Перейти до основного вмісту

Чому саме Нью-Йорк? (і яке відношення це має до України)

Надто багато поверхів? Микитась засміявся

Сьогодні Бі-Бі-Сі пише, що Нью-Йорк став епіцентром світової пандемії. З 18 тисяч померлих від пандемії коронавіруса у США майже 40%, тобто понад 7 тисяч, померли в Нью-Йорку. Через нестачу цвинтарної землі в місті почали рити траншеї для поховання бідних померлих — їх занадто багато навіть для такого великого міста.

Чому саме Нью-Йорк став епіцентром пандемії коронавіруса у США і що це означає для нас?

Подивіться на фотографію нижче (джерело – Вікіпедія). Що ви бачите?

Житель колишнього СРСР скаже: «ну, будинок... в нашому місті є й вище».

Німець скаже: «Щось вже занадто великий будинок; в такому жити незручно».

Американець гидливо скривиться: «Ну і нетрі... від хорошого життя сюди люди не потрапляють».

І дійсно, такі будинки — швидше незвичайне явище для «середньоамериканської статистики». З численних фільмів про США і Канаду ми знаємо, що типовий житель Північної Америки вважає за краще жити в окремому будиночку, ну, або принаймні у таунхаусі (блочному будинку, де кожен під'їзд — на одну сім'ю, з індивідуальним паркуванням). Зрозуміло, що такі будиночки коштують дорого, але люди зазвичай беруть іпотеку і виплачують її, буває, більше десятка років, а хтось і набагато довше.

Але у великих містах, рано чи пізно, земля стає занадто дорогою, і навіть заможні люди не можуть дозволити собі окремий будинок (особливо якщо вони живуть у такому районі, як престижний Мангеттен). Хто багатший — купує квартири в будинках-кондомініумах, просторі й комфортні.

А хто бідніший — опиняється в муніципальному житлі. Ось у таких багатоповерхівках. І як правило, чим більше в районі подібних висоток — тим там гірше і школи, і рівень життя в цілому. Якщо ж подивитися на статистику злочинності по районах того чи іншого міста (а муніципалітети США і Канади відкрито публікують карти з подібною статистикою), то навіть гадати не треба — найбільші показники злочинності, окрім місць, популярних серед туристів, припадають на райони з багатоповерхівками. Причому в туристських місцях злочинність зазвичай пов'язана з крадіжками, а ось насильство, зґвалтування, зломи, а також пов'язані з наркотиками злочини — частіше, ніж зазвичай, відбуваються саме в таких багатоповерхових будівлях.

А в якому американському місті подібних багатоповерхівок найбільше? Передусім у Нью-Йорку (фотографія, до речі, теж звідти). Їх також багато в Чикаго, де статистика захворювань теж погана. Але Нью-Йорк історично був портом, через який у країну приходили потоки мігрантів зі Старого Світу, і багато хто так і «застрягав» у місті. Звідси і непропорційно велика для США кількість муніципального житла подібного роду.

В американському кіномистецтві багатоповерхівки зображують рідко, але не тому, що режисери щось «приховують», а тому, що життя там — сіре й одноманітне (якого глядача воно зацікавить?) От якщо кіногерою вдається з цієї багатоповерхової трясовини вирватися (або принаймні спробувати) — тоді, безумовно, такий сюжет буде цікавим.

Але там, де багатоповерхівки — там, через підвищену скупченість, навіть при карантинних заходах люди не можуть уникнути частого спілкування (прямого чи навіть, частіше, непрямого). Візьмемо, наприклад, ліфт. Коронавірус живе на металевій поверхні кілька днів. Хтось торкнув табло з кнопками на ліфті — і пішов вірус передаватися всім тим, хто цю кнопку торкав після нього. Знову ж таки, в районах, де стоять подібні будинки, народ часто користується громадським транспортом, а не особистими автомобілями.

Ну а тепер повернімося в Україну. Звісно, навряд чи хоча б одне українське місто заповнене настільки великими і похмурими багатоповерхівками, як на фотографії з Нью-Йорка. Проте, будь-яке українське місто — це місто багатоповерхівок, місто великої скупченості населення. Індивідуальні домівки в Україні — швидше виняток, ніж правило.

Радянська влада не була зацікавлена ​​в тому, щоб народ володів приватними оселями. Навпаки, її цілком влаштовувало, коли селяни, вкрай розорені Голодомором і численними сільгоспподатками, натовпами тікали на заробітки на «будівництва століття» або заводи, і перебиралися жити в комуналки, набиті, як мурашники, або в бараки. Масове доступне житло починають розбудовувати тільки з кінця 1950-х років, але набагато пізніше, лише за часів пізнього Брежнєва, стандарти масового житла стали більш-менш «людськими» (а у хрущовках, якщо хтось мав задоволення їх бачити, були низькі стелі, а ванна могла знаходитися просто на кухні).

Міста-«мурашники» за радянської влади мали й економічний сенс: вони були свого роду біржами праці, де людей було просто поставити на облік. У «буржуазних» економіках для вирішення проблеми безробіття зовсім не треба було зганяти народ в міста, що складаються з будинків-мурашників; неформальними «біржами праці» слугували, наприклад, ринкові площі. І в Сполучених Штатах, і в європейських країнах — таких як Польща або Німеччина — замість радянської моделі «кілька мегаполісів, де є життя + все інше» працює інша модель «багато міст середнього та малого розміру, кожне зі своєю власною економікою». Щось подібне почав розбудовувати в Україні Порошенко через реформу децентралізації бюджетів.

Тому в колишніх країнах «соціалістичного блоку», порівняно з колишнім СРСР, багатоповерхові будинки все ж таки в середньому нижчі й комфортніші, та й не так їх багато — приватного житла навіть у тих же поляків або чехів більше.

Але стаття написана не для того, щоб кинути камінь у спадщину радянського минулого. Як казав Кучма, «маємо те, що маємо». Проблема, однак, в іншому: у країні, де переважають багатоповерхівки, проблема поширення пандемії непропорційно висока. У американців, за всіх їх високих цифр, за межами мегаполісів на кшталт Нью-Йорка або Чикаго коронавірус поширюється вкрай повільно.

Мені скажуть: а як Японія або Південна Корея? Там багатоповерхівки — не житло для бідних, а реальність для більшості. Ну, це так. Але в Японії та Південній Кореї побутова культура охайності та бридливості дійшла до автоматизму, не кажучи вже про неформальні доторкання, яких намагаються уникати. Там уже двадцять років тому носити на людях маску, навіть не під час епідемії, було цілком нормальним, тоді як в Україні навіть кілька днів тому людей з масками частина «пересічних» сприймала як «чудиків». Зовсім інша справа в Україні.

Тому зараз, можливо, ми спостерігаємо тільки початок хвилі пандемії.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!