Імперіалізм повернувся?
Зараз модно всіх лякати словом «імперіалізм». Яка держава тобі не подобається — та вже й імперія. І я зараз не про Росію. Навіть у будь-якій розмові про США рано чи пізно спливає картинка: вони стали варварами, ось-ось морпіхів висадять проти слабких сусідів.
Ясна річ, зараз це найбільш стосується ймовірних операцій у Венесуелі та на Кубі. Ви ж знаєте цих американців, мовляв. Тільки відвернись — прибіжать на чуже узбережжя, встановлять там прапор, когось повісять і качатимуть нафту. Це якщо вірити кліше, які російське інфополе випускало ще з часів Іраку.
Я до цих жахалок ставлюся з великою поправкою. Не тому, що вірю в «добру Америку», яка раптом викинула всі імперські інстинкти в смітник історії. Просто зараз у великій політиці важливіше не стільки володіння землею, скільки контроль за лояльністю.
Те, що навколо Венесуели й Куби ми бачимо, набагато більше схоже на пізній зріз ХХ століття — коли будь-яку підозру на «неправильну ідеологію» по обидва боки «залізної завіси» старанно вирізали до нуля. Та після цього США не приєднали до себе Панаму. Як і СРСР, до речі, країни ОВД не включив до свого складу.
США тоді полювали на комунізм, як на заразну хворобу. Тривала ритуальна дезінфекція цілої півкулі, від Гватемали до Чилі. СРСР робив те саме у своїй зоні відповідальності. Душив собі «буржуазну заразу» в зародку, не цураючись методів. Ніхто не соромився. Всі все розуміли. Тут наша сфера впливу, тут ходимо ми, ці стіни чужою агітацією не мазати.
Те, що відбувається й може відбутися довкола Каракаса й Гавани, — це, найімовірніше, історія із цього ж репертуару. Перевірка периметра на лояльність. Де треба, цього можна досягти санкціями чи валізою грошей для опозиції. Де цього недостатньо, завжди може статись м’який переворот. Так, переворотик.
От тільки це не працює. В обох згаданих державах опозиція або відсутня, або існує в жорстких рамках, де претендувати не може навіть на отримання кефіру поза чергою.
І саме тоді залишається останній метод. Демонстративне стягування військ. На відміну від російського імперіалізму, без політичної мети «покласти стільки-то батальйонів за ще одне село, аби потім самим для себе провести референдум».
Максимум, що я реально бачу в сценаріях щодо Венесуели й Куби, — це зміна влади на більш зручну для Вашингтона. Можливо, з короткою силовою фазою. Але без прапорів над столицею вже на нових правах.
Чи приємно від цього? Ні. Чи схоже на імперську поведінку? Частково.
Проте це не той «старий добрий» імперіалізм. Це політика управління. Якось люди забули ХХ століття, коли подібний стиль вважався нормою для великих гравців. Дати змінились, та інструменти лишились ті ж самісінькі.
Якщо ви хочете побачити, як виглядає справді класична імперіалістична війна — я дам вам її. Нагадаю, як держава свідомо провокує конфлікт, запаковує його в красиву легенду й відкушує в сусіда півкраїни. Можна навіть знайти таку сторінку в історії США. Треба лише подивитися на них у 1840-х, коли була війна з Мексикою.
Про цю епоху зараз чомусь не згадують. Може, люди надто люблять дивитись пригоди Вокера, і тому подумки вже звикли до Техасу як найбільш американської Америки. Я й не проти, якщо чесно.
Однак будьмо чесними й одне з одним. Тоді це й був імперіалізм у чистому виді. Мексика була не проти переселенців зі США, які їхали в майбутній американський Техас, поки ті тихо займалися своїми ранчо. Але ж ті приїхали не лише з коровами, а й із політичними звичками.
У певний момент поселенці підняли повстання та влаштували Республіку Техас. Мексика вважала її бунтівною провінцією. США (привіт Росії у 2014-му) зробили вигляд, що нічого особливого не сталось. Республіку визнали, торгувати почали, але не більше того. Щоб не загострювати.
Паралельно в головах формувалась ціла легенда. В XIX столітті якраз з’явилася формула Manifest Destiny — таке собі «явне призначення». Мовляв, це Провидіння визначило США розгорнутися від Атлантики до Тихого океану. Не розширюватися, а виконувати історичну місію. Так би, мабуть, не можна було.
На цьому тлі мексиканців почали виставляти «не тими людьми», культурно і політично. В пресі писали, що Мексика не здатна як слід розвивати свої ресурси, не може організувати управління. Застрягла між диктатурою й анархією. Це, до речі, Росія скопіювала в 2014 році, коли називала Україну failed state (що потім не завадило підписувати папірці в Мінську).
Американському громадянину казали, що він не забирає в Мексики землю, а рятує континент від неефективного господаря. Нібито привозить свободу, прогрес і кращу модель держави.
І вже потім почалася війна. Згодом, не одразу і без причини. Ви ж не бачите цього зараз навколо Венесуели чи Куби? Я не бачу.
Майже кожен крок тодішніх США можна відобразити у вчинках сучасної РФ проти нас. Ось де імперіалістична війна насправді. І начебто ніхто не сперечається (росіяни ще й пишаються цим, та що з них узяти?).
Так, комусь не подобається та чи інша адміністрація у Штатах. Та це не привід малювати їй ріжки, використовуючи будь-який аргумент поза контекстом. І, вибачте, має бути соромно в ХХІ столітті називати когось імперцем, маючи під боком справжніх імперців. Ще й із ними воюючи.
Коли ми говоримо про можливу ескалацію сучасних США щодо Венесуели чи Куби і малюємо сцени із XIX століття, варто робити поправку. Так, великі держави мислять сферами впливу й не соромляться тиснути на слабших. Та між «перевіркою лояльності» й повноцінною загарбницькою війною є межа, яку далеко не кожен правитель хоче перейти.
І щось я не бачив подібних рекрутингових акцій від американців. Може, таргетинг не працює? А ви як, бачили?
Будьте обережні з власними бажаннями. Коли ви кричите, що «імперіалізм повернувся» і «буде як колись», є ненульовий шанс, що історія відповість: «Гаразд, тримай». Просто зараз, на щастя, ще рано так казати.
