Перейти до основного вмісту

Енергетична безпека України та російська агресія

Про важливість енергетичної незалежності

Енергетична незалежність держави — здатність держави забезпечувати кінцевих споживачів енергоносіями в необхідних обсягах, належної якості та в будь-яких умовах.
(словникове визначення)

Сьогодні Україна — енергодефіцитна країна, запасів нафти, вугілля і газу якої недостатньо для задоволення потреб власної економіки й населення. Але проблема навіть не в цьому, подібна ситуація є нормальною практично для всіх європейських країн, а в тому, що наша країна отримує основні обсяги вуглеводнів (близько 85%) безпосередньо з одного джерела, Росії, або ж куповані енергоносії потрапляють в Україну транзитом через російську територію. А відповідно до міжнародної практики, таких незалежних одне від одного джерел має бути три-чотири. У прив’язці постачань лише до однієї країни криється загроза для політичної незалежності держави загалом.

Нині, коли експорт нафти й газу має ключове значення для стабільності російського бюджету, вуглеводні стали для Росії інструментом політичного впливу в тих країнах, які залежать від російських постачань. У зв'язку з цим кремлівська пропаганда в Європі помітна на різних рівнях: це протести проти сланцевого газу, у зв'язку з якими виникла багато матеріалів, які переконують, що найбезпечніше продовжувати купувати російську сировину, а також поширення тези, нібито будь-які альтернативи (СПГ зі США, поставки з Норвегії) є економічно невигідними. Автори пропагандистських меседжів користуються тим, що енергетична безпека — це складна, малозрозуміла для більшості тема, в якій легко скотитися до чистих емоцій і популярних у пресі міфів, які не мають нічого спільного з дійсністю. Спробуємо розібратися.

Україна не здається ворогу

«Пророцтва» Кремля про енергетичну катастрофу України без російського газу, а також зрив Україною транзиту газу до ЄС виявилися лише тезами путінської пропаганди. Газовий сектор продемонстрував, що ми можемо витримати газову блокаду навіть в умовах зими. 2014 рік став першим роком в історії українсько-російських газових відносин, коли Україна, в умовах газової блокади з боку «Газпрому» тривалістю в 6 місяців, обходилася без російського газу з 16 червня до 11 грудня. З 25 листопада 2015 року Україна взагалі не імпортує російський газ. Зимові періоди 2015/2016, 2016/2017 пройшли завдяки газу власного видобутку, реверсивним постачанням з ЄС і запасам у ПСГ. Є всі підстави вважати, що зимовий період 2018/2019 років також пройде без особливих проблем.

Тобто основні показники динаміки споживання та імпорту газу в поточному десятилітті свідчать про «газову стійкість» України і неухильне зменшення впливу російського газового чинника на її економіку та політику.

Водночас вже наступного року у зв'язку із завершенням чинних газових контрактів із Росією для української влади настане час складати іспит щодо пошуку відповідей на цілий комплекс питань у таких сферах, як газова і нафтова галузі, нафтопереробка, електроенергетика, підтримка енергоефективності та доступних місцевих відновлюваних джерел енергії.

І не лише Україна постане перед загрозою найпотужнішого удару по власній енергетичній безпеці, а й для ЄС це буде випробуванням на стійкість, солідарність і рішучість дій у стислі часові межі.

У Росії не все так однозначно

Найближчими роками перспектива повної втрати одного з найбільших покупців газу в особі України на тлі нереалізованих із початком американської сланцевої революції можливостей нарощування експорту газу до Європи навряд чи обрадує «Газпром».

В Україні 54% електроенергії виробляють на АЕС з реакторними установками типу ВВЕР-1000, і роль АЕС в енергобалансі важко переоцінити. Адже зменшення вугільної залежності теплової енергетики з огляду на те, що антрацитові шахти знаходяться на окупованій території, досягнуте саме за рахунок максимально можливого на даному етапі збільшення частки виробництва електроенергії на АЕС та скорочення обсягів виробництва вугільної генерації. Зворотним боком медалі стало скорочення маневрових потужностей теплової енергетики, що є серйозним викликом для стабільної роботи Об'єднаної енергосистеми, особливо коли саме атомна генерація є ціллю для кібератак, як вже було 23 грудня 2015 року. На світовому ринку існує лише два виробники ядерного палива для реакторів типу ВВЕР-1000 - —АТ «ТВЕЛ» (Російська Федерація) та компанія Westinghouse. Попри державну цільову програму створення замкнутого ядерного циклу і 10-е місце у світі за видобутком та переробкою уранової руди, Україна лише планує виробляти ядерне паливо.

Ще більше, ніж «Газпром», зацікавлений у збереженні найбільшого для себе ринку ядерного палива й інший російський монополіст — «Росатом». І справа тут не лише у $600 млн, які концерн «ТВЕЛ» щорічно отримує від НАЕК «Енергоатом» за тепловиділяючі елементи. Набагато важливіше те, що будь-які зриви в постачанні тепловиділяючих елементів в Україні можуть завдати непоправного удару по міжнародному іміджу «Росатома», зокрема, поставити під сумнів підписані росіянами угоди про будівництво атомних електростанцій у багатьох країнах світу. І початок використання американських касет компанії «Westinghouse» в межах диверсифікації постачань ядерного палива в Україну навряд чи тішить «Росатом». З іншого боку, останні повідомлення ЗМІ про можливе банкрутство американської компанії Westinghouse LLC змушують Росію переглянути свою агресивну енергетичну політику щодо України.

З транзитом російського газу до Європи теж не так просто. Україна показала себе надійним транзитером, і якщо загроза переривання поставок газу в ЄС протягом зимового періоду і залишається, то тільки через технічні проблем самого Газпрому. Йдеться про тривалі пульсації тиску на основних газопроводах, якими здійснюється транзит газу з РФ до ЄС. Аналізуючи причини цього, НАК «Нафтогаз України» припустив, що через незадовільний стан частини російської газотранспортної інфраструктури «Газпром» просто не в змозі стабільно підтримувати тиск у системі на необхідному рівні. Цю версію підтверджує той факт, що всі останні публікації російських ЗМІ роблять акцент на будівництві нових газопроводів, відволікаючи фокус уваги громадськості від аварійного стану традиційних газопроводів.

Але не можна виключати й того, що пульсації газового тиску на кордоні Україна — ЄС Газпром робить для демонстрації Заходу нібито ненадійності ГТС України для транзиту газу європейським споживачам.

Очевидно, що розрахунок російської сторони полягав у тому, щоб акцентувати необхідність завершення «Північного потоку — 2» під приводом зношеності та аварійності ГТС України. Хоча статистика свідчить якраз про протилежне — зниження кількості відмов на трубопроводах ГТС України. Слід визнати, що самостійно зупинити російські обхідні маршрути Україна не в змозі. Тут доводиться цілком покладатися на позицію ЄС й особливо США, яким і з геополітичної, і з економічної точки зору важливо зупинити цей проект. Якщо не спрацює активна дипломатична протидія, і «Північний потік — 2» таки почнуть будувати, в арсеналі Вашингтона, втім, залишається останній аргумент — запровадження санкцій проти компаній, які у ньому братимуть участь.

Де ж вихід?

З огляду на сучасні виклики, Україна повинна вибудовувати систему власної енергетичної безпеки, виходячи з пріоритетності національних інтересів та максимально покладаючись на власні сили.

В умовах агресії гібридного типу, здійснюваної Росією проти України, вихід на мінімальний рівень енергетичної залежності від традиційних російських джерел постачань енергоресурсів набуває пріоритетного значення. Необхідна максимізація можливостей щодо диверсифікації, а згодом, де це можливо й економічно виправдано, і повний перехід на забезпечення власними енергоресурсами.

У руках України є достатній інструментарій для внутрішніх дій, який повинен мінімізувати для країни загрози в разі, якщо навіть російські обхідні газопроводи таки будуть реалізовані.

Україна має колосальний енергетичний потенціал. Вона посідає 1-е місце в Європі за запасами уранових руд і 3-е — за запасами природного газу. Запасів нафти у країні і газоконденсату навіть за відсутності активної розвідки вистачить ще на 20 років. Проектна потужність 7 нафтопереробних заводів, розташованих в Україні, перевищує 50 млн т.

Тобто за своєчасної модернізації заводів випуск палива на них міг би вчетверо перевищити потребу країни в нафтопродуктах, Україна могла б стати великим експортером бензину і дизпалива. А за даними Українського інституту майбутнього, вже до 2022 року країна може вийти на повне самозабезпечення газом, нафтою і нафтопродуктами.

Але для здійснення таких оптимістичних прогнозів Україні належить чимало зробити.

Оптимальний вихід для України в нових умовах — це взагалі позбутися імпорту газу. І саме це й декларується на урядовому рівні. Однак на практиці заходи з енергозбереження, економії або нарощування видобутку палива продовжують фінансуватися за залишковим принципом або адміністративно блокуються. Як наслідок, після незначного збільшення видобутку в 2016-2017 роках із лютого 2018 року газовидобувна галузь країни повернулася до зменшення видобутку (Укрнафта у 2017-му зменшила обсяги видобутку газу на 17% — з 1,3 млрд куб. м до 1,1 млрд). Обсяги видобутку газу приватними виробниками того ж року також зменшилися до 4,1 млрд куб. м проти 4,2 млрд, хоча в попередні роки вони динамічно нарощували показники.

Таким чином, очевидно, що плани щодо зменшення споживання й видобутку блакитного палива у країні, які давали б шанс на самодостатність України в газовій сфері вже з опалювального сезону 2020-2021 років, реалізувати навряд чи вдасться. А це, в свою чергу, свідчить не тільки про необхідність рішучих кроків для активізації заходів щодо зменшення споживання газу в комунально-побутовій сфері, а і збільшення його видобутку компаніями незалежно від форми власності.

Крім того, необхідно вже зараз взяти курс на максимальне наповнення вітчизняних сховищ і створення стратегічного ресурсу, поки газ у великих обсягах усе ще проходить через українську ГТС. Адже якби вдалося до початку опалювального сезону 2019-2020 років довести запаси у вітчизняних ПСГ до 30 млрд куб. м газу, то при зменшенні споживання і видобутку була б можливість забезпечувати країну блакитним паливом принаймні до кінця опалювального сезону 2021-2022 років. Цього часу вистачило б, щоб знайти прийнятну альтернативу імпортному газу і так збалансувати обсяги видобутку і споживання, щоб мати можливість спокійно пережити опалювальний сезон 2022-2023 років і всі наступні.

Ціна питання

Сукупний обсяг необхідних інвестицій у видобуток і переробку становить $20-20,5 млрд, в тому числі у газовидобуток — $3,5 млрд, у нафтовидобуток — $14 млрд, у нафтопереробку — $2,0-2,5 млрд . Це дозволить країні за п'ять років відмовитися від імпорту газу, нафти, бензинів, ядерного палива, на які припадає 80-90% імпорту всіх енергоресурсів. Звідки прийдуть інвестиції? Джерела можуть бути різними: внутрішні ресурси ($4-5 млрд) — власні кошти компаній, кредитні кошти; зовнішні інвестиції ($20-25 млрд) — США, Китай, Велика Британія, Польща, Франція; держава ($10-15 млрд) — кошти компанії «Укргазвидобування», державно-приватне партнерство, договори про спільну діяльність, позики.

Завдання уряду — створити умови для появи інвестресурсу в українських компаній і залучення іноземного капіталу та технологій у галузь.

На завершення хочеться зазначити, що можливості ЄС для надання Україні ширших гарантій щодо енергобезпеки обмежені, тому за будь-якої ескалації конфлікту з РФ покладатися доведеться перш за все на власну стійкість, а саме, на формування достатніх запасів газу у сховищах, зростання власного видобутку, операційну готовність газотранспортної системи до роботи в спеціальному внутрішньодержавному режимі, створення стратегічних запасів нафтопродуктів, і, головне — скоординовану державну і корпоративну політику і чітку взаємодію між владою, бізнесом і громадянами.

''отсканируй
и помоги редакции