Перейти до основного вмісту

«Чорнобиль» від HBO: гра для дорослих

HBO не тільки «Гру престолів» знімає, тому сьогодні треба віддати належне новому серіалу. «Чорнобиль» до болю близький усім нам.

Примітка редакції. Кілька днів тому відбулася прем’єра рейтингового британсько-американського міні-серіалу про техногенну катастрофу на ЧАЕС. Своїми враженнями ділиться Ярослав Підгора-Гвяздовський у рецензії на фільм для «Детектор медіа».

6 травня американський кабельний канал НВО випустив перший епізод із п’яти міні-серіалу «Чорнобиль». І без допомоги машини часу так реалістично повернув у минуле. Екран засмоктав у себе з нинішньої незалежної України у проклятий Радянський Союз і цілу годину екранного часу, до болі, не відпускав.

"
Фото: кадр з фільму, hbo.com

Через два роки після аварії на ЧАЕС, коли академік Легасов повісився, всі довкола мене казали: «О, була одна людина із совістю». Та подію 1988 року обговорювали ледь не щоразу, коли мова заходила про Чорнобиль, з обов’язковими спогадами про дислокацію своєї сім’ї та родичів із 26 квітня по кінець літа 1986-го. Пам’ятаю, що того сонячного дня по обіді, повернувшись зі школи, я почав робити алгебру, коли до хати рвучко відчинив двері тато і без пояснень сказав: «Збирайся». Я аж закляк над зошитом, намагаючись переключитися з математики, яка мені нарешті пішла, на наказ щось і для чогось робити. Потім були мандри нас двох, які щось знали, через нічого-не-знаючий-Київ, на вокзал, де тихо, але напружено бринів натовп, і поїздка до тітки в Донецьк...

Відчуття того дня залишалося окремим кавалком часу, зацементованим у музеї особистої пам’яті, де лише один відвідувач — я. Серіал «Чорнобиль» далекого американського виробника вліз у цей музей із цілою купою своїх артефактів точно такого ґатунку, як і в мене. Відчуття ожили, цемент розтікся, як вибухнув той графіт у 4-му енергоблоці і розлетівся шматками далеко за межі станції. Серіалу якимось дивом удалося проникнути в ту закриту музейну кімнату так, ніби там раніше були його творці.

Це відчуття з’являється не одразу. Ось нам показують Легасова, якого грає Джаред Харріс («Терор», «Корона»), і він промовляє таку значну, в дусі епохи «перебудови» і «гласності», фразу: «Якщо довго слухати брехню, цілком зможеш забути, як виглядає правда». Записаний на касетний магнітофон спіч і наступне зізнання Легасова все ще виглядають «не так». Але антураж починає справляти враження: покривало на ліжку із зображенням оленів, лічильник на стіні, друшляк для макаронів над страшним умивальником на кухні, рипучий старий паркет у кімнаті, «сімка» з «волгою» на дорозі і кіт «класичної» породи «єгипетське мао»...

Сама станція й аварія на ній дають уже зовсім інші відчуття — цілковитого вгрузання в ситуацію. Один з операторів каже: «Металевий присмак». Інший питає: «Що з обличчям?», — фізично відчуваючи пощипування. (І те, і те — від радіації, але вони ще не знають про це.) Стіни, які частково склалися від удару, коли реактор вибухнув. І цей дзвінок, як у школах, невпинний і з дитинства ненависний, дратівливий, та на 100% тамтешній, із минулого, хоч він досі залишився в тих самих школах.

"

"

Творці вводять глядача в дію практично без попередження, з легкою, хвилинною лірикою домашнього життя у Прип’яті, яка руйнується пожежею й ударною хвилею від вибуху. У всіх героїв — розгубленість і страх, зокрема, в керівників страх від можливого покарання «згори», тому вони себе переконують: усе під контролем, ніякого вибуху немає, радіації немає, не мусить бути паніки... «Як мені подзвонити і сказати, що у нас аварія?!». На цій «комуністичній загрозі покарання» наголошується, а в одній зі сцен, де згадується повна назва станції («Чорнобильська атомна електростанція ім. В. І. Леніна»), доводиться все до сміху. Сміх є еквівалентом абсурду, як це, скажімо, було зроблено Армандо Іннаучі у «Смерті Сталіна».

Органіка оповіді не зникає, попри пафосно-ідіотичний виступ номенклатурного бонзи у виконанні дуже «радянського» Дональда Самптера, якого ще кілька днів тому ми бачили в ролі майстра Лювіна із «Гри престолів». Ніч аварії — вся в рухах людей: пожежників, які гасили реактор водою, техніків, які вручну відкривали клапани, звичайних людей, які ходили повз станцію й ловили ґав, розглядаючи красиве й таке незвичне світіння.

Є в серіалі те, що робить його відмінним від решти, кінематографічно значущим. Це моменти, коли стрімка драматично-трагічна метушня телевізійного формату пригальмовує на короткі паузи справжнього, ледь не поетичного кіно. В одному епізоді в міській нічній напівтемряві, освітленій ліхтарями і пекельним сяйвом палаючої станції, захоплені люди стають свідками снігопаду посеред весни — пил і шматки графіту, як під час ядерної зими, летять на людей, які не знають, що це, але тішаться несподіваному «ефекту природи», сміються й танцюють у маленькій хуртовині. Хтось когось обнімає, хтось дістає дитину з візочка й цілує... Апокаліптичний сенс сцени очевидний, і він б’є у правильне місце, одночасно захоплюючи й жахаючи. Так само очевидна і штучність моменту, його кінематографічність, що йде на користь серіалу, бо створює правильну атмосферу правильними засобами.

За це можна подякувати шоураннеру Крейгу Мазіну, який знайшов і затвердив у студії НВО шведського режисера Йохана Ренка, вправного в усіх жанрах, бо знімав і «Ходячих мерців», і «Вікінгів», і «Пуститися берега». А саме поліжанровість потрібна була для «Чорнобиля», де драма переходить у трилер, а трагедія балансує на межі фільму жахів.

А ці паузи! Саме вони змушують відчути справжню моторошність моменту. Ось начальник зміни Дятлов, який заперечує все, навіть бачене іншими техніками, виходить із апаратної й бачить, що в коридорі вибухом винесло всі шибки, він дивиться з вікна донизу, де на бетоні розкидані тліючі шматки графіту, й ручна камера завмирає на кілька секунд, легко хитаючись в «ефекті присутності», показує поки ще безлюддя, дим і полум’я. А вже за хвилину знаменита телефонна розмова когось зі станції й оператора пожежної: «Что у вас там горит?», — і викликають усіх пожежних із Прип’яті, Іванкова й Києва.

... Дивно, але Крейг Мізан мав стосунок майже винятково до комедій, на кшталт «Дуже страшного кіно – 3» чи «Супергеройського кіно» з другою і третьою частинами «Похмілля». Певно, без добре розвинутого почуття гумору неможливо зробити адекватного фільму про Чорнобильську аварію, де загинули десятки людей одразу, сотні — з часом, а мільйони отруїлися на багато років наперед, через десятиліття й покоління. Бо скільки робили фільмів про той жах, рахуючи й міжнародний «Розпад» із Шакуровим і Серебряковим, і бездарну «Аврору» Оксани Байрак, і недолугу «Землю забуття» з Ольгою Куриленко, — а тільки тепер, через 33 роки, спромоглися вдало об’єднати суть і форму, сенс та емоції, коли згадуєш, віриш і знову переживаєш.

Характерний той факт, що пілот міні-серіалу вийшов 6 травня, а не 26 квітня, тобто із запізненням до річниці катастрофи. Але, можливо, справа не в тому, що хтось не встиг і порушив дедлайн, а в тому, що це було зроблено навмисно, щоб не перебивати історію з виходом «Гри престолів». Бо після перегляду лише першої серії «Чорнобиля» не полишає відчуття, що «Престоли» — це гра в пасочки й варто вже вирости, бо ця гра — вчорашній день.

В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!