Чому Іран так огризається?
Примітка редакції. Іран б’є сусідів, бо може собі це дозволити. А чому він може, до речі?
Стратегія Ірану щодо ударів безпілотниками та ракетами не є ані випадковою, ані відчайдушною акцією. Це радше узгоджена стратегія, спрямована на неухильне збільшення політичних та економічних витрат на продовження військових операцій США й Ізраїлю.
Іранська мета полягає не лише в тому, щоб покласти край поточним бойовим діям, а й у тому, щоб завдати достатнього болю. Створити такі умови, за яких Штати та Ізраїль не повторять цього знову. Розуміння логіки дій Ірану у цій ситуації є важливим для більш реалістичної оцінки перебігу конфлікту. Та, звісно, для запобігання небезпечним прорахункам.
10 березня міністр війни Піт Геґсет назвав удари Ірану по країнах Перської затоки «безрозсудним розмахуванням рук у виконанні Корпусу вартових Ісламської революції». Це досить обнадійливе формулювання, проте водночас хибне і небезпечне. Розуміння того, що насправді робить Тегеран, має величезне значення для подальших подій.
Іранська кампанія не схожа на відчай. Вона схожа на твердження Томаса Шеллінга. У своєму класичному дослідженні військового примусу Шеллінг визначив стратегію ризику як навмисне маніпулювання спільною небезпекою. Цей підхід використовує «небезпеку того, що хтось може ненавмисно перейти межу, потягнувши за собою інших».
Саме цього і намагається досягти Тегеран. Розширюючи конфлікт і підвищуючи економічні та політичні витрати на продовження бойових дій, Іран прагне тиснути на уряди країн Перської затоки, світові ринки й, зрештою, Вашингтон. Американців Іран хоче змусити до припинення військової кампанії. Перші 10 днів бойових дій, якщо їх ретельно дослідити, свідчать зовсім не про безрозсудні нападки, а про послідовну логіку примусу.
Кампанія Тегерана відображає оновлений розрахунок стримування. Після того, як у квітні 2024 року внаслідок удару по Дамаску було вбито низку високопоставлених офіцерів КВІР, Іран заздалегідь телеграфував про свою відповідь на Ізраїль, сигналізуючи про стриманість. Але ця обережність не була винагороджена.
Вашингтон і Єрусалим завдали удару ще раз. Відтоді Тегеран дійшов висновку, що стриманість, якщо її не проявляти взаємно, насправді нікого не стримує. Такого ефекту досягають лише такі витрати, які зовсім неможливо ігнорувати.
Розглянемо вибір цілей. За даними Інституту досліджень національної безпеки, Тегеран запустив понад 750 ракет і 2000 безпілотників по країнах регіону. Лише приблизно 180 із них були спрямовані проти Ізраїлю — держави, яка безпосередньо вдарила по території Ірану.
Тільки ОАЕ отримали понад 1400 безпілотників, 260 балістичних ракет і вісім крилатих ракет. Така нерівність не є випадковістю. Так виглядає стратегічний вибір.
Кампанія іранців також мала цілеспрямований розвиток. Перші удари були зосереджені на військових об’єктах, де розміщені американські війська, — у тому числі на авіабазі Аль-Дхафра в ОАЕ, авіабазі Аль-Удейд у Катарі, таборі Аріфіджан у Кувейті та штаб-квартирі П’ятого флоту США у Бахрейні.
Замість того, щоб атакувати ці бази без розбору, Іран спрямував свої зусилля на удар по радарах протиракетної оборони та вузлах зв’язку. Впродовж кількох днів кампанія поширилася на цивільну інфраструктуру, зачепивши аеропорти, порти, готелі та центри обробки даних, що використовуються американськими військовими і їхніми партнерами.
Удар безпілотника по логістичному підрозділу в кувейтському порту Шуайба забрав життя шести американських солдатів. Так ми побачили, що іранська розвідка відстежувала американські війська за багато миль від головної бази.
Протягом того ж тижня до списку цілей потрапила й енергетична інфраструктура. Удари по нафтопереробному заводу Рас-Танура в Саудівській Аравії, сховищах палива в Фуджейрі в ОАЕ та катарському комплексі з виробництва зрідженого природного газу Рас-Лаффан — найбільшому у світі — призвели до зростання європейських ф’ючерсів на газ на 76%. І це за один тиждень. Тим часом ціна нафти перевищила позначку 110 доларів за барель.
Кожна категорія цілей служить окремій меті примусу. Напади на військові об’єкти створюють ризики для американського персоналу. Удари по аеропортах і портах сигналізують урядам країн Перської затоки про те, що розміщення американських військ має прямі економічні наслідки.
Перебої в роботі інфраструктури СПГ та нафти є попередженням далеко за межі Близького Сходу: витрати на цю війну не будуть рахуватись за місцевим курсом валют. Країни Перської затоки — вдало обрана точка для тиску. І не тому, що вони є сторонами конфлікту. Навіть навпаки: саме тому, що вони так і не захотіли стати ними.
За кілька тижнів до перших пострілів лідери країн Перської затоки застерігали Вашингтон від нападу на Іран, наголошуючи, що їхня територія не повинна використовуватися для наступальних операцій. Однак тепер вони опинилися в пастці війни, яку не обирали і не підтримували.
Їхні економічні моделі стикаються з одночасним скороченням доходів від енергоносіїв, судноплавства, туризму та авіації. Їхні військові швидко витрачають вартісні ракети-перехоплювачі. Тож лідери країн Перської затоки публічно закликали до деескалації. Та саме на це і розраховував Іран.
Деякі аналітики стверджують, що його удари мають зворотний ефект, підштовхуючи країни Перської затоки ближче до Вашингтона, а не тиснучи на нього. У цьому щось є. Гнів країн Перської затоки на Тегеран — річ цілком реальна.
Однак асиметрія інтересів обмежує те, наскільки далеко заходить така логіка. Іран бореться за виживання режиму. Для країн Перської затоки ця війна не є екзистенційною. Якими б розлюченими не були лідери країн Перської затоки, вони мають потужні стимули уникати подальшої ескалації.
Їхні економіки, їхня репутація, їхній ретельно сформований імідж стабільності — все це опинилось під загрозою. Такий розрахунок сприяє тиску в бік деескалації, а не більш широкомасштабної війни. І на це, до речі, також зробив ставку саме Іран.
Тегеран також досі має в руках карти, які ще належить розіграти. Нафтопереробний завод у Саудівській Аравії (Абкайк) так і залишається вразливим. Посилені атаки на опріснювальні установки можуть загрожувати питній воді для десятків мільйонів людей.
Ось чому Іран так сигналізує про готовність до ескалації. За даними ЗМІ, останніми днями іранські спеціалісти встановили приблизно десяток мін в Ормузькій протоці. Іран накопичив у своїх арсеналах тисячі мін, що робить плани про закриття протоки цілком реальною можливістю.
Такий хід подій ставить Вашингтон перед жахливою дилемою: спробувати відкрити протоку під нищівним вогнем безпілотників та ракет, що завдасть значних збитків американським кораблям чи персоналу, чи погодитися на тривале закриття цього торговельного шляху? Але блокада може тривати тижні чи місяці.
Встановлені на даний момент міни нагадують не стільки початок цієї кампанії, скільки демонстрацію намірів. Тегеран зберігає за собою право вибору, і готовий цим скористатись.
Жоден із цих факторів не означає однозначного успіху іранської стратегії. Ескалація, одного разу розпочавшись, завжди слідує власній логіці. Проте і сприйняття іранської кампанії як безрозсудного розмахування силою — неправильне тлумачення ситуації.
Так можна надто серйозно помилитися в розрахунках щодо тих сценаріїв, які чекають нас далі.