Геть від Донбасу?

Усе, що нині коїться на Донбасі, розпочалося не 2014 року.

Попередній міністр культури Євген Нищук звинуватив СРСР у відсутності генетики на Донбасі. Він висловився обережно, маючи на увазі відсутність української національної генетики. «На Сході та Півдні, — говорив Нищук, — прірва свідомості». Колишній міністр мав на увазі прірву національної свідомості. «Це завезені міста», — говорив Нищук і навів приклад: «Черкаси — славний гетьманський і Шевченківський край. Саме місто Черкаси наполовину завезене, тому що боялися шевченківського духу. Це була технологія Радянського Союзу».

Національна політика за царських часів була спрямована на ліквідацію українства як етносу шляхом асиміляції українців під росіян. ВКП(б) і КПРС мали ту саму мету. Вони дбали про збільшення в Україні «рускоязичного насєлєнія» за рахунок переселення сюди етнічних росіян. Комуністи розглядали будь-які прояви українського національного патріотизму як націоналізм, що часто каралося ув’язненням. У Москві навіть оголосили курс на «сліяніє» націй, тобто на їхнє знищення. Наслідки такої політики найвиразніше проявилися на Донбасі.

24 серпня 1991 року українські націонал-патріоти у Верховній Раді почувалися щасливими: їм здавалося, що нарешті в Україну повертатиметься українська мова, витіснена з усіх сфер суспільного життя, і все складеться так, як є нині в Польщі та Фінляндії, які вислизнули з пазурів російського двоголового орла значно раніше.

Україна теж вийшла зі складу російської імперії, але, на відміну від згаданих вище двох держав, російська імперія не вийшла з України. Вона залишила тут свою церкву з тисячами вірнопідданих їй попів і монахів, свою резидентуру, свою мову та мільйони асимільованих і денаціоналізованих українців. Російський імперіалізм витратив багато зусиль на упокорення України. Тому в Москві не могли змиритися з її втратою. Першим завданням, поставленим Москвою проросійським силам в Україні, був розпуск Верховної Ради й усунення президента Леоніда Кравчука. Ще б пак! Кравчук призначив заступниками з гуманітарних питань своїх представників у всіх регіонах людей із «Народного руху», а впливовими керівниками в армії, освіті, релігійній сфері були призначені відомі українські патріоти. Володимир Мулява активно взявся за українізацію українського війська, що не могло не наполохати Москву.

У Верховній Раді антиукраїнську скрипку найголосніше грав секретар парткому донецької шахти імені «60-ти летия Советской Украины» Чародєєв. Розхитування ним парламенту супроводжувалося мітингами та страйками донецьких шахтарів і вчителів. Їхні марші на Київ, звичайно ж, організовували місцева номенклатура і тоді ще молодий донецький бізнес. Саме вони повалили Верховну Раду, яка проголосила незалежність України від Москви, й усунули з поста її першого президента Леоніда Кравчука. Під час зустрічі я запитав його: «Того недільного вечора, коли радіо вже повідомило, що Ви перемагаєте Кучму, чи здогадувалися Ви, що на Донбасі чиняться фальсифікації, бо звідти подали виборчі протоколи аж через три доби?». Кравчук відповів: «Я про це знав, бо мені протягом трьох днів телефонували, повідомляючи, що по всій Донецькій області міняють урни, переписують протоколи». «Чому ж Ви не звернулися до влади?» — запитав я, на що отримав вичерпну відповідь: «Так сама донецька влада це організувала».

Отже, Кучму до влади привів Донбас. Пізніше Кучма вдячно приведе до влади Донбас, призначивши донецького ставленика прем’єр-міністром. Відтоді почалися виборчі змагання хто кого: Донбас — Україну чи Україна — Донбас? Дві майданні революції були плодом зусиль донецької влади і донецького криміналу. Це вони організували тотальну підтримку Януковича на густо заселеному Донбасі шляхом залякування людей міфічною картою про три сорти України. Це їхні «каруселі» по всій державі призвели до фальсифікацій і повторних виборів. Це їхній «тричі несудимий» призначив на ключові державні посади «за квотою» Кремля людей, які знищили перед початком війни наші оборонні та безпекові структури. Це він на вимогу Путіна відмовився від європейського курсу, що призвело до другого Майдану.

У всі роки української Незалежності бізнесова, номенклатурна і кримінальна еліти Донбасу прагнули бути гегемонами в Україні. Вони робили все законне і незаконне, аби верховодити на Банковій та у Верховній Раді. А коли їхні сподівання зазнали внаслідок Революції Гідності остаточного краху, вони взялися за зброю. Пригадаймо тут першу спробу сепаратистів відколоти від України так звану ПіСУАР («Південно-Східну Українську Республіку»), що також сталося після поразки ставленика Донбасу і перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах. І хоч би як хтось не називав те, що відбувається нині на Донбасі, — конфліктом, російською окупацією та агресією, чи громадянською війною — суть становища одна: очолювані своїм черговим вождем, імперські російські сили спробували, обпершись на антиукраїнські сили в Україні, розколоти її та створити «Новоросію». Проте їм вдалося відколоти від України лише Крим та частину Донбасу, бо саме там далася взнаки етнічна ситуація, що склалася внаслідок безвідповідальної національної політики української влади включно з президентами.

Італійський політик Камілло Кавур після об’єднання італійських земель сказав: «Ми зробили Італію, тепер на черзі італійці». Знали чи не знали цей мудрий вислів наші українські лідери — невідомо. Відомо інше: вони жодним чином не сприяли підтримці української ідентичності українців Донбасу. На книжних і газетних розкладках стовідсотково панували російські книжки і газети, а відкрити українську школу для українців не вдавалося навіть «із боями». Єдину українську школу для українців Донецька, де їх за останнім переписом було 51%, було закрито. Телеканал «Інтер» опанував донецьким телевізійним простором. Російськомовний канал донецького олігарха Ахметова «Україна» так був названий саме з політичним прицілом.

Українцям Донбасу постійно і наполегливо втокмачували брехню, що Донбас «корміт» Україну. Насправді Донбас щорічно отримував колосальні дотаційні ресурси. На Донбасі відбувалася вже не асиміляція українців: тут на базі українства формувалася нова «нація», яка складалася з людей з українськими прізвищами, які не сприймають або навіть ненавидять усе українське. У своїй сукупності вони підпадають під визначення нації: мають спільну територію, багато спільних ментальних рис та спільну мову, яка лексично близька до російської, але відрізняється від неї своїми ідіоматичними, інтонаційними і фонологічними ознаками. Істинний росіянин відразу скаже: «Это язык хахляцкий». Журналіст С. Доренко звернувся до тих, хто скаржився на «притеснение русскоязычных»: «Я проехал пол-Украины, и никто мне замечания за мой русский не сделал. На Донбассе все говорят по-русски, хотя на самом деле это не русский язык. Но мы его понимаем».

За останні роки антиукраїнська пропаганда, викорінення всього українського, зображення українців фашистами і нацистами, підготовка школярів до «защиты своей Родины — Донбасса» зробили свою справу: тут остаточно сформувалася нова етнічна спільнота. Один донеччанин розповів в інтернеті таке. Йому вдалося взяти путівку до Трускавця. Він пив там «Нафтусю» протягом місяця, використавши всі можливі екскурсії по Західній Україні. Після повернення «на Родіну» знайомі навперейми питали його: «Ну как там, у бэндер?». На що він відповідав: «Это совсем другой народ. Это совсем другая страна».

Настрої нинішніх мешканців ОРДЛО добре описала Олена Степанова у двох статтях — «ОРДЛО сможет стать Украиной, если Украина станет ОРДЛО» та «У ʺкормильцевʺ Украины что-то пошло не так». Легендарний розвідник В. Суворов поширив у мережі попередження: сподіватися на перевиховання донецьких — небезпечна ілюзія. Українські корифеї Олесь Гончар і Василь Шкляр вважають Донбас раковою пухлиною, не вартою життя тисяч українських синів і дочок.

Речник сепаратистів Едуард Басурін якось сказав: «Донбасс под Киев никогда не ляжет». Якщо «народ Донбасса» — це зовсім інший народ, то він боротиметься за своє самовизначення, доки не досягне мети. Президент України старається повернути Донбас дипломатичним шляхом. Проте зрозуміло, що Путін поверне нам Донбас тільки за умови ухвалення закону про його особливий статус, закріплений у нашій Конституції. Особливий статус означатиме Донбас без української мови та інші забаганки трьох «П»: Пасічника, Пушиліна і Путіна. Але якщо визнати особливий статус Донбасу заради його повернення, то чи не краще вже сьогодні визнати не його автономію, а його відокремлення? Адже рано чи пізно лідери «народа Донбасса» знову візьмуться за своє: «Долой НАТО!», «Путин, помоги!», «Русский — государственный!». Саме через страх перед реакцією Путіна В. Зеленський досі не дав вказівку виконувати закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який нарешті відкривав Україні шлях до її національного відродження. То чи потрібен Україні цей постійний головний біль? А чи не розумніше витратити колосальні ресурси на зміцнення нашої обороноздатності, ніж на розбудову зруйнованої бойовиками й обкраденої Росією економіки Донбасу? Та чи не краще спокійно будувати нашу справді українську, квітучу європейську національну державу? Якщо таку Україну українці побудують, то і Донбас, як недавно висловився Леонід Кравчук, сам може до України повернутися. Україна колись утратила Кубань, Холмщину і Підляшшя. Але ж Україна живе. Донбас їй спокійно жити і будувати успішну українську державу не дав і не дасть.

За два місяці 2020 року на Донбасі загинуло понад сорок бійців, а ще більше було поранено. Скільки ще наших вояків покладуть свої голівоньки, поки Зеленський вестиме переговори з Путіним, Макроном та фрау Меркель про звільнення полонених, сумнівне розведення військ, проведення дивних виборів та малоймовірне повернення контролю над кордоном? Мабуть, є рація в позиції корифеїв О. Гончара і В. Шкляра та розвідника В. Суворова: не вартий такий Донбас життів наших патріотів.