«Чорнобиль» від HBO: гра для дорослих

Примітка редакції. Кілька днів тому відбулася прем’єра рейтингового британсько-американського міні-серіалу про техногенну катастрофу на ЧАЕС. Своїми враженнями ділиться Ярослав Підгора-Гвяздовський у рецензії на фільм для «Детектор медіа».

6 травня американський кабельний канал НВО випустив перший епізод із п’яти міні-серіалу «Чорнобиль». І без допомоги машини часу так реалістично повернув у минуле. Екран засмоктав у себе з нинішньої незалежної України у проклятий Радянський Союз і цілу годину екранного часу, до болі, не відпускав.

Через два роки після аварії на ЧАЕС, коли академік Легасов повісився, всі довкола мене казали: «О, була одна людина із совістю». Та подію 1988 року обговорювали ледь не щоразу, коли мова заходила про Чорнобиль, з обов’язковими спогадами про дислокацію своєї сім’ї та родичів із 26 квітня по кінець літа 1986-го. Пам’ятаю, що того сонячного дня по обіді, повернувшись зі школи, я почав робити алгебру, коли до хати рвучко відчинив двері тато і без пояснень сказав: «Збирайся». Я аж закляк над зошитом, намагаючись переключитися з математики, яка мені нарешті пішла, на наказ щось і для чогось робити. Потім були мандри нас двох, які щось знали, через нічого-не-знаючий-Київ, на вокзал, де тихо, але напружено бринів натовп, і поїздка до тітки в Донецьк...

Відчуття того дня залишалося окремим кавалком часу, зацементованим у музеї особистої пам’яті, де лише один відвідувач — я. Серіал «Чорнобиль» далекого американського виробника вліз у цей музей із цілою купою своїх артефактів точно такого ґатунку, як і в мене. Відчуття ожили, цемент розтікся, як вибухнув той графіт у 4-му енергоблоці і розлетівся шматками далеко за межі станції. Серіалу якимось дивом удалося проникнути в ту закриту музейну кімнату так, ніби там раніше були його творці.

Це відчуття з’являється не одразу. Ось нам показують Легасова, якого грає Джаред Харріс («Терор», «Корона»), і він промовляє таку значну, в дусі епохи «перебудови» і «гласності», фразу: «Якщо довго слухати брехню, цілком зможеш забути, як виглядає правда». Записаний на касетний магнітофон спіч і наступне зізнання Легасова все ще виглядають «не так». Але антураж починає справляти враження: покривало на ліжку із зображенням оленів, лічильник на стіні, друшляк для макаронів над страшним умивальником на кухні, рипучий старий паркет у кімнаті, «сімка» з «волгою» на дорозі і кіт «класичної» породи «єгипетське мао»...

Сама станція й аварія на ній дають уже зовсім інші відчуття — цілковитого вгрузання в ситуацію. Один з операторів каже: «Металевий присмак». Інший питає: «Що з обличчям?», — фізично відчуваючи пощипування. (І те, і те — від радіації, але вони ще не знають про це.) Стіни, які частково склалися від удару, коли реактор вибухнув. І цей дзвінок, як у школах, невпинний і з дитинства ненависний, дратівливий, та на 100% тамтешній, із минулого, хоч він досі залишився в тих самих школах.

Творці вводять глядача в дію практично без попередження, з легкою, хвилинною лірикою домашнього життя у Прип’яті, яка руйнується пожежею й ударною хвилею від вибуху. У всіх героїв — розгубленість і страх, зокрема, в керівників страх від можливого покарання «згори», тому вони себе переконують: усе під контролем, ніякого вибуху немає, радіації немає, не мусить бути паніки... «Як мені подзвонити і сказати, що у нас аварія?!». На цій «комуністичній загрозі покарання» наголошується, а в одній зі сцен, де згадується повна назва станції («Чорнобильська атомна електростанція ім. В. І. Леніна»), доводиться все до сміху. Сміх є еквівалентом абсурду, як це, скажімо, було зроблено Армандо Іннаучі у «Смерті Сталіна».

Органіка оповіді не зникає, попри пафосно-ідіотичний виступ номенклатурного бонзи у виконанні дуже «радянського» Дональда Самптера, якого ще кілька днів тому ми бачили в ролі майстра Лювіна із «Гри престолів». Ніч аварії — вся в рухах людей: пожежників, які гасили реактор водою, техніків, які вручну відкривали клапани, звичайних людей, які ходили повз станцію й ловили ґав, розглядаючи красиве й таке незвичне світіння.

Є в серіалі те, що робить його відмінним від решти, кінематографічно значущим. Це моменти, коли стрімка драматично-трагічна метушня телевізійного формату пригальмовує на короткі паузи справжнього, ледь не поетичного кіно. В одному епізоді в міській нічній напівтемряві, освітленій ліхтарями і пекельним сяйвом палаючої станції, захоплені люди стають свідками снігопаду посеред весни — пил і шматки графіту, як під час ядерної зими, летять на людей, які не знають, що це, але тішаться несподіваному «ефекту природи», сміються й танцюють у маленькій хуртовині. Хтось когось обнімає, хтось дістає дитину з візочка й цілує... Апокаліптичний сенс сцени очевидний, і він б’є у правильне місце, одночасно захоплюючи й жахаючи. Так само очевидна і штучність моменту, його кінематографічність, що йде на користь серіалу, бо створює правильну атмосферу правильними засобами.

За це можна подякувати шоураннеру Крейгу Мазіну, який знайшов і затвердив у студії НВО шведського режисера Йохана Ренка, вправного в усіх жанрах, бо знімав і «Ходячих мерців», і «Вікінгів», і «Пуститися берега». А саме поліжанровість потрібна була для «Чорнобиля», де драма переходить у трилер, а трагедія балансує на межі фільму жахів.

А ці паузи! Саме вони змушують відчути справжню моторошність моменту. Ось начальник зміни Дятлов, який заперечує все, навіть бачене іншими техніками, виходить із апаратної й бачить, що в коридорі вибухом винесло всі шибки, він дивиться з вікна донизу, де на бетоні розкидані тліючі шматки графіту, й ручна камера завмирає на кілька секунд, легко хитаючись в «ефекті присутності», показує поки ще безлюддя, дим і полум’я. А вже за хвилину знаменита телефонна розмова когось зі станції й оператора пожежної: «Что у вас там горит?», — і викликають усіх пожежних із Прип’яті, Іванкова й Києва.

... Дивно, але Крейг Мізан мав стосунок майже винятково до комедій, на кшталт «Дуже страшного кіно – 3» чи «Супергеройського кіно» з другою і третьою частинами «Похмілля». Певно, без добре розвинутого почуття гумору неможливо зробити адекватного фільму про Чорнобильську аварію, де загинули десятки людей одразу, сотні — з часом, а мільйони отруїлися на багато років наперед, через десятиліття й покоління. Бо скільки робили фільмів про той жах, рахуючи й міжнародний «Розпад» із Шакуровим і Серебряковим, і бездарну «Аврору» Оксани Байрак, і недолугу «Землю забуття» з Ольгою Куриленко, — а тільки тепер, через 33 роки, спромоглися вдало об’єднати суть і форму, сенс та емоції, коли згадуєш, віриш і знову переживаєш.

Характерний той факт, що пілот міні-серіалу вийшов 6 травня, а не 26 квітня, тобто із запізненням до річниці катастрофи. Але, можливо, справа не в тому, що хтось не встиг і порушив дедлайн, а в тому, що це було зроблено навмисно, щоб не перебивати історію з виходом «Гри престолів». Бо після перегляду лише першої серії «Чорнобиля» не полишає відчуття, що «Престоли» — це гра в пасочки й варто вже вирости, бо ця гра — вчорашній день.