Перейти до основного вмісту

Героїчний нейтралітет і негероїчна перемога Туреччини

Зважаючи на останні новини щодо турецького посередництва, хотілось би згадати, яку роль Туреччина як володарка чорноморських проток зіграла у Другій світовій війні.

29 листопада серед інших новин з’явилась інформація про те, що Україна попросить Туреччину закрити Босфор для російських суден і про готовність Туреччини виступити посередницею в ситуації з Керченською протокою.

Перше, що спадає на думку після таких новин, це збитий 24 листопада 2015 року турецькими ВПС російський Су-24 в Сирії, у відповідь за який росіян вистачило лише на те, щоб чавити турецькі помідори. Бо варто було Росії 16 грудня 2015 року затримати 8 турецьких суден, як Туреччина заблокувала 27 російських кораблів, і того ж дня інцидент було вичерпано. Але хотілося б пригадати роль, яку Туреччина як володарка чорноморських проток зіграла у Другій світовій війні. Тим паче, що рівно 75 років тому, 4–6 грудня 1943-го, на Другій Каїрській конференції президент США Франклін Делано Рузвельт і прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль зустрілися із президентом Туреччини Ісметом Іненю, щоб переконати останнього приєднатися да антигітлерівської коаліції.

Мустафа Ісмет народився 1884 року в родині чиновника. Закінчив військове училище. Під час Першої світової війни в чині полковника воював у Леванті, служив під керівництвом Мустафи Кемаля. 1920 року підтримав революцію, яку очолив Мустафа Кемаль (ймення Ататюрк, «Батько турків», він отримав 1934 року). У ході Греко-турецької війни командував Західним фронтом. Серед гучних у його військовій кар’єрі треба особливо виділити перемогу біля селища Іненю, за яку він отримав титул паші. У складі турецької делегації також проявив талант дипломата. 1922 року одержав пост міністра зовнішніх справ, а 1923-го став прем’єр-міністром. Хоча для турків, мабуть, значно більше важить авторитет, яким прем’єр-міністр користувався у «Батька нації». 1934 року після реформи, яка запровадила в Туреччині прізвища, взяв прізвище Іненю на честь місця, де здобув перемогу. Після смерті «Батька турків» Ісмет Іненю став лідером Народно-республіканської партії та президентом Туреччини. Як бачимо, напередодні Другої світової війни президентом країни з імперським минулим, яке не поступалося Росії та Німеччині, став військовий, який знав смак перемоги.

"
Ісмет Іненю

Однак Ісмет Інею протягом усієї війни намагався балансувати між сторонами протистояння, а не сподіватися розширити кордони за рахунок Кавказу, Криму, Балкан, які колись входили до складу Турецької імперії. Інтереси пересічних громадян превалювали над геополітичними амбіціями. Турки збагнули, що колонії можна легко завоювати, але важко утримати. Одним зі свідчень відмови від геополітичних амбіцій стала Конвенція Монтре, підписана 1936року. Цей документ гарантував свободу проходу всіх торговельних суден як у мирний, так і у воєнний час. Чорноморські держави отримували право проходу військових кораблів, якщо попередньо повідомляли про це владу Туреччини. Нечорноморські країни могли проводити свої легкі війські кораблі за умови, що їхній загальний тоннаж не перевищуватиме 30 000 тонн і на термін не довше ніж 21 день. У разі участі Туреччини у війні, або якщо вона вважатиме, що її безпеці щось загрожує, турки мали право дозволяти або забороняти прохід через протоки для військових кораблів. Якщо ж Туреччина дотримувалась нейтралітету, тимчасом як інші держави воювали між собою, її протоки мали бути закриті для проходу їхніх суден.

1939 року Велика Британія і Франція звернули увагу на Туреччину. Погодившись на те, що до її складу увійде один із районів Сирії, вони отримали згоду турків на союз. За умовами секретної угоди Туреччина мала вступити у війну в разі початку військових дій у Середземномор’ї. Після нападу 1940 року Вермахту на Францію від Туреччини зажадали, аби вона приєдналася до антигітлерівської коаліції. Та вона відмовилась, вільно трактуючи положення про невтручання. У цьому плані турки нічим не відрізнялись від французів і британців, які дали Гітлеру захопити Польщу. До речі, окупація німцями Франції виявила особливості ставлення турків до єврейського питання. У Франції перебувало багато турецьких євреїв, які за турецьким законом 1935 року вважалися «дезертирами» через відмову служити в армії, або особами, які втратили громадянство. Туреччина, керуючись своїми законами, почала активні дії щодо порятунку турецьких євреїв лише 1944 року. Водночас вона була перевалювальним пунктом для іноземних євреїв-біженців, які шукали шляху до Палестини. Такі подвійні стандарти, гадаю, вразили не тільки мене.

Однак повернімося до високих міжнародних відносин. 1941 року Туреччина відмовила Великій Британії та Вільній Франції, які хотіли відправити свої війська до Сирії й Ірану через турецьку територію. Так само вона не дозволила Третьому Рейху перекидати його війська через свою територію. Ця відмова сплутала стратегічні плани Гітлера, який звик отримувати те, що хоче, і змінила хід Другої світової війни. Уявіть собі, що було б, якби Гітлер одержав доступ до близькосхідної нафти і мав би можливість наступати на Радянський Союз ще й із Кавказу… Проте Туреччина вирішила обмежитися дружбою.

18 червня 1941 року вона уклала із Третім Рейхом договір про дружбу і ненапад. Іще важливішою для Гітлера була торгівля, адже завдяки туркам німці отримували важливий для військової промисловості хром. Через чотири дні Третій Рейх напав на Радянський Союз. 25 червня 1941 року Туреччина оголосила нейтралітет щодо радянсько-німецької війни. Проте на кордоні із СРСР усе ж було проведено мобілізацію. Її більшість істориків розцінюють як готовність розширити свої кордони в разі успішного бліцкригу Третього Рейху. (В ті ж часи Велика Британія мала славу країни, яка чужими руками жар загрібала. Тому такі припущення істориків сьогодні можна трактувати не як критику, а як похвалу прагматизму.) Однак Туреччина могла мобілізувати населення до армії й з іншої причини: в разі повного провалу бліцкригу Радянський Союз міг «захопитися» і вторгнутись на її територію з Кавказу.

Німецький бліцкріг провалився, але й радянські полководці показали свою безпорадність. Тож 10 серпня 1941 року Радянський Союз і Велика Британія запевнили Туреччину, що будуть поважати її територіальну цілісність і режим проток, а також готовність надати їй підтримку, якщо вона стане жертвою агресії. Наступні три роки військові дії в чорноморському регіоні стали залежати від того, чи буде Туреччина пропускати військові кораблі через свої протоки.

У результаті Чорноморському флоту Радянського Союзу протистояв слабкий румунський флот і легкі німецькі й італійські судна водомісткістю до 500 тонн (частіше до 300 тонн, тобто така сама, як і в українського буксира «Яни Капу»). Німецькі торпедні катери мали водовміскість до 100 тонн (для порівняння водовміскість патрульних українських катерів, захоплених в Азовському морі, становить 54 тонни). На перший погляд легкий флот не мав становити загрози для Чорноморського флоту. Перші військові човни потрапляли в Чорне море залізницею до Румунії, а потім через річку Дунай. Частина кораблів пройшли через Боспорську протоку як цивільні транспорти, але для цього їм довелося демонтувати зброю і сховати її в трюмі, військові моряки також перевдягались у цивільне.

Слід зазначити, що Чорноморський флот вважали одним із найкращих і найбільш підготовлених до війни. До його складу входили: 1 лінкор, 5 крейсерів, 3 лідери, 16 есмінців, 47 підводних човнів і 600 літаків, не рахуючи торпедні катери, тральщиків, сторожових і протичовнових катерів. Флот базувався в Одесі, Миколаєві, Новоросійську, Батумі і Севастополі.

Найбільших утрат Чорноморський червоний флот зазнав від німецьких бомбардувальників і винищувачів. Однак були випадки підриву на власних мінах (3 есмінці!) і від «дружнього» вогню. Від останнього тонули і турецькі судна (які було заборонено топити), але це не вплинуло на нейтралітет Туреччини.

Перші човни німецьких ВМФ почали з’являтися в Чорному морі лише у вересні 1941 року. Їхнім головним завданням була морська блокада Севастополя. Чи то затримки на залізничних шляхах, чи то запізніле усвідомлення Гітлером провалу бліцкригу не дали німецьким ВМФ замкнути блокаду в жовтні. Тому Приморська армія встигла евакуюватись з Одеси в Крим та поповними Кримський фронт.

Після того як Вермахт відрізав Крим від України, радянське командування могло евакуювати свої війська через Керченську протоку і посилити за їх рахунок інші фронти. Проте Сталін не просто не любив маневрів. Він вважав відступ зрадою, а битви за кожен будинок, за кожну вулицю героїзувалися незалежно від того, чи мали вони хоч якесь стратегічне значення. Тож не дивно, що Крим був оголошений «непотопним авіаносцем». Це визначило його долю і долю сотень тисяч червоноармійців.

Та Гітлер теж захотів узяти Крим, хоча його достатньо було тримати в блокаді на суші й у морі. Й 11-а армія під командування Манштейна була кинута на захоплення Криму. Відтягнення цієї 11-ї армії на штурм Кримського фронту, який не мав стратегічного значення, — єдине, що хоч трохи виправдало відмову радянського командування від евакуації. Але якщо порівняти втрати Вермахту і радянських військ, то знову виникає питання про доцільність боротьби за цей «непотопний авіаносець».

Тим часом Чорноморський флот, незважаючи на появу ворожих кораблів, значних утрат зазнавав передусім через домінування німецької авіації в повітрі. Здобутки радянського флоту були незначними. Оскільки німці почали фрахтувати турецькі кораблі, то й 1942 року ті продовжували тонути від радянських торпед. Однак Туреччина незмінно дотримувалась нейтралітету.

13 березня 1942 року в Закавказзі радянське командування почало штабні навчання, головним завданням яких було відпрацювати наступ на Північно-Східну Туреччину. 26 квітня 1942 року Закавказький воєнний округ був посилений однією стрілковою й однією кавалерійською дивізією, одним танковим корпусом, шістьма авіаполками, шістьма артилерійськими полками, шістьма бронепотягами. 1 травня 1942 року був сформований Закавказький фронт, а 5 травня надійшов наказ бути готовими до вступу на турецьку територію. Туреччина, своєю чергою, провела ще одну хвилю мобілізації. Та влітку 1942-го силам Закавказького воєнного округу довелося битися не з турками, а виключно з німцями. І знову нейтралітет Туреччини зіграв на руку Радянському Союзу.

Майже одночасно СРСР зазнав ганебної поразки в Керчі. І справа не стільки в здачі території, скільки в утворенні чергового «котла» через затягування евакуації морем. 18 травня 1942 року Манштейн тріумфував: «Ми захопили 170 000 полонених, 1 133 гармати і 258 танків. П’ять німецьких піхотних дивізій і одна танкова, а також дві румунські піхотні дивізії й одна кавалерійська бригада знищили дві армії, до складу якої входило 26 великих з’єднань. Лише незначна кількість військ противника змогла перебратися через протоку на Таманський півострів». Безглуздих утрат Радянський Союз зазнавав не лише на суші в Криму, а й у Чорному морі. Прокурор В.М. Бочков 23 березня 1942 року повідомляв: «Із перших днів війни флот Чорноморсько-Азовського пароплавства почав зазнавати великих утрат, які надалі безперевно збільшуються і створюють реальну загрозу існуванню флоту цього параходства загалом. Основна причина великих утрат флоту — погана організація охорони транспорту від нападів ворога з повітря. Так, наприклад, під час здійснення десантних операцій у Керчі та Феодосії потрапили під бомбардування і затонули 12 транспортних суден, які доставляли військові частини, боєприпаси й артилерію в ці порти. Військове командування залишило ці судна без усякої охорони і захисту». Прошу перечитати цей уривок, коли мова піде про евакуацію німецької армії з Таманського півострова в Крим у вересні-жовтні 1943 року.

У жовтні 1942-го в Чорному морі почала діяти 30-а флотилія Кріґсмаріне, що складалася із шісти підводних човнів. Усі вони були спущені вниз по Ельбі до Дрездена, звідти сушею на транспортерах доставлені до Інгольштадта, потім до Лінца і далі вниз по Дунаю до Констанци. Румунський порт Констанца став головною базою 30-ї флотилії, але заходила вона і в Севастопіль. Німецькі підводні човні топили транспортні й десантні човни, але найбільших утрат усе одно завдавав Люфтваффе.

30–31 січня 1943 року на конференції в Адані Велика Британія запропонувала Туреччині виступити у війну на боці колаліції, але Туречична відмовилась. І хоча Вермахт під Сталінградом зазнав поразки і поразка Третього Рейху у війні стала більш очевидною, та німецькі конвої, які ходили за маршрутом Креч – Анапа, почували себе в Чорному морі безпечно. Втрати німецького, італійського і румунських флотів були досить незначними і найбільша їх частка була заслугою радянської авіації, а не флоту. Німецьке командування навіть почало проводити конвої вдень, а не вночі, що вважали безпечніше. Тим самим німецький ВМФ, який був слабшим за радянський, продемонстрував, що відчуває себе господарем на морі.

3 вересня 1943 року Гітлер погодився на евакуацію 17-ї армії з Кубані в Крим. Евакуація тривала до 9 жовтня. У Крим було вивезено: 177 355 німецьких військовослужбовців; 50 139 військовослужбовців союзників; 28 486 «гіві» і робітників; 27 456 цивільного населення; 72 899 коней; 21 230 автомобілів; 1815 гармат; 74 танки і штурмових гармат; 115 477 тонн вантажу. Німецьке командування від результатів евакуації було в захваті. Від авіаударів радянських льотчиків німці зазнали незначних утрат. А тепер пригадайте керченський «котел» у травні 1942 року.

Водночас Чорноморський флот зазнав великих утрат. 5 жовтня 1943 року лідер «Харків» та есмінці «Беспощадный» і «Способный» вийшли в море, щоб обстріляти Ялту і Феодосію, й були виявлені німецькою авіарозвідкою. 6 жовтня став чорним днем Чорноморського флоту. Біля берегів Феодосії радянські військові кораблі були атаковані п’ятьма торпедними катерами. Останні не завдали пошкоджень, але змусили лідер і есмінці повернути назад. На зворотному шляху до Туапсе всі три кораблі були потоплені «Юнкерсами». Радянське командування було так вражене катастрофою, що Сталін наказав перевести великі кораблі Чорноморського флоту в резерв і більше участі у боях вони не брали. Лише за час бойових дій Чорноморський флот утратив 1 крейсер, 3 лідери, 11 есмінців і 32 підводні човни. Не дивно, що коли на Першій Каїрській конференції Рузвельт і Черчилль знову спробували переконати Ісмета Іненю вступити у війну, то він відмовився. Бо якщо радянські війська демонстрували в Криму і Чорному морі героїзм і самопожертву, то німці — не менш важливе вміння оборонятися. І по-своєму Туреччина мала рацію. Союзники висадились у Нормандії лише через півроку, а тому Німеччина ще залишалась сильною.

Поквитатись за кримський Перл-Гарбор радянське командування змогло лише 9 травня 1944-го. У квітні 1944-го радянські війська почали Кримську наступальну операцію. В умовах, коли кримська група німецьких військ виявилась відрізаною з боку суші, Гітлер поводився, як Сталін, і наказав утримувати Крим. Тож не дивно, що наслідки такого рішення для німецької армії були схожі з наслідками сталінських рішень для радянських солдат. У результаті Кримської наступальної операції в радянський полон потрапило 62 000 солдатів. Німецьке командування все-таки змогло евакуювати морем 130 000 солдатів. Але при цьому румунський флот утратив до 2/3 своїх кораблів. Для німців болючим стало потоплення транспортників «Тотіла» і «Тейя». Як ви, мабуть, уже здогадались, ця перемога на морі була здобута завдяки авіації, а не Чорономорському флоту.

Далі з кожною поразкою Третього Рейху дипломатичний тиск союзників на Туреччину ставав усе сильнішим. Коли в червні 1944 року через Боспорську протоку знову пройшли два німецькі кораблі із заздалегідь демонтованою і схованою зброєю, британці почали погрожувати туркам припиненням співпраці. Туреччина мала обирати між двома партнерами — Третім Рейхом і Великою Британією. Вибір на той момент був очевидним. Турки стали ретельніше оглядати трюми німецьких кораблів і, виявивши сховану зброю й уніформу, заборонили їм прохід.

У червні-липня 1944 року союзники захопили Рим і висадилися в Нормандії, а радянські війська вже стояли біля Вісли. Програш Третього Рейху у світовій війні ставав дедалі очевиднішим, і 2 серпня 1944 року Туреччина погодилась на вимоги союзників і розірвала всі угоди із Третім Рейхом, але все одно відмовилась від вступу в війну. Радянські підводники і після цього продовжили топити турецькі кораблі. 5 серпня 1944 року було потоплено шхуну «Мефкуре», в результаті чого загинуло 315 євреїв-біженців, які сподівались потрапити з Румунії в Палестину.

"
Висадка військ Антигітлерівської коаліції на узбережжя Нормандії

30 серпня 1944 року радянські війська ввійшли в Бухарест, і Румунія стала новим союзником антигітлерівської коаліції. Порт Констанца був утрачений. Не в змозі залишити Чорне море, командири 30-ї флотилії затопили свої підводні човни. Із 6 німецьких підводних човнів лише один був потоплений радянською авіацією, всі інші — самими німцями.

23 лютого 1945 року після чергових переговорів із союзницькими державами Туреччина оголосила війну Третього Рейху і перемогла його без жодного пострілу. Як бачимо, вирішальну роль у ході війни в Чорному морі зіграв не флот, а авіація. А радянський Чорноморський флот не зміг використати свій потенціал повною мірою. Тож лише відкриття проток для важкого німецького флоту і надання територій для переміщення сил Вермахту докорінно змінило би стратегію ведення війни та її кінець. Таким чином, Туреччина довела, що лише своїм нейтралітетом вона може впливати на ситуацію в чорноморському регіоні.

Від післявоєнних часів і до сьогодення спершу радянські історики, а потім російські навісили на Туреччину ярлик «невоюючої союзниці Гітлера». Водночас вони дуже нервують, коли заходить мова про те, чи готувався Сталін напасти на Гітлера першим. Тоді пропагандисти-сталіністи починають співати осану Сталіну, який, за їхніми словами, вірив Гітлеру до кінця, видаючи це за якусь чесноту. Проте в данному випадку важливо не те, чи правий Віктор Суворов і його послідовники, а те, як маніпулятивно тлумачать суверенне право на міжнародну політику: радянсько-німецький договір сприймають як благо (навіть якби він став пасткою), а німецько-турецькі відносини подають як змову.

Перемога Радянського Союзу над Третім Рейхом підштовхнула Сталіна висунути територіальні претензії до Туреччини й ініціювати перегляд Конвенції Монтре на користь СРСР. Ці вимоги були оприлюднені 22 липня 1945 року на Потсдамській конференції. Радянський Союз повторив їх у серпні 1946 року в дипломатичній ноті до Туреччини і паралельно почав розгортати війська вздовж спільного кордону. Однак вона відмахнулася від цієї ноти за повної підтримки країн Заходу. Претензії СРСР до Туреччини стали одним зі спускових гачків «Холодної війни». Саме небажання Сталіна відмовлятися від своїх претензій підштовхнуло Туреччину до вступу 18 лютого 1952 року в НАТО, а турецька бригада взяла участь у війні в Кореї проти комуністичної загрози. Згодом саме розміщення американських ядерних ракет у Туреччині підштовхнуло СРСР до розміщення своїх ракет на Кубі, і тим самим спричинило Карибську кризу. Все це лише посилило образ «мілітаристської» Туреччини і в радянській пропаганді, і про її нейтралітет до того часу вже було остаточно забуто.

А дарма, декому було б корисно пам’ятати, що Чорне море — лише озеро у світовому океані, і щоб плавати скрізь, треба себе в ньому добре поводити.

''отсканируй
и помоги редакции