Чи треба скидати пам’ятник Колумбу?

Процеси реінтерпретації минулого, які зараз активно розгортаються у США та меншою мірою у Європі, викликають активне зацікавлення в Україні. Не останньою чергою — з огляду на її досвід декомунізації. Настрої нашої суспільної думки коливаються. Одні підтримують боротьбу з расизмом (і грець із ними — з пам’ятниками). Інші засуджують вандалізм і примушення до вставання на одне коліно й інших видів демонстрації однодумності. Будучи колишнім працівником Українського інституту національної пам’яті, причетним до декомунізації, я спробую знайти спільне і відмінне у «пам’яткопадах» обабіч Атлантики.

Найголовніше, що треба пам'ятати в дискусіях із приводу монументів, статуй, меморіальних таблиць тощо: ці об’єкти — не про «історію», а про «пам’ять». Точніше — про сучасну політику пам’яті. Меморіали не описують історію, а лише позначають, що і яким чином ми повинні з неї пам’ятати й вшановувати. Тому є безглуздими російські нападки на нашу декомунізацію — мовляв, українці переписують історію. Ні, ніхто не вириває сторінки з підручників та монографій (як було зі статтею «Берія» у другому виданні Великої радянської енциклопедії) і не робить вигляд, що комуністичного періоду не було. Ми просто відмовляємося називати червоних злочинців героями — ось і все.

У США зараз розгортаються кілька процесів, пов’язаних із пам’ятниками. Якісь із них близькі за формою і змістом до декомунізації, а якісь є звичайним вандалізмом. Непідготовлений український коментатор часто валить їх до однієї купи.

З рабовласниками все просто. Едвард Колстон, Роберт Мілліґан і Джон Кесс із Брістоля та Лондона, підприємці та меценати, заробили свої статки на експлуатації й торгівлі людьми. Традиційна мораль західних суспільств пропонує зважувати всі плюси та мінуси діяльності конкретних осіб і вшановувати (або проклинати) те, чого буде більше. Кесс заснував школу, потім коледж, фонд його імені підтримує чимало навчальних закладів — і це чудово, скаже пересічний нащадок вільних людей. А те, що він займався работоргівлею — прикро, але що поробиш, часи були такі, його ж гроші пішли на добрі справи.

Проблема з цим виправданням у тому, що воно звучить прийнятно у вустах тих, чиїх предків ніколи не продавали на базарах. А тим, хто мав такий досвід, донедавна слова не давали. Нині ж вони пропонують повернути цей аргумент навпаки: чудово, що Кесс спрямовував кошти на благодійність, але не забувайте, яким чином він їх заробив. А торгувати людьми — більший злочин, ніж підтримувати освіту. І я схиляюся до цих других голосів і пропоную читачам згадати нещодавні 1990-ті. Більшість «нових русскіх» нажили статки махінаціями, розбоєм і убивствами — то невже те, що вони щедро жертвували на церкви, може хоч якось виправдати їхні діяння?

Меморіали не описують історію, а лише позначають, що і яким чином ми повинні з неї пам’ятати і вшановувати

Ця схема і мусить правити нам за моральний орієнтир. Лише тепер, коли голоси жертв звучать так само гучно, як злочинців, ми можемо більш-менш справедливо визначати, чого у кожному конкретному випадку було більше — блага чи лиха.

Тож рабовласники — без варіантів. Їх можна вшановувати у приватному просторі заснованих ними закладів, але на площі міст їхні меморіали не повернуться. І статуї та трьом бюстам Леопольда ІІ у чотирьох містах Бельгії туди ж дорога. Він, під чиїм правлінням (1885–1908) у Конго убили до 10 млн поневолених людей, навіть на ті часи виглядає людожером, і сьогодні має посісти місце поруч із Гітлером та Сталіним.

Куди напруженішою, але так само малоконтроверсійною є ситуація з монументами конфедератам. Громадянська війна у США стосувалася не тільки білих, а й чорних, і тому вони теж мають право висловитися. Можливо, генерали Конфедерації й були приємними людьми і не володіли рабами особисто. Проте вони підтримували політичний режим, який планував зберігати рабство і надалі. Тому чорношкірі мають рацію у небажанні бачити конфедеративні монументи на площах міст — і від загибелі Флойда до моменту написання статті вже 55 штук були знесені натовпом чи демонтовані владою. Утім, більшість цих статуй, на відміну від наших ленінів, — індивідуальні витвори мистецтва, і заслуговують на збереження у музеях, принаймні, через це.

Часто можна почути, що, мовляв, у Лондоні є монументи і Карлу І, і Оліверу Кромвелю — противникам у громадянській війні, тож українцям та американцям є чого повчитися у британців у царині історичної пам’яті. Правда ж така, що Англійська революція (1642–1660) була вже давно, і не зачепила стільки звичайних англійців, як громадянські війни у США чи Україні. Наберуся сміливості стверджувати, що Громадянська війна в Америці не завершилася 1865 року — вона лише перейшла у холодну фазу. Чорношкіре населення через закони Джима Кроу, «Ку-Клус-Клан» і сегрегацію 100 років залишалося людьми другого сорту, немовби на воєнному становищі, аж до Акту про громадянські права (1964), та й до сьогодні не позбулося всіх наслідків расизму. Ще живі і при здоровому глузді афроамериканці, які пам’ятають заборону на міжрасові шлюби. Для них війна Півдня з Північчю — не далека історія, а майже вчорашня подія. За цих умов важко сподіватися на повторення британського досвіду.

Цікаво, що і в Англії XVII ст. були свої «чорні» — ірландці. Перемога Кромвеля над королем запобігла абсолютизмові й наблизила країну до загальної рівності. Але для ірландців вона обернулася кривавими бійнями по всьому острову. Якби нині цей народ не виборов незалежності від Великої Британії, його активісти теж зараз зносили б пам’ятник Кромвелю (протести проти статуї були ще ХІХ ст.). Лорд-протектор може бути героєм для англійців, але не для ірландців, тому на Зеленому острові немає його монументів. Афроамериканці не зможуть відокремитися від Півдня США. Єдина їхня зброя у нагадуванні про вплив Громадянської війни на них — це знищення пам’ятників Конфедерації.

Автор: Дмитро Скаженик

Україні британський досвід теж не підходить. У нас і так є меморіали своїм вождям революції, навіть ворожим один до одного: Грушевському, Скоропадському й Петлюрі. А ось Ленін, хоч і був персонажем історії України в широкому сенсі, не є питомо українським героєм. Він — російський Кромвель, а ми — ірландці. У нас йому і його посіпакам (навіть українцям на кшталт Щорса) — не місце.

Ще простіше з Колумбом. Хоча він особисто не винуватий у жодному злочині на території теперішніх США, для небілих жителів Америки він уособлює європейський колоніалізм як такий. Індіанці протестують через День Колумба і вимагають демонтувати його статуї щонайменше з 1990 року. На теперішній момент обезголовлені чи геть знесені 22 пам’ятники мореплавцю. Також перевезені чи знищені ще 9 статуй іспанським конкістадорам. І хоча Україна належить до тієї культурної спільноти, в якій ці браві хлопці вважаються радше «своїми», треба розуміти: Колумб для «того боку» Атлантики не відкрив, а «закрив» Америку. Низка іспанських міст уже висловили бажання прийняти скинуті американські статуї в себе. Монументи Колумбу у Європі — природні, Америці ж вони завдають більше шкоди, ніж користі.

Коли білі американці 1776 року зносили статую англійського короля, їм ніхто не міг дорікнути. Вони не переписували історію, а прибирали чужий символ влади. Так само у Новій Зеландії 2020 року скинули пам’ятник британському офіцеру Джону Гамільтону, а в Індії — адміністратору Марку Каббону. Колись настане час і Україні розпрощатися з меморіалами Російської імперії, хай би як їх зараз не захищали «ватники» та малороси. Коли 1915 року російські війська залишали Вільно, вони забрали пам’ятники Катерині ІІ та Муравйову-Вєшатєлю з собою. Шкода, що теперішній Кремль не дотримується цієї традиції.

Але є й інший бік цієї справи — коли вулична юрба у прагненні вузько зрозумілої справедливості або простої помсти скидає пам’ятники людям, заслуги яких однозначно переважають їхні гріхи. Хай Вашингтон та Джефферсон мали власних рабів — вони збудували систему, яка зрештою і перемогла рабство як таке. Вони визнавали чорних людьми на 3/5, але завдяки їм рабовласництво зникло на Півночі у перші десятиліття незалежності. Опоганення пам’ятників Черчиллю — з тієї ж опери. Так, за теперішніми нормами його можна назвати расистом. Але це він урятував предків багатьох нинішніх «активістів» від справжнього зла, якого б вони точно не пережили — нацизму.

Під гарячу руку натовпу потрапили бюст генерала Улісса Ґранта і статуя полковника Ганса Геґа — які воювали проти рабовласників! Ліквідовано «неправильний» меморіал Лінкольну у Бостоні. Борці з расизмом знищили в Нью-Йорку пам’ятник чорношкірому аболіціоністу Фредеріку Дугласу, спаплюжили в Каліфорнії Сервантеса (який теж був певний час рабом) і не пошкодували навіть шотландського короля Роберта Брюса у Баннокберні, написавши на постаменті «расист».

Ленін — російський Кромвель, а ми — ірландці

Загалом, сама ідея зносити пам’ятники людям, які дотримувалися «несучасних» поглядів, мені видається дикою. «Карати» скиданням з п’єдесталів можна за вчинки, але не за те, що постаті минулого були не такими толерантними, як того вимагають від них сучасники. Також інакше ніж вандалізмом неможливо назвати скидання протестувальниками зовсім неполітичних статуй «Вперед» у Вісконсіні, «Мати піонера» і тим паче монументу «Лось» в Орегоні. А вершиною абсурду нинішньої антирасистської кампанії можна назвати напис «Расистська риба» на скульптурі «Русалка» в Копенгагені.

Саме через оце все українському коментаторові я б радив зберігати голову холодною, а пальці — стриманими. Неможливо під одну гребінку зачесати все, що відбувається в США та Європі. Хтось там дограє Громадянську, і ми, переосмислюючи совковий спадок, не повинні захищати конфедератів. Дехто там продовжує антиколоніальну боротьбу, а ми мусимо готуватися до скидання Катерин і Суворовів у нас. Але декому там не вистачає освіти, а продемонструвати свій антирасизм конче потрібно. Результати їхньої діяльності об’єктивно нагадують здобутки хунвейбінів. Ми ж повинні більше займатися своєю історією і хоча б спробувати запустити механізм цивілізованого обговорення нашого минулого в парламенті. Ну і, нарешті, там хтось просто нищить усе, до чого дотягнеться, а нам треба уважно стежити за собою, щоб не повторювати таких помилок.

У будь-якому разі той факт, що навіть перша країна світу мусить гаряче дебатувати про своє ставлення до минулого — добрий знак для України. І не важливо, що при цьому певні американці поводять себе як комсомольці 1918 року — валячи статуї та затикаючи рота незгідним. Головне в іншому. Ми вже 100 500 разів чули з-за кордону та від доморощених мислителів, що зациклюватися на минулому не варто, а треба сфокусуватися на майбутньому. Що скидання пам’ятників — це доля талібів. Що зіпертий на історії патріотизм і вшанування героїв — ознака країни третього світу. А це виявилося неправдою.

Минуле має значення. Й Америка це доводить.