Фінляндізація України. Частина 2. Економічний розвиток

У другий половині ХХ сторіччя Фінляндія демонструвала стале швидке економічне зростання, яке значно перевищувало середні світові показники. Єдиний період падіння відбувся в 1991–1993 роках, і він був спричинений крахом економіки СРСР, із якою економіка Фінляндії тоді була тісно пов’язана (на той момент на СРСР припадало понад 20% обсягу зовнішніх економічних відносин Фінляндії).

Незважаючи на великі репарації у 300 мільйонів доларів, які Фінляндія мала платити СРСР, фінська промисловість після Другої світової війни швидко відновилася. На кінець 1946 року промислове виробництво перевищило довоєнний обсяг. У період із 1946 по 1951 роки промисловість стрімко розвивалась, а одним із факторів розвитку були, як не дивно, саме репарації, бо на вимогу СРСР дві третини репарацій покривали постачанням продукції машинобудування, електротехніки та суднобудування. Ці сектори на багато років стали локомотивом фінської економіки.

Крім того, Фінляндія проводила активну меркантилістичну політику обмінного курсу — щоб підвищити конкурентоспроможність фінського експорту, кілька разів робили девальвацію фінської валюти. Цим політика Фінляндії нагадувала експортно орієнтовані країни, які називають «азійськими тиграми». На ці держави політика Фінляндії у 1950–1970-х роках походила також сильним державним утручанням, яке забезпечувало високі рівні інвестування та низькі ставки кредитування; рівень заощаджень був такий же високий, як в «азійських тигрів».

У 1970-х роках економіка Фінляндії розвивалася особливо успішно завдяки тому, що країна мала торговельні угоди одночасно з ЄС та СЕВ. Наприклад, маючи довгострокові договори про постачання нафти із СРСР, Фінляндія легко пережила нафтовий шок того часу. У той період її ВВП на душу населення досяг рівня Японії та Великої Британії.

Але був один принциповий фактор, якій відрізняв Фінляндію від «азійських тигрів». Стартове прискорення останніх було побудоване на надлишковій, молодій та дешевій робочий силі. Ресурс робочої сили у Фінляндії був обмежений і дорогий, тому експорт дешевих товарів широкого вжитку був неможливий — шити капці та кеди на весь світ, як робили азійські країни, Фінляндія не могла.

Її економіка будувалася іншим чином — на базі знань і технологій.

Основою була шкільна освіта — Фінляндія створила одну з найкращих у світі систему освіти, особливо у сфері природничих наук. До 2000 року не було можливості довести це об’єктивними замірами якості навчання, а коли було запроваджене міжнародне тестування школярів (PISA), то воно показало такі результати фінських школярів.

2015 та 2018 року фінські школярі були другими у Європі після естонських. Важливо зауважити, що Естонія після розпаду СРСР запозичила систему освіти у Фінляндії, що означає — фінляндська система освіти із природничих наук залишається найліпшою у Європі. (Для порівняння: 2018 року Україна вперше взяла участь у тестуванні PISA, наші школярі показали 39-й результат серед 79 країн, позаду росіян і білорусів.)

Кірсті Лонка, професор освітньої психології Університету Гельсінкі, не без підстави заявила: «Освіта підняла Фінляндію з бідності». Вважаю, що цей вислів значно більш доречний, ніж помилково приписуваний Отто фон Бісмарку: «Битву при Садовій виграв прусський шкільний учитель». До речі, Університет Гельсінкі, де працює професор Лонка, постійно входить до топ-100 найкращих університетів світу та топ-30 університетів Європи.

Наступним фактором економічного розвитку Фінляндії була ставка на технологічний розвиток, причому на базі власних, а не імпортованих технологій. Для цього Фінляндія витрачає значно більше коштів на наукові дослідження і розробки (НДіР), ніж інші країни світу. В середньому у світі на ці цілі йде майже 2% від ВВП. Фінляндія витрачає значно більше не тільки порівняно з рештою світу, а навіть порівняно із заможними країнами – членами Організації економічного співробітництва та розвитку. (Для порівняння, Україна останні 20 років витрачала на НДіР більше ніж 1% ВВП, а після 2015 року — приблизно 0,5% від ВВП).

Такі високі витрати були поєднані з розвинутою інноваційною інфраструктурою: дослідницькі університети, венчурні фонди, інноваційні інкубатори, технопарки тощо.

В результаті якісної базової та вищої освіти, великих витрат держави і бізнесу на науку й розробки Фінляндія має одну з найліпших у світі інноваційних економік. За Глобальним інноваційним індексом GII вона входить до топ-10 у світі, а за рівнем ВВП на душу населення — до топ-20 країн світу.

Фінляндізація України

Головною рисою політики Фінляндії після Другою світової війни Джаред Даймонд назвав «ультрареалістичну самооцінку». Саме реалістичності нема зараз в українській політиці, і не тільки в політиці, а й у суспільстві. Коли кандидат у президенти країни каже, що війну з Росією легко припинити, треба тільки «перестать стрелять», а народ вірить у цю нісенітницю і віддає за подібні неадекватні заяви три чверті голосів, то де реалізм нашого народу і політиків? Навіть через рік на посаді президент Зеленський вважає, що Україна може припинити війну з Росією, незважаючи на те, що Росія явно не збирається її припиняти.

Неадекватність оцінки відносин із Росією, від яких залежить доля української держави, просто кричуща. Війну з Росією припинити можна тільки шляхом капітуляції або перемоги. Перемогти Росію ми, як і Фінляндія, не можемо, бо надто велика різниця в ресурсах і в збройних силах. Але, на відміну від Фінляндія, ми не можемо погодитись на капітуляцію, бо якщо для Фінляндії капітуляція означала втрату частини території та виплату репарацій, то для України вона означає втрату незалежної держави.

Зараз капітуляція замаскована під російський варіант повернення окупованої території Донбасу, тобто начебто під «перемогу». Якщо будь-яка форма капітуляції — неприйнятний варіант, то реалістичний вибір тільки один — перемир’я, тобто замороження нинішнього стану конфлікту. Ніякого офіційного припинення війни не буде багато років, як між Росією та Японією вже понад 75 років або між двома частинами Кореї вже більше ніж 65 років.

Перемир’я протримається багато років, принаймні, доки Україна подолає економічну, військову та соціальну відсталість, якщо взагалі колись подолає; або чергова катастрофічна криза в Росії не розвалить її на шматки. Реалістична самооцінка: економіка України дуже слабка, за показниками динаміки за останні 30 років це найслабша економіка світу, жодних шансів піднятись хоча б до середнього світового рівня за наявного соціально-політичного устрою економіка України не має.

Слабкість економіки не природна, а політична: вона зумовлена політичним устроєм України, який збудував Кучма за російським взірцем. Цей устрій називають олігархічним, в економічному розумінні це не капіталізм, налаштований на прибуток, а устрій, правлячий клас у якому націлений на політичну ренту. Прибуток — стимул розвитку технологій та інновацій, політична рента — стимул застою і загнивання. Однак, попри цю очевидну причину, суспільство голосує за владу або Януковича та Порошенка, які є плоть від плоті олігархії, або Ющенка і Зеленського, які прагнуть домовленостей з олігархами, злагоди та миру з ними. Де тут реалістичне сприймання дійсності? Реалістична оцінка дійсності потребувала би політичного лідера, який очолить війну з олігархами.

Якщо фіни мають «ультрареалістичне» сприймання політичних обставин, то українське сприймання можна назвати тільки «сюрреалістичним», тобто сумішшю марень із реальністю. Доки українське суспільство житиме під упливом марень щодо геополітики та економіки, жодного розвитку за фінляндським варіантом не вийде.

Суспільство і політичний клас в Україні розколоті, бо не спираються на національну ідентичність. Згідно з даними соціологічних опитувань, самоідентифікація людей як українців (громадян України) притаманна приблизно половині населення (і це вже після окупації Криму і частини Донбасу Росією, до 2013 року людей із такою самоідентифікацією було менше ніж половина), понад половину ідентифікують себе таким чином на Заході й у Центрі України. В південних і східних регіонах дуже сильна локальна, а не національна самоідентифікація. Якщо врахувати, що це найбільш русифіковані регіони, то локальна ідентичність є просто евфемізмом російської ідентичності.

Мільйони людей не ідентифікують себе з Україною, хоча етнічних росіян в Україні приблизно 10–11%, ще декілька відсотків інших етнічних меншин. Тобто проблема полягає не в наявності етнічно російського населення, а в русифікації українського етносу. Наприклад, у населенні Естонії частка етнічних росіян значно більша, ніж в Україні, але нема русифікованих естонців. Крім того, в Естонії дуже розвинута етнічна сегрегація населення, тому національна ідентичність там сильна. Позитивом поточної української ситуації є те, що поширення національної ідентичності має зворотну кореляцію з віком людини: що молодші люди, то частіше вони ідентифікують себе українцями.

Позитив зараз також у тому, що незалежність України як базова цінність визнається переважною більшістю населення, у деяких дослідженнях показник доходить майже до 90%. Тобто є мільйони людей, які не ідентифікують себе українцями, але не хочуть жити в залежній від Росії Україні. Цей показник значно зріс після 2014 року під упливом неадекватної поведінки РФ.

Сюрреалістичне сприйняття дійсності, незріла національна ідентифікація, недостатня консолідація суспільства не дають змоги виробити консолідовану гнучку політику. Якщо президенти Фінляндії Паасіківі та Кекконнен могли проявляти дива гнучкості у відносинах із СРСР, то подібна політика українських президентів викликатиме обурення як зрада національних інтересів. Більш того, жодна політика відносно Росії не може отримати загальної підтримки, бо суспільство і політикум розколоті на проросійську і проукраїнську частини. Виходу поки що не видно, проросійські настрої зараз сильнішають, витісняючи проукраїнські на маргінес.

Неможливість політичної консолідації унеможливлює фінський варіант економічної політики — розвиток на базі освіти, науки та технологій. Олігархічний устрій цьому на заваді, а реалістичної політики відносно олігархії нема і не передбачено.

Таким чином, усе це свідчить, що фінляндський варіант соціального, політичного та економічного розвитку в Україні не можливий, принаймні, за наявного суспільно-політичного устрою.