Перейти до основного вмісту

Економічні омани та помилки народу й політиків

Найпопулярніша економічна омана, якщо ви про це

Коментарі до моєї статті щодо програми нового уряду вразили мене тим, що більша їх частина взагалі не стосувалася теми статті, а обговорювали одну фразу про те, що 30 років тому Україна мала рівень економічного розвитку вище середнього світового, а зараз — значно нижче. Ця фраза викликала шалені протести, в яких нестача знань компенсувалася хамством, що є малоконструктивною ідеєю. Взагалі це судження — зразок економічної омани («заблуждения» російською, бо більшість коментарів написані російською), нерозуміння базових економічних понять, спробою замість економічної знань спиратися на побутовий досвід.

Економіка, дійсно, стосується повсякденного життя кожної людини, але є значна частина економіки, яку пересічна людина майже ніколи не бачить, наприклад, виробництво ракет або комбайнів для видобування вугілля, або операції з цінними паперами на фондовому ринку. Земля пласка, а Сонце обертається навколо Землі — ось зразки омани, коли судження робиться тільки на повсякденних враженнях. Дітям у школі це оманливе сприймання природи пояснюють, тому серед дорослих такі омани не трапляються. Водночас у сфері економіки розширення знань за межі повсякденного побутового досвіду не популяризується, що створює підставу для оман і помилок. Не можна очікувати, що всі пройдуть програму бакалавра з економіки, але базові знання, при тому подані на прикладі сучасної України, точно будуть корисними.

Для прикладу, розглянемо наведену вище ситуацію щодо оцінки рівня розвитку економіки України.

Рівень розвитку економіки зараз прийнято вимірювати обсягом валового внутрішнього продукту (ВВП). Найчастіше використовується визначення ВВП, прийняте Міжнародним валютним фондом, а саме «грошова вартість кінцевих товарів та послуг, які купуються кінцевим користувачем, вироблених у країні за певний період часу (за рік або квартал року)». Вирахувати ВВП можна різними методами, які теоретично мають дати однакові результати, але на практиці вони дещо різняться.

  • Виробничий метод: вартість всіх вироблених товарів і послуг за мінусом проміжних, тобто тих товарів і послуг, що були використані для виготовлення кінцевих.
  • Метод за використанням: це сума споживання, інвестицій, витрат держави та сальдо зовнішньої торгівлі (різниця експорту та імпорту).
  • Метод за доходами: це сума зарплати та інших трудових доходів, прибутку підприємств (корпорацій), доходів на депозити та інвестиції, доходів некорпоративного сектору (фермери, приватні підприємці тощо), непрямих податків за мінусом субсидій.

Економічні показники мають здебільшого грошовий вимір у національній валюті. Для міжнародних порівнянь їх перераховують у єдину валюту, як правило, у долари США, за ринковим обмінним курсом валют (номінал). Для порівнянь у різні періоди часу треба позбавитись впливу інфляції, тобто зростання цін у часі, для чого ВВП перераховують у цінах якогось одного року (зараз найчастіше в цінах 2010 або 2011 року). Для порівняння економік країн, які сильно відрізняються кількістю населення, ВВП перераховують на одного жителя країни, як кажуть — на душу населення.

При цьому виникає неадекватність порівнянь, бо в різних країнах можуть бути різні ціни на одні й ті самі товари, і за один долар можна купити більше чи менше товарів. Відхилення від паритету прийнято вимірювати за умовним «кошиком товарів», а це означає, що для цілей міжнародних зіставлень ВВП або інші статистичні показники мають бути скореговані з урахуванням купівельної спроможності та перетворені в загальні одиниці виміру — паритет купівельної спроможності (ПКС). Найбільш поширений метод корегування — це умовний долар Гірі-Хаміса («міжнародний долар»). Реальний обмінний курс тоді дорівнює номінальному обмінному курсу, скоригованому на відмінності у рівнях цін.

Ця сама ідея закладена в «Індексі Біг-Маку», тільки замість кошика товарів порівняння робиться на підставі ціни стандартного сандвіча, однакового в усіх країнах. За «індексом Біг-Маку» українська гривня за відношенням до долара США недооцінена в 2,1 разу, за ПКС — в 3,1 разу (дані Світового банку). Але треба усвідомити, що показник ПКС корисний для порівнянь внутрішніх ринків різних країн і зовсім не має сенсу для оцінки експорту або імпорту — нафту купити в арабів за ПКС неможливо, тільки за долари за номіналом.

У базі даних Світового банку дані про ВВП на душу населення за ПКС для України є з 1990 року. Того року цей показник становив 10464 долари в цінах 2011 року. Водночас цей показник для світу в середньому був 8975 доларів. Таким чином, український показник був на 16% вище середнього світового.

Чому ж ми не відчували, що живемо краще середньої країни? Тому що в цьому була винна структура ВВП.

По-перше. За часів СРСР у складі ВВП частка військового виробництва була надзвичайно високою, хоча ми й не можемо сказати точно, якою вона була. Офіційно в СРСР військові витрати становили близько 5% від ВВП, але перший і останній президент СРСР Горбачов якось сказав, що вони становили 20%. Середній світовий рівень військових витрат до ВВП трохи більше 2%. Зараз уже неможливо ані спростувати, ані підтвердити ці дані щодо покійного СРСР прямими розрахунками, можемо судити тільки за непрямими свідченнями.

У першій половині 1990-х років почався стрімкий розвал економіки, яка залишилася нам від СРСР. Найбільш потерпали ті сектори економіки, які виробляли або військову техніку, або компоненти та матеріали для неї. В результаті вказаний показник ВВП у 1998 році впав до рівня 4452 доларів, тобто скоротився більш ніж удвічі. Це було б неможливо, якби військове виробництво становило 5% ВВП, воно було значно більшим. Горбачов мав слушність. До речі, середній світовий показник у 1998 році зріс до 9843 доларів, тобто більш ніж удвічі перевищив рівень України, точніше — склав 221% до нашого рівня. На 2017 рік співвідношення залишилося практично таким самим: 7907 доларів в Україні проти 15543 доларів у світі, тобто 197% до рівня України.

Чому ж здається, що ми живемо не гірше, а краще, ніж 30 років тому? Справа знову ж таки у структурі ВВП.

До нападу Росії в 2014 році військові витрати в Україні становили близько 2% до ВВП, та й ті були витратами не на військову техніку, а на харчування і зарплату. Тільки в 2015 році вони зросли до 4%, а вже в 2017-му впали до 3,2%, що є незрозуміло малим рівнем в умовах війни з Росією (це дані Світового банку, офіційні українські дані вищі за рахунок витрат на внутрішню безпеку).

Якщо економіка СРСР була занадто мілітаризована (що стало головною причиною економічного краху СРСР), то економіка незалежної України недостатньо мілітаризована (що стало причиною поразки від Росії в 2014 році і може призвести до повної втрати незалежності в недалекому майбутньому).

По-друге. За часів СРСР і перші роки після розвалу СРСР частка заощаджень у структурі ВВП становила 25-35%, а останніми роками в Україні ця частка вдвічі менша. За рахунок зменшення заощаджень у цій пропорції виросла частка споживання. Україна перетворилась на країну проїдання.

Велика частка споживання у ВВП, з одного боку, підвищує поточний рівень життя населення, а з іншого — низький рівень заощаджень означає низький рівень інвестицій, низькі темпи економічного зростання (порядку двох відсотків річних), і кінець-кінцем — консервацію бідності навічно.

Ці два фактори — зменшення військового виробництва на користь цивільного та зменшення заощаджень та інвестицій на користь поточного споживання — мали дуже великі обсяги, що вимірюються десятками мільярдів доларів на рік. Ці мільярди доларів матеріалізуються у харчових товарах, одязі, телевізорах і автомобілях, тобто в товарах, якими ми користуємося в повсякденному побуті. Водночас із ВВП зникли (або майже зникли) продукти, які в побуті не вживаються: танки, ракети, літаки, кораблі, верстати та інше виробниче обладнання. Таким чином, створюється оманлива ілюзія збільшення обсягу економіки, хоча він зменшився, як у часі, так і у відношенні до інших країн, але відбувається це з тією частиною економіки, яку не видно на побутовому рівні.

Може це добре? Якщо «після нас — хоч потоп», то добре. Але знищення військової промисловості ставить під загрозу існування незалежної української держави, а перетворення України на «країну проїдання» назавжди залишає її найбіднішою країною Європи.

У коментарях до моєї статті найпопулярнішим доказом слабкості української економіки радянських часів була відсутність туалетного паперу в продажу. Паперу так-таки не було, але були ракети та підводні човни. Тому аргумент про туалетний папір — не про рівень економічного розвитку, не про розмір економіки, а про її структуру. Дійсно, економіка СРСР — це «гармати замість масла», тобто надмірна, непосильна мілітаризація, що було не просто погано для населення, це кінець-кінцем призвело до поразки СРСР у холодній війни зі США. І в нинішній економіці України структурні проблеми є причиною її слабкості, уразливості, низької продуктивності. Просто наші структурні вади зовсім інші, ніж були в економіці СРСР (про структурні проблеми економіки України я писав неодноразово).

Коли такі елементарні речі не розуміють пересічні читачі — це не дуже добре, але не становить загроз. Але ж коли такі самі знання з економіки демонструють політики, від яких залежить доля країни — то це вже загроза, якщо не самому існуванню країни, то принаймні загроза економічному і соціальному стану суспільства.

Історія української економіки останніх 30 років може увійти в підручники як зразок фатально помилкової економічної політики. Ця політика зробила з економіки, хоч і структурно деформованої, але досить розвинутої, економіку аграрної країни третього світу, відкинувши її приблизно з 50-го місця за рівнем душового ВВП до 110-го. Досі зразком економічної деградації у підручниках економіки є Аргентина. Нагадаю цей приклад.

Завдяки великим площам родючих земель Аргентина у другій половини ХІХ сторіччя нарощувала експорт аграрної продукції на 5-7% щорічно. Це зробило її однією з найзаможніших економік світу, за рівнем ВВП на душу населення в 1913 році Аргентина входила до десятки світових лідерів, на рівні з Францією та Німеччиною, значно випереджаючи такі країни, як Іспанія або Італія. Зараз вона знаходиться біля 60-го місця, відстаючи від Франції та Німеччини в 4 рази за номіналом і більш ніж удвічі за ПКС.

Занепад аргентинської економіки почався після Першої світової війни і триває вже близько ста років. Світова війна залишила аргентинську економіку без головного інвестиційного джерела, яким була Велика Британія. За таких обставин роль основного джерела капіталу перейшла до державного Національного банку Аргентини. І тут почалася знайома нам картина: роздача пільгового фінансування «наближеним» комерційним банкам, формування капіталу банків «сміттєвими паперами» тощо. Але у 1920-х роках економіка Аргентини почувалася порівняно добре, зростання ще зберігалося.

Найбільшого удару вона отримала під час Великої депресії 1929-1932 років, бо різко впали обсяги та ціни сировинних ринків, а структура економіки й експорту Аргентини була чисто сировинною. У 1932 році обсяг експорту порівняно з 1929 роком скоротився втричі. Теж дуже знайома картина: так само відреагувала сировинна економіка України на світову кризу 2008-2009 років, тільки криза була слабша за Велику депресію.

Скорочення експорту призвело до падіння імпорту, а через відсутність розвиненої промисловості Аргентина не могла забезпечити себе необхідними промисловими товарами. У відповідь було ухвалено рішення про запровадження інтенсивної політики імпортозаміщення. Ця стратегічна помилка призвела до двох негативних наслідків — по-перше, створена промисловість була неефективною і неконкурентоздатною, по-друге, її створення позбавило інвестицій сільське господарство, яке почало занепадати, хоча в короткостроковій перспективі вона давала позитивні результати.

Політика імпортозаміщення посилилася після приходу до влади в 1946 році президента Хуана Перона і була поєднана з елементами соціалістичного втручання в економіку, головними рисами якого були двосторонні клірингові відносини в зовнішній торгівлі (по суті — бартер), контроль обмінного курсу і встановлення кількох різних курсів (на ці граблі Україна теж наступала у 1990-х роках). Економічна політика Перона також включала розширення державної власності, контроль цін, зростання державних витрат, що призводило до неминучої інфляції. Ця політика призвела до того, що хоча Аргентина продовжувала економічно зростати, темп її зростання був нижче середнього у світі (до Першої світової війни Аргентина мала темпи розвитку втричі вищі за світові), Аргентина почала відставати від європейських країн та США.

Хуана Перона можна вважати піонером сучасної популістської економічної політики: він постійно запроваджував заходи, які подобались виборцям і давали голоси на виборах, але були токсичними для довгострокової політики. Як зразок таких заходів можна навести штучно завищений курс песо для здешевлення імпортних товарів, який заподіяв шкоду національним експортерам. Результат був закономірним — інфляція знищила всі покращення життя народу, Перон втратив підтримку населення й армії, військовий переворот 1955 року примусив його до вигнання.

Політика імпортозаміщення у другий половині 1960-х років була визнана помилковою, але скасована остаточно тільки в 1976 році. У другій половині 1960-х років уряд запровадив заходи протидії інфляції, перш за все розірвавши інфляційну спіраль «зарплати-ціни». Рівень інфляції впав у 4 рази, а економіка почала зростати більш ніж на 5% на рік замість 2-3% у 1950-х роках, бо уряд стимулював експорт зміною курсової політики та девальвацією національної валюти на 30%.

Але з 1970 року уряд уже був не спроможний стримувати зростання зарплат, бо країною ширились протести та заворушення. З середини 1970-х років країна потрапила в 15-річний період, коли не лише не було зростання, а відбулося навіть падіння ВВП на душу населення на 20%. Інфляція сягнула 300% на рік, а одного разу досягла навіть 5000% річних. Така економічна катастрофа є цілком зрозумілим наслідком попередньої політики. Коли перепони для імпорту та штучна підтримка песо були скасовані, виявилася повна неспроможність аргентинської промисловості конкурувати з імпортом. Падіння виробництва та непомірні бюджетні витрати (дефіцит бюджету досяг 16% ВВП) створили шалені державні борги, які призвели у 1989 році до чергового дефолту (Аргентина є світовим чемпіоном із державних дефолтів, вона 8 разів була неспроможна сплачувати борги і зараз наближається до чергового дефолту).

З 1990 року Аргентина зробила повний розворот від протекціонізму до ліберальної економічної політики: тотальна приватизація, вільна торгівля, валютна реформа з прив’язкою національної валюти до долара США, залучення іноземних інвестицій. За 10 років (1991-2001) експорт виріс більш ніж удвічі. Але прив’язка національної валюти до дорогого долару США не давала можливості регулювати обмінний курс, що призводило до постійного дефіциту платіжного балансу, кумулятивно більше 20 мільярдів доларів за 10 років.

З кінця 1998 року аргентинську економіку поглинула величезна криза, яка була спровокована світовою кризою, падінням цін на сировинних ринках, переоціненим американським доларом, до якого була привя’зана аргентинська валюта. Економіка Аргентини падала 4 роки поспіль з 1999 по 2002 роки, скоротившись на 20%. У 2001 році відбувся найбільший в історії дефолт на 80 мільярдів доларів. Таким чином, десятиріччя повної лібералізації економічної політики було таким самим вбивчим, як пів сторіччя протекціонізму.

На щастя для Аргентини (як і для України) з 2003-го почалась п’ятирічка високих цін на сировину, що дало можливість Аргентині зростати на 8-9% кожного року. Нагадаю, що саме в цей період Україна досягла рекордного зростання на 12% у 2004 році. Але обидві економіки були сировинними і однаково уразливими, що було ясно видно у 2009 році, коли внаслідок чергової світової кризи економіка Аргентини впала на 6%, а України на 15%.

Про що свідчить сумний досвід Аргентини для нас?

  1. В економічну прірву можна падати не лише 30 років, а й 100. Аргентинські політики зробили і роблять далі всі можливі помилки, у наших політиків — великі перспективи, бо від Кравчука до Зеленського притомної економічної політики дочекатися не вдається. Тільки Аргентина падала з найвищого економічного рівня, а ми — з дуже середнього. (Саме про помилковість економічної програми нового уряду була моя стаття, але виявилося, що ця тема на диво мало кого турбує).
  2. Помилкова політика, якщо вона триває десятиріччями, може створити таку величезну інерцію (структурну деформацію), яку не можна ліквідувати за 5-10 років. Тільки за наявності дуже сильного та якісного державного управління можна приблизно за 20-30 років виправити ситуацію за рахунок правильної економічної політики.
  3. Можна сказати про деякі заходи економічної політики, що вони були не помилками політиків, а їхнім злим корисливим умислом. Тоді оманою та помилкою народу було голосування на виборах за таких людей, які економічну політику використовують для власного збагачення, а не для розвитку країни. В Україні чомусь виборців абсолютно не цікавлять економічні погляди та економічна політика людей, яких вони обирають у владу.
Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

Україні не звикати до пройдисвітів при владі
''отсканируй
и помоги редакции
Загрузка...