій країні».

Стосовно Патаркацишвілі слід зауважити таке.

По-перше, він був олігархом російським, а не грузинським, він набув мільярдні статки у спільному бізнесі з Березовським, а коли Березовський потрапив під репресії Путіна, Патаркацишвілі мав переїхати з Росії до Грузії, де жив з 2001 по 2008 рік. У Росії після 2001 року олігархом можливо бути тільки з дозволу ФСБ та Путіна, тому олігархи фактично перестали бути ними по суті, залишилися тільки за назвою. А ті, хто потрапляв в опалу до Путіна, втрачали гроші, статус і навіть життя.

По-друге, Саакашвілі з Патаркацишвілі домовленості не укладав, Патаркацишвілі не отримав Чіатурський марганцевий комбінат, одне з найбільш доходних підприємств Грузії, він навіть став суперником Саакашвілі у 2008 році на президентських виборах, але програв вибори і виїхав жити до Британії, де раптово помер за кілька місяців.

Люди, з якими Саакашвілі укладав угоди про доплати до бюджету Грузії, були не олігархами, а просто великими корупціонерами. Наприклад, ось що він пише про голову грузинської залізниці: «Чхеїдзе привезли і посадили. Він одразу почав домовлятися і запропонував стільки грошей, що ми змогли замовити кілька залізничних составів в Україні». Зрідка були й протилежні випадки. Саакашвілі розповідає: «Екс-міністр енергетики Мірцхулава відмовився домовлятися. Дуже багато грошей робилося тоді на транзиті електроенергії з Росії до Туреччини… Ми відразу ж виставили рахунок — 20 мільйонів доларів. Чубайс³ мені сказав на першій зустрічі, що все з’ясує, а потім передав, що Мірцхулава готовий заплатити вісім мільйонів… Мірцхулава залишився сидіти».

Наведені приклади показують, що це була не домовленість у тому розумінні, як викладає Аслунд. Уряд не просив, як пише Аслунд, а саджав до тюрми. Саакашвілі тут діяв так само, як Пак Чон Хі: ставив людину перед вибором між тюремною камерою і співпрацею з владою.

Другою людиною у Грузії, яка за статками відповідала визначенню олігарха, був Бідзіна Іванішвілі. Він також набув їх у Росії, але на відміну від Патаркацишвілі, походження його статків достеменно невідомо. Обсяг його багатства, фігурально кажучи, дозволяв купити собі майже всю Грузію цілком. На момент приходу до влади особисті статки Іванішвіли становили близько третини ВВП Грузії. З 2004 по 2011 рік Іванішвілі співпрацював з Саакашвілі, за його власними словами, він вклав у владу Саакашвілі близько одного мільярда доларів. Хоча цю фантастичну цифру перевірити неможливо, але фактом є те, що до 2011 року Саакашвілі не мав конфлікту з олігархом Іванішвілі. Як і про що вони домовлялись у ці роки, Саакашвілі у своїх мемуарах не розповідає.

У 2011 році ситуація різко змінилася: Іванішвілі створив свою власну партію, яка виграла вибори. Сам він очолив у 2012 році уряд країни, а Саакашвілі був змушений емігрувати з Грузії. Вже за рік Іванішвілі пішов із посади, і відтоді сам призначає прем’єр-міністрів, навіть не займаючи ніяких державних посад. Його статус не відповідає визначенню олігарха, бо він зараз один-єдиний очільник Грузії, фактично — монарх, чия влада не обмежена ніякими законами.

Хоча Іванішвіли витрачає власні кошти на фінансування освіти, спорту, науки та захист довкілля, принциповою вадою його політики є витрачання сотень мільйонів доларів на благодійність (наприклад, на будівництво церков: за різними даними, Іванішвілі фінансував будівництво і реконструкцію від 200 до 600 храмів), а не на розвиток виробництва. Свідомо чи ні, але Іванішвілі фактично розбещує народ, замість того щоб робити його самодостатнім і незалежним (як за притчею — роздає рибу замість вудок). Природно, народу це подобається, але про економічну стратегію країни має дбати не народ, а політичні лідери, при владі Іванішвілі економічне зростання Грузії різко уповільнилося (якщо за часів влади Саакашвілі економіка зростала на 9-10% на рік, звісно, крім кризового 2009 року, то за Іванішвілі зростання впало до 3-4% річних).

Як бачимо, люди типу Чхеїдзе, які йшли домовлятися і платили до бюджету якісь кошти, не були олігархами ані за статками, ані за можливістю впливу на владу. З реальними олігархами або домовленості не відбувалося, як із Патаркацишвілі, або домовленості закінчувалися конфліктом, в якому перемагав олігарх (Іванішвілі). Тому варіант домовленості з олігархами, який описує Аслунд, не має переконливої історії успіху, це поки що чисто гіпотетичний варіант. Аналізуючи цей варіант, треба з початку відповісти на корінне запитання: «Навіщо олігархам домовлятися з політичною владою? Що вони можуть отримати в обмін на добровільну відмову від статусу олігарха?»

А для відповіді на це запитання треба зрозуміти, яку ціну платить країна за існування олігархії. І тут ще раз слід визнати — таких досліджень немає ані для України, ані для будь-якої іншої країни. Ми можемо побачити лише окремі клаптики загальної картини.

Україна обирає

Найновішим клаптиком цієї картини є дані, наведені головою податкової служби Олексієм Любченком 19 жовтня 2020 року: олігархи вивели з України за останні три роки 22 мільярди доларів⁴. Є більш раннє дослідження Global Financial Integrity, в якому вивчався вивід капіталу тільки через товарні операції за період з 2004 по 2013 рік. З цього дослідження видно, що з України олігархи вивели більше 116 мільярдів доларів (фінансові операції, наприклад, оплата роялті або корпоративних прав у цьому дослідженні не вивчалися, а це ще багато мільярдів доларів).

Ці дані означають, що кожного року олігархи позбавляють Україну можливості створити 1-2 мільйони робочих місць. Іноді доводиться чути, що виведені олігархами кошти повертаються в Україну у вигляді іноземних інвестицій. Це правда, але не вся: повертаються щось близько 10% виведених коштів, решта залишається за кордоном і вкладається в такі необхідні Україні покупки, як палац бельгійського короля Леопольда, який у 2019 році за 220 мільйонів доларів купив собі Ахметов.

Ці шалені цифри виводу капіталу складаються з тисяч і тисяч окремих транзакцій, дослідження яких може зайняти роки і десятиріччя, тому розмови про пошук і повернення цих грошей є чистою фантастикою. Ось тільки кілька прикладів операцій щодо однієї олігархічної групи Коломойського, Боголюбова і партнерів:

• «Приватбанк»: виведено з України від 5,5 мільярдів доларів (оцінка агентства «Кролл») до 10 мільярдів доларів (НАБУ)
• Укрнафта перебуває під контролем Коломойського з 2003 року, хоча юридично контролюється державою. За 6 місяців 2015 року з Укрнафти вкрадено 15 мільярдів гривень («Дзеркало тижня», 2016, №10)
• Феросплавний бізнес: за 2011 рік експорт феросплавів склав 770 мільйонів доларів на «прокладки», на яких залишилось приблизно 500 мільйонів доларів («Економічна правда», 2012, 15 лютого)

Яку домовленість може запропонувати олігархам держава, яка на колінах стоїть перед МВФ за 1-2 мільярди доларів кредиту, в обмін на відмову олігархів від десятків, сотень мільярдів доларів? Тут просто немає предмету домовленості, навіть гіпотетично не можна уявити, про що можна домовлятися. А якщо немає предмету домовленості, то вирішення залишається тільки одне — олігархія має бути знищена.

Приклад США — це подолання олігархії політико-правовим шляхом, приклад Південної Кореї — шляхом репресій та державного контролю. У цих двох прикладах великий бізнес не зник, він перестав бути олігархічним, тобто зрощеним з владою для створення монопольних умов збагачення. Після подолання олігархії США стали світовим економічним і політичним лідером, зразковим суспільством середнього класу і демократії. Південна Корея вирвалась з крайньої бідності, увійшла до числа економічно розвинених і демократичних країн світу.

Важливо зауважити, що спосіб розправи з олігархією не впливав на подальший демократичний розвиток країни: Південна Корея зараз більш демократична країна, ніж США. В Індексі демократії за 2019 рік, підготовленому журналом The Economist, Південна Корея посіла 23 місце, тоді як США — на 25-му⁵.

Україні має перейти від беззмістовного нарікання на засилля олігархів до конкретних заходів. Бо в нас зараз склалася дивна ситуація: очевидно, що головна перепона на шляху розвитку країни — це олігархічний устрій, але ніхто не пропонує практичних способів його подолання, начебто олігархи можуть зникнути самі по собі, як зникає ранковий туман. Типовим прикладом такого ставлення до олігархії можу навести статтю В.Попова «Безперспективність олігархічного спротиву економічному націоналізму в Україні»⁶.

Вона просто вражає якоюсь дитячою наївністю. Автор описує олігархію як світове та українське явище і робить висновок, що вона приречена, бо суперечить законам економіки, які так само непорушні, як закони природи. Але ж на відміну від законів природи, закони економіки проявляються через людську діяльність, у тому числі політичну. Якби було не так, то ми не мали дві абсолютно різні корейські економіки на півночі і півдні країни, бо їх створили не закони природи, а політична діяльність людей. Подолання олігархії також може відбутися тільки через людську діяльність, олігархів не може просто змити дощова злива або повбивати блискавка, їх мають знищити люди, які контролюють політичну владу.

І тут перший вибір — це між американським та корейським варіантами. Чи можемо ми подолати олігархію політико-правовим шляхом? Якщо так, то що саме для цього потрібно? З досвіду США очевидно, що першим кроком має бути загальне усвідомлення, хоча б на рівні законодавчому, того факту, що олігархія — це зло, яке вже чверть сторіччя не дає українській економіці витягти народ з бідності. Це означає, що в парламенті має бути не 19 депутатів, які розуміють пагубність олігархії, а хоча б половина.

Детальне порівняння американської та української олігархії в попередній статті показує, що шансів на американський варіант зараз у нас немає. Але ніколи не кажи «ніколи». Крім того, в суспільстві назріває напруга, бо проросійські сили нахабніють із кожним днем, тому в будь-який момент можуть статися несподівані вибухові події. Було б дуже слушно, щоб люди, які прийдуть до влади після чергового народного повстання, добре знали історію економічної політики — від Александера Гамільтона до Махатхіра Мохамада.

У стародавньому Римі у ІІІ-ІІ сторіччях до Р.Х. жив сенатор Марк Порцій Катон, який кожний свій виступ на будь-яку тему закінчував словами «Карфаген має бути зруйнований». Карфаген римляни зрештою зруйнували, хоча Катон не дожив до цього моменту. Олігархія — це Карфаген для України, тому з наполегливістю Катона треба постійно вимагати її знищення.

¹ Andres Aslund. Comparative Oligarchy: Russia, Ukraine and the United States, CASE, Warsaw, 2005

² Михайло Саакашвілі. Пробудження сили. Харків, «Фоліо», 2017.

³ Анатолій Чубайс на той момент був головою правління «Єдиних енергетичних систем Росії», державної компанії, що включала 70% електростанцій і 96% ліній електропередачі Росії.  

⁴ https://interfax.com.ua/news/interview/696134.html

⁵ Democracy Index 2019, The Economist Intelligent Unit Ltd, 2020

⁶ «Економічний націоналізм та соціальна справедливість», К., Видавець Олег Філюк, 2019, стор. 131-168.