Є різниця! Чому важлива українська мова

Апологети багатомовної України часто використовують як приклад розвинені країни, у яких на державному рівні запроваджено полімовність. Особливо часто згадують Швейцарію, де функціонують аж чотири державні мови! Проте, вони при цьому замовчують той факт, що Швейцарія має багаторічну, навіть багатостолітню історію державності.

У неї немає колоніального минулого і вона була утворена з різних етнічних груп як конфедерація. Тобто Швейцарія від самого початку будувалася як держава свободи для різних народів, її багатомовність не лише не шкодить, а навпаки є однією з ключових умов існування цієї країни — базою, на якій вона будувалася.

Так само, як і її нейтралітет, який виник на основі численних історичних факторів, зокрема войовничості швейцарців, які впродовж століть були джерелом для побудови найманих армій різних народів. Цікаво, що до швейцарського нейтралітету апелюють ті самі політики, що й до її полімовності. Але нейтралітет може бути матеріалом не для однієї такої статті. Це вже зовсім інша історія, а зараз зосередимося на мовному питанні.

Теза про шаблонність людської історії дісталася нам у спадок від більшовизму. Насправді кожен народ і, відповідно, держава, яку він утворив, має (як несподівано) свою неповторну історію. Кожна країна базується на своїх неповторних принципах, які дозволили їй утворитися та досягти успіху, того місця у світі, яке вона зараз займає.

Так, Велика Британія — це технології, Франція — це манери та моделі поведінки, Китай — матеріальне виробництво та філософія. Це держави, які мають неперервну історію державності, яка триває сотні років. Німеччина утворилася відносно недавно. Її основа — це дисципліна, працьовитість, прагнення до розвитку.

Українська нація впродовж останніх століть боролася не за розвиток, а за саме своє існування. У 1775 році, коли російські війська зруйнували Запорізьку Січ, українці припинили збройне протистояння своїм загарбникам. Тоді здавалося, що можливість гармонійно існувати у своїй державі втрачена назавжди.

У ті драматичні часи українці зосередилися на гуманітарній діяльності. Позаяк боротися проти потужних сусідів зі зброєю в руках уже було неможливо, творча еліта народу стала оспівувати його героїчне минуле. Так спершу була написана «Енеїда» Івана Котляревського, а через кілька десятиріч Тарас Шевченко згадав та увічнив у народній пам’яті останнє збройне повстання українців у своєму творі «Гайдамаки».

Так поле боротьби за державність перейшло у річище гуманітарної діяльності. Якщо неможливо надалі продовжувати боротьбу, то варто її хоча б не забути. Забігаючи наперед, скажу, що цей план увінчався успіхом. Якщо упродовж ХІХ століття українське національне життя зосередилося на літературі, то на початку ХХ століття саме завдяки історичній пам’яті вдалося, хоча й ненадовго, та все ж відродити українську державність.

Той факт, що боротьба перемістилася у творчо-наукові кола, доводить і та обставина, що біля керма національної революції спочатку опинилися літератори та науковці. Першим Президентом нової української держави став вчений-історик Михайло Грушевський, а її уряд очолив письменник Володимир Винниченко.

Повернімося у ХІХ століття. Зважаючи на те, що тоді національна ідея українців зосередилася на сторінках книжок, основним її інструментом природньо стало слово, тобто українська мова.

Те, якою мовою користувався автор, одразу вказувало на його політичну позицію. Той самий Шевченко та чимало інших письменників і вчених могли творити російською мовою. Це як мінімум могло б спростити їхнє життя. Кобзареві за його твори дісталося б від царського режиму, якою б мовою він не писав, але багато інших могли б не лише уникнути переслідувань, а й досягти успіху в Російській імперії, якби вони змінили мову свої творчості. Той самий театр Корифеїв, який діяв в умовах Емського указу та Валуєвського циркуляру, отримав би відкриті двері до визнання в Росії, якби змінив мову своєї творчості (привіт сучасним продюсерам).

Українська мова у ХІХ столітті стала не просто засобом спілкування. Вона стала інструментом боротьби українського народу за свою державність. Саме в цьому унікальність її історії та значення для подальшого розвитку української нації. Саме фанатична прихильність українців до своєї мови дозволила зберегти свою ідентичність під час століття колоніального гніту. І не для того українці терпіли та зазнавали переслідувань через мову спілкування, щоб занедбати це досягнення тепер, коли наша нація врешті здобула свою незалежність.

Після володарювання на українських землях чужоземців упродовж XVIII-XX століть та після невдалої боротьби українців за свою державність у 1917-1921 роках сусідні держави знову розділили територію нашого народу між собою. У кожній державі, яка окупувала українські території, асиміляція розпочиналася саме з мовного питання. Незалежно, чи це була тоталітарна радянська імперія? чи наполовину демократичні Польща та Румунія. А вже потім у людей відбирали їх землі, хліб і, зрештою, життя.

Лише у демократичній Чехословаччині дозволили гармонійний розвиток української словесності. І результат не забарився. Саме Карпатська Україна стала вогником нового національного відродження напередодні Другої світової війни.

Останнім етапом мовної боротьби стала русифікація, яка проводилася у радянській Україні у 70-80-х роках ХХ ст. Саме тоді героїчно полягли Василь Стус, Василь Симоненко та інші дисиденти. Знову повторилися події ХІХ століття, коли українців поставили перед моральним вибором — добитися успіху чи зрадити своїм ідеалам.

На щастя, більшовицькі окупанти не встигли зробити свою чорну справу. Україна стала незалежною. Але й зараз мовний фронт став наріжним каменем боротьби, адже саме за мовною приналежністю Росія визначає свої кордони, і захист російськомовних громадян є основним приводом агресії Москви.

Фактор української мови є важливим елементом боротьби за українську державність. Звісно, однією мовою не будеш ситий. За роки окупації та бездержавності українці позбулися інших важливих навичок. Будучи під іноземним гнітом, ми відстали у багатьох напрямках від держав, які знаходяться на вершині людського цивілізаційного розвитку. Проте здатність зберігати власну мову під тиском несприятливих обставин є тим стрижнем, який дозволить відродитися та надалі розвиватися українській нації.

Також, слід пам’ятати, що ми живемо в інформаційному світі, а не в час промислових революцій. А саме мова є основним засобом передачі інформації. Тож можливо це саме наш час? Недарма ж саме українці є одним із найбільш обдарованих народів у сфері ІТ.