Дивний тигр – ХХІ: нотатки про економіку М’янми. Чому це не Китай

Комісія Світового банку зі зростання та розвитку, яка вивчала досвід економік, що швидко та стало зростали в другій половині ХХ століття, взяла такий критерій для визначення цих господарств — збільшення ВВП на душу населення за 20 років мінімум у 4 рази.

Чотири економіки, які зростали такими темпами в 1960–1980-х роках, отримали назву «азійські тигри»: Тайвань, Сингапур, Гонконг, Південна Корея. Загалом у дослідженні Комісії Світового банку було визначено 13 національних господарств із подібною динамікою розвитку, які розташовані не лише в Азії, а й у Латинський Америці, Європі та Африці.

Світова історія до 1960 року не бачила прикладів такого швидкого і сталого зростання економік. Тому виникло припущення, що ефект був спричинений виключно збігом сприятливих обставин, а отже, в ХХІ столітті ми вже не побачимо його повторення — систематичні кризи, притаманні капіталістичній економіці, не дадуть можливості ще на декілька десятків років створити умови, подібні до умов після Другої світової війни.

Очевидно, що це припущення не відповідає дійсності, бо приклад Китаю у всіх перед очима. Чи є Піднебесна одиноким винятком? Чи є ще інші економіки, які у ХХІ столітті зростають подібно до «азійських тигрів»?

Відповісти на це питання досить просто, якщо скористатися загальнодоступною базою даних Світового банку. Подивимось на показник ВВП за паритетом купівельної спроможності (ПКС) на душу населення з 1999 по 2019 роки в постійних цінах 2017 року. Є дві країни, які за цей період збільшили показник у понад 4 рази:

Для порівняння: цей показник для України за 1999–2019 роки зріс на 89,8%, причому майже весь приріст відбувся до 2009 року.

Якщо про Китай знають усі, про його економіку вже написано так багато книжок та статей, що ними можна завалити Велику китайську стіну, то про економіку М’янми навряд чи щось відомо широкому загалу, навіть спеціальних публікацій обмаль.

За територією та населенням М’янма схожа на Україну: територія більша від нашої лише на 12%, населення — приблизно 55 мільйонів (у недалекому минулому в нас було майже стільки ж). ВВП М’янми поки що суттєво менший за український: 290 мільярдів доларів за ПКС проти 560 мільярдів у цінах 2019 року, але 20 років тому розрив перевищував 4 рази. Це стосовно офіційного ВВП, але ще є неофіційна («тіньова») частина економіки, яка в Україні, за останніми дослідженнями, становить 24% від офіційного ВВП[1], а для М’янми взагалі вважають формальну і неформальну частини господарства приблизно рівними[2].

Наприклад, М’янма видобуває 70% світового обсягу нефриту, а найбільшим споживачем є сусідній Китай. Global Witness оцінює обсяг торгівлі нефритом між двома країнами у 30 мільярдів доларів, із яких тільки 40% становить легальна торгівля, а решта обсягу перетинає кордон контрабандою[3]. Куди тут нам із нашим нелегальним бурштином?

Як бачимо на графіку, темпи зростання ВВП у Китаю та М’янми за останні 20 років схожі, і вони значно перевищують світові, які тримаються в межах 2–3%. Якби не стрімке гальмування економіки М’янми 2019 року, можна було би вважати, що ми бачимо народження ще одного «азійського тигра».

Однак, найімовірніше, пандемія коронавірусу в 2020–2021 роках завадить такому розвитку, зростання буде не краще, ніж 2019 року, тому навряд чи найближчими роками ми побачимо нового «азійського тигра».

М’янма схожа на Китай не тільки 5-разовим розширенням господарства за останні 20 років. Обидві країни пережили період тотального руйнування економіки, спричиненого соціалістичними ідеями і побудованій на них політиці диктаторів Мао Цзедуна в Піднебесній і Не Віна в М’янмі.

«Великий стрибок» 1958–1960 років у Китаї (падіння ВВП 1961 року на 26%) спричинив таку ж катастрофу, як «Бірманський шлях до соціалізму» 1962–1988 років (падіння ВВП 1987-го на 6%, а 1988-го — на 13%). Тобто обидві країни починали економічне зростання після катастрофічних соціалістичних експериментів.

Економічна катастрофа в М’янмі була тим прикрішою, що до Другої світової війни Бірма за економічним розвитком була другою після Філіппін країною Південно-Східної Азії. Зараз вона друга з кінця, випереджаючи тільки Кампучію, господарство якої також було знищене вщент соціалістичними експериментами «червоних кхмерів».

Проте є значна відмінність між країнами: це етнічні конфлікти. В Китаї ханьці становлять понад 90% населення і чисельність представників жодної з національних меншостей не сягає навіть 1,5%.

Національні збурення в Китаї при такій перевазі ханьців хоча і мають місце, особливо у тибетців та уйгурів, та вони не можуть суттєво впливати на соціально-економічну ситуацію в країні. М’янма має не просто поліетнічний склад (офіційно в країні живе 135 етносів). Бірманці становлять лише 2/3 населення, а різні етнічні групи перебувають у стані громадянської війни майже безперервно з 1948 року, додаючи час від часу до етнічних конфліктів ще й релігійні війни буддистів із мусульманами.

У жодній країні світу ви не побачите десятки етнічних збройних сил, які налічують тисячі бійців, і які не тільки не входять до державних збройних сил, а й воюють із ними. Етнічні війни в купі із соціалістичними експериментами створили смертельну для економіки суміш, яка і перетворила одну з найбагатших країн Південно-Східної Азії на одну з найбідніших.

Яким би не був подальший розвиток М’янми, її економічна історія перших 20 років ХХІ століття заслуговує на увагу з точки зору розуміння факторів унікального 5-разового зростання. На жаль, статистичні дані стосовно економіки М’янми дуже обмежені в часі, тому розглянути період у 20–30 років за багатьма показниками нема можливості. Головний показник — рівень інвестицій в основний капітал — у базі даних Світового банку доступний тільки з 2008 року. Більшу частину цього періоду він перевищував 25% від ВВП, що є необхідним фактором для прискореного зростання економіки. Щодо обсягу інвестицій до 2008 року, то, за оцінкою Світового банку[4], він був між 10% та 15% від ВВП, чого не достатньо для щорічного зростання на 12–14%, яке ми бачимо в цей період. Надійних джерел інформації для пояснення такого явища ми не маємо.

Що стосується джерел інвестицій, то останні 20 років прямі іноземні вкладення (ПІІ) коливались від 2% до 6% від ВВП. Рівень ПІІ до ВВП у М’янмі значно нижчий, ніж у сусідніх країнах: Лаосі, Кампучії та В’єтнамі. Проте внутрішні заощадження були доволі високими — приблизно 30% валового національного доходу (ВНД).

Далі буде.