Перейти до основного вмісту

Енергетика в геополітиці Кремля. Гегемонія понад усе

Кому світло, кому тепло, а кому важіль

Аналіз ролі та місця енергетики в геополітичній стратегії Російської Федерації

Застосовувати енергоресурси для вирішення геополітичних задач, нівелюючи потреби держави, запропонував ще Сталін одразу по завершенню Другої світової війни.

Вперше такий політичний інструмент впливу, незважаючи на гострий дефіцит на внутрішньому ринку, був апробований у 1948 році через поставки нафти і нафтопродуктів до Фінляндії та Болгарії.

Разом із поставками енергоресурсів Фінляндія пішла на поступки перед СРСР і взяла на себе зобов’язання відмовитись від вступу до НАТО і залишатись де-юре позаблоковою державою1.

Особисті взаємовідносини диктатора Радянського Союзу напряму впливали на поставки. Наприклад, у 1949 р., після зміни ставлення Сталіна до Тіто, повністю припинився експорт нафтопродуктів до Югославії.

Влада СРСР опосередковано впливала на глобальні ринки нафти. Прикладом є підтримка озброєнням Єгипту2 під час Суецької кризи у 1956 році. Як наслідок, у ході цього конфлікту поставки сирої нафти із Близького Сходу до Європи скоротились на 73%.

Така інтрига на крові відкрила Кремлю нові можливості. Окрім збуту енергоресурсів до держав соціалістичного табору, Радянський Союз у 1957 році, після підписання контракту на поставку сирої нафти з італійською компанією «Eni» здійснив проникнення на ринки капіталістичних країн, за рахунок необґрунтовано низької ціни та можливості проведення бартерних операцій.

Часткове відновлення нафтовидобувної промисловості СРСР дозволило у 1959 році збільшити обсяги експорту сирої нафти і підписати міждержавний меморандум3 про будівництво магістрального нафтопроводу «Дружба»4 та нафтопереробних заводів5 під радянський сорт нафти.

Перші санкції

Перші санкції США щодо СРСР були застосовані у грудні 1939 року на фоні виключення Радянського Союзу з Ліги Націй через бомбардування фінських міст авіацією СРСР. Аналогічне рішення ухвалили щодо Третього рейху, який, між іншим, після підписання пакту Молотова-Рібентропа направив до Москви партію нафтогазовидобувного обладнання. Як результат, Держдепартамент США застосував ембарго на постачання військових матеріалів, зокрема пального для авіації. Обмеження були скасовані 1941 року, що безумовно вплинуло на боєздатність радянської армії під час Другої світової війни.

Події карибської кризи, а також швидке нарощування залежності європейських країн від радянських енергоресурсів спонукали США застосувати у 1962 році санкції щодо СРСР через ембарго6 на поставку трубної продукції для будівництва магістрального нафтопроводу «Дружба».

Проте відбулися перші конфронтації серед країн-учасників блоку НАТО. Рушійною силою збурень стали фінансово-промислові групи7, зокрема Федеративної Республіки Німеччини, які бачили в цьому проекті власний бізнес-інтерес завдяки низьким цінам на енергоресурс.

Окрім цього, санкції не підтримали Італія та Велика Британія, які здійснювали поставки обладнання для цього трубопроводу та розглядали його виключно як економічний проект.

Однак санкції не зупинили будівництво нафтопроводу, перші поставки розпочались 1964 року, а експортний маршрут був розширений через десять років8.

Збільшення експортної сили. На допомогу нафті — газ

Фактично перші експортні поставки природного газу здійснювались СРСР одразу після визволення Західної України та Польщі від німецько-фашистських загарбників. На той час, починаючи з 1943 року, вже діяв трубопровід «Опари-Самбір-Стальова Воля»9, яким постачалось блакитне паливо з Галичини.

У перші два повоєнні десятиліття газові родовища Західної України були головним джерелом для експортних поставок до Польщі10 і споживачів Києва, Москви, Мінська та Риги11.

Відкриття родовищ на Сході України, Північному Кавказі, Азії та Сибіру дозволило наростити обсяги продажу природного газу, але потребувало відповідної інфраструктури. Для цієї мети було розпочато будівництво магістрального трубопроводу «Братерство», який у 1967 році з’єднав газотранспортні системи Чехословаччини та СРСР. Після введення групи військ країн Варшавського договору до Праги був зміцнений комуністичний режим і добудований 20-кілометровий інтерконнектор між Баумгартеном та чехословацькою ГТС.

Це дало змогу СРСР та Австрії наприкінці 1968 року підписати контракт, згідно з яким Відень надавав радянському «Зовнішторгбанку» фінансові кредити на закупівлю трубної продукції та обладнання в обмін на природний газ, який надходив через Чехословаччину.

Перший бартерний контракт мотивував Радянський Союз продовжувати політику енергетичної експансії. Базуючись на цій меті, у 1969 році почалися тристоронні перемовини між СРСР, італійською компанією «Eni» та німецьким концерном «Ruhrgas».

Перемовини пройшли успішно, Федеративна Республіка Німеччина почала отримувати паливо з 1 жовтня 1973 року, а через рік, після завершення будівництва трубопроводу на території Австрії, розпочинаються фізичні поставки блакитного палива до Апеннінського півострова. При цьому італійська «Eni», аби збалансувати відносини зі США12, через компанію-посередника «SnamReteGas» укладає з СРСР двадцятирічний контракт на поставку 100 млрд куб.м природного газу.

Для прийому додаткових обсягів природного газу з СРСР протягом 1976-1980 рр. розбудовується європейська газотранспортна мережа13.

Цікавим є факт, що СРСР в обмін на щорічне постачання 3 млрд куб.м природного газу до ФРН отримував від Deutsche Bank кредит на пільгових умовах у 1,2 млрд марок, а також від компанії «Mannesmann AG» — більше 1 млн тонн трубної продукції.

Все це дозволило 1980 року ввести в експлуатацію магістральний трубопровід «Союз», який відкрив нову сторінку в історії експорту радянського газу до країн Центральної й Західної Європи.

Збільшення обсягів поставок радянського газу, окрім достатньо вигідних цін та умов, було також спричинено бажанням європейських країн зменшити нафтову залежність від Алжиру та Близького Сходу через нестабільність поставок. Слід зауважити, що невиконання контрактів було викликано зокрема дестабілізацією внутрішньополітичної ситуації в країнах Африки та Близького Сходу, до якої опосередковано мали стосунок радянські спецслужби.

Зважаючи на цей факт, а також на бажання СРСР розширювати горизонти енергетичної експансії, кандидат у президенти США Рональд Рейган під час своїх передвиборчих промов доволі вдало зауважував, що в найближчій перспективі європейські країни очікує доля Фінляндії, яка після перших молекул нафти і газу пішла на політичні та військові поступки Радянському Союзу.

Після обрання Рейган логічно продовжує свою зовнішню політику і вводить санкції щодо СРСР14 через дискримінаційне ставлення до Польщі.

Таким чином, під санкції підпадає новий інфраструктурний проект «Уренгой-Помари-Ужгород», до фінансування якого на той час були залучені європейські компанії та фінансові організації15.

Свою позицію США аргументує тим, що цей трубопровід веде до енергетичної залежності західноєвропейських країн від СРСР та несе загрозу для безпеки НАТО. Через це офіційний Вашингтон у 1982 році посилює ембарго, поширивши заборону не лише на продукцію американських компаній, а й на обладнання, вироблене їхніми філіями за кордоном та іноземними компаніями за американськими ліцензіями.

Після такого кроку боротьба за майбутнє газогону переходить в активну фазу. Такі країни, як Велика Британія, Франція, ФРН та Італія, не визнають американських санкцій і продовжують співпрацювати із СРСР.

Незважаючи на санкції, у 1984 році завершується будівництво газопроводу «Уренгой-Помари-Ужгород». Однак замість запроектованих двох трубопроводів зводиться лише одна нитка здебільшого з радянських матеріалів та обладнання.

Проте у 1986 році вводиться в експлуатацію магістральний трубопровід «Прогрес», який фактично виконує функцію другої нитки газогону «Уренгой-Помари-Ужгород».

''

 

Нереалізовані проекти енергетичної експансії

Радянський Союз, закріпивши свої позиції на європейському континенті, планував поширити свою енергетичну експансію на Японію та США.

Перший проект полягав в організації експорту сирої нафти16 до Японії. Було дві спроби17 реалізувати такий план, і всі вони завершились фіаско через розкриття військово-політичного інтересу СРСР у цих поставках. На той час, у 1970 році, відбулося загострення взаємовідносин між Радянським Союзом та Китайською народною республікою, відтак Москва розпочала будівництво Байкало-Амурської магістралі18 та змінила модель проекту поставок нафти до Японії19.

Другий проект був націлений на організацію збуту природного газу на внутрішній ринок Піднебесної. Радянський Союз, одночасно з проведенням перемовин щодо збуту нафти, пропонував Токіо закуповувати природний газ із родовищ Сахаліну. Було дві спроби20, обидві невдалі. Окрім поставок ресурсу передбачалося будівництво підводного газопроводу, який мав би сполучити газотранспортні інфраструктури Японії та СРСР. Однак США заблокували спроби Кремля, таким чином мотивувавши Токіо закуповувати більше скрапленого природного газу через LNG-термінали.

Третій проект був названий «Північна зірка» і мав амбітний масштаб — організація поставок блакитного палива для споживачів США з родовищ у Сибіру. Проект передбачав будівництво газопроводу за маршрутом «Уренгой-Мурманськ» та подальше перевантаження блакитного палива через LNG-термінали на танкери-газовози, які планувалось направляти до американських портів.

Цей проект став наслідком тимчасового потепління у взаємовідносинах між СРСР та США. Однак заангажованість енергодипломатії Кремля у Вашингтоні була розкрита. Після цього, у 1975 році, були ухвалені поправки Джексона-Веніка21, які передбачали надання режиму найбільшого сприяння в торгівлі лише країнам, що не обмежують вільну міграцію населення22.

Цілком ймовірно, що ухвалення такої норми лобіювали американські сенатори, які засуджували участь СРСР у підтримці арабських країн (Сирія та Єгипет) під час війни з Державою Ізраїль23, а також введення Радянським Союзом обмежень свободи виїзду, зокрема до Тель-Авіва.

Пізніше, у 1979 році, президент Картер відреагував на вторгнення радянських військ до Афганістану і оголосив про введення санкцій щодо Радянського Союзу. Як наслідок, проект «Північна зірка» залишився лише на папері.

Схеми, корумпованість комуністичних лідерів та крах СРСР

Парадигма радянської політики полягала в так званій підтримці «народної демократії» дешевими енергоресурсами у соціалістичних країнах24, що фактично означало встановлення прямого впливу Москви на економіку цих держав через ресурсну залежність від СРСР.

Радянський Союз реалізовував дві моделі втягування інших країн у залежність: кредитування, субсидіювання та пряма валютна допомога. Перший підхід здійснювався за рахунок переважання вартості експорту над імпортом товарів або послуг із країн-партнерів. Наприклад, у договорах з продажу енергоресурсів існував пункт, який дозволяв радянському «Зовнішторгбанку» використовувати валютну виручку для закупівлі у цих країнах продукції, але за ринковими цінами.

Другий підхід, субсидіювання, полягав у створенні сприятливих контрактних умов через пільгові ціни і тарифи на транспортні послуги. Стратегічна співпраця закріплювалась через фіксовані ціни та довгострокові контракти.

Для прикладу, субсидіювання експортних поставок нафти до європейських країн соціалістичного табору щорічно приносило збитки для бюджету СРСР на рівні $10 млрд.

Окрім цього, всупереч державним інтересам мали місце випадки, коли укладались пільгові нафтові контракти з компаніями соціалістичних країн, що належали оточенню членів закордонних комуністичний партій.

Пізніше принцип взаємодії СРСР та країн-імпортерів радянських енергоресурсів продемонстрував свою безпорадність через закріплення принципів справедливої конкуренції на глобальних ринках.

Криза 1989 року, під час якої різко впали ціни на вуглеводні, спонукала Москву розпочати поступовий перехід до торгівлі за світовими цінами з мінімальною кількістю бартерних угод.

Це стало одним із поштовхів до розпаду Радянського Союзу. Відтак, події 1990 року вчергове підтвердили, що енергетика була одним з основних інструментів агресивної геополітики Москви.

Фактично політика низьких цін та сумнівних схем стала пасткою як для СРСР, так і для країн-імпортерів радянських енергоресурсів. Комуністичний табір розпався, а зобов’язання окремих держав в обмін на дешеву нафту або газ докорінно змінили їх історію, послабили в частині енергетичної безпеки та призупинили їх подальший розвиток.


1 Укладений 6 квітня 1948 року Договір про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу між СРСР і Фінляндією вимагав від Гельсінкі нейтралітету і визнання особливих стратегічних інтересів Радянського Союзу.

2 У 1955 році був підписаний договір із Чехословаччиною за згодою СРСР, посередником виступив прем'єр-міністр Китаю Чжоу Еньлай. Єгипет отримав: реактивні винищувачі типу МіГ-15біс — 120 шт., бомбардувальники Іл-28 — 50 шт., танки Т-34 — 230 шт., бронетранспортери — 200 шт., самохідні артилерійські установки — 100 шт., гармати різні — близько 150 шт., підводні човни — 6 шт., кілька бойових кораблів, вантажівки ЗІС-150 — 100 шт. Злагодження особового складу здійснювали військові інструктори із СРСР та Чехословаччини. Завдяки таким поставкам збройні сили Єгипту вчетверо перевищували Армію оборони Ізраїлю.

3 Угода між СРСР та Чехословаччиною, Польщею, Угорщиною, Німецькою демократичною республікою.

4 Довжина трубопроводу 5500 км.

5 Плоцьк (Польща), Братислава (Чехословаччина), Сизхаломбаті (Угорщина), Шведті (Німецька демократична республіка), Бургас та Плевні (Болгарія), Георгіу-Деж (Румунія).

6 У межах країн НАТО.

7 Західнонімецькі промисловці і підприємці ще з початку 1950-х років пропонували владі ФРН активніше працювати на східних ринках. У 1952 році був створений Східний комітет німецької економіки, до якого увійшли керівники Федерального союзу німецької промисловості, Deutsche Bank, концерну Krupp і багатьох інших. Більше того, керівник металургійної компанії «Otto Wolff» у 1955 році всіляко переконував владу Федеративної республіки Німеччини в необхідності встановлення дипломатичних відносин із СРСР.

8 У 1978 р. експорт радянської нафти до країн Східної Європи складав більше 1,5 млн барелів на добу або 13% від загальних обсягів виробництва.

9Історія одного відкриття.

10 Більше 5,5 млрд куб.м природного газу було експортовано з 1945 по 1965 рік.

11 Через магістральний газопровід «Дашава-Київ-Брянськ-Москва», а також «Дашава-Мінськ».

12 Після нафтового контракту із СРСР.

13 Було споруджено систему трубопроводів «Megal» через який транспортувався радянський газ до Франції. Дана мережа газогонів давала можливість подати газ із СРСР в систему європейських трубопроводів «WAG», «TENP», «SETG».

14 Перший пакет був оголошений президентом Рейганом 29 грудня 1981 р. Формальним приводом для цього послужило обвинувачення в тому, що СРСР брав участь у «введенні надзвичайного стану в Польщі» 13 грудня і репресії «щодо польського народу».

15 Deutsche Bank, Creusot-Loire, Mannesmann, John Brown Engineering.

16 За рахунок ресурсу із родовищ Західного Сибіру.

17 Перша у 1960 р. Друга в 1970 р.

18 Для забезпечення швидкого переміщення військових підрозділів, залізничних ешелонів із озброєнням та ресурсами.

19 Замість трубопроводу «Ангарськ-Находка» було вирішено постачати нафту залізничними цистернами через Байкало-Амурську магістраль.

20 Перший раунд перемовин розпочався у 1970 р. і стосувався щорічного обсягу поставок 2 млрд куб.м. Другий раунд тривав більше 6 років (1972-1978) і завершився лише геологорозвідувальними роботами.

21 ст. 2432 «Свобода еміграції у торгових взаємовідносинах «Схід-Захід».

22 На той час існував Указ Президії Верховної Ради СРСР від 3 серпня 1972 року, згідно з яким громадяни, які виїжджають на постійне місце проживання за кордон і мають вищу освіту, повинні були відшкодувати державі витрати на їх навчання у вищих навчальних закладах.

23 Війна «Судного дня» розпочалась 6 жовтня 1973 року і тривала 18 днів. СРСР вже 7 жовтня 1973 року розпочав доставляти зброю і спорядження в Єгипет і Сирію морем, а 10 жовтня 1973 року почалися поставки повітряними шляхами. Для гарантування безпеки радянських транспортів був сформований загін бойових кораблів, які конвоювали транспорти. У Середземне море також були спрямовані підводні човни. Крім того, в Єгипет була направлена група радянських льотчиків, які на «МіГ-25» проводили аерофоторозвідку. СРСР поставив арабським країнам велику кількість зенітно-ракетного озброєння: ЗРК «Квадрат», ПЗРК «Стріла-2», зенітну артилерію тощо. Комуністична Куба також відрядила до Сирії контингент із 3000 солдат, включаючи екіпажі танків.

24 На той час Німецька демократична республіка, Чехословаччина, Польща, Угорщина, Болгарія.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!

Загрузка...