Перейти до основного вмісту

Київська футбольна історія не про футбол

Автор про спорт, а ми про гроші в цій сфері

Примітка редакції. Ми тут не спортивну хроніку запустили, а просто дали можливість висловитись читачу. Потім піймали його за комірець та пояснили, що будь-який спорт можна розглядати крізь призму грошей. Так ми дійшли згоди, і тепер публікуємо фінальну версію тексту.

Понад десять років тому на екрани тоді ще телебачення (адже YouTube та й загалом інтернет у ті часи ще не набули такого поширення) вийшов документальний фільм німецького режисера «Інший ʺЧелсіʺ. Історія з Донецька». Тоді автор на прикладі історій уболівальників футбольного клубу «Шахтар» трохи висвітлив для європейських (та, зрештою, і багатьох українських) глядачів особливості регіону-антагоніста «помаранчевій» владі України.

До війни залишалося ще 5 років, а «Шахтар» того сезону виграв останній Кубок УЄФА, чим викликав до себе додаткове зацікавлення західноєвропейської публіки. Мабуть, саме це і стало поштовхом до назви фільму. Автор наголосив на тотожності донецького футбольного клубу з відомим європейським грандом, спонсорованим на олігархічні гроші з пострадянського простору.

І тут відразу стало відчутно, що фільм знімали не в Україні та не для українців, адже олігархічні гроші з пострадянського простору — це єдине, що об’єднує ці два клуби. А якщо розібратися в ситуації і все ж провести аналогію із європейським грандом, то назва мала б звучати «Інший ʺМіланʺ…». Тоді власником россонері ще був Сільвіо Берлусконі. Проте це не настільки важливо, адже фільм, як і цей нарис, не про футбол.

Правильніше сказати, не лише про футбол. Зараз уся футбольна (і, мабуть, не лише) Україна спостерігає за перипетіями, пов’язаними із призначенням Мірчі Луческу головним тренером київського «Динамо». Людини, яка стала «батьком» тріумфу головного противника киян у чемпіонаті й фактично перевернула все вверх дном, адже румунський спеціаліст прийшов до амбітного клубу, який лише прагнув наблизитися до вершини, а залишив його беззаперечним флагманом українського футболу.

Окрім суто спортивного моменту, є й інші нюанси. Після своєї епопеї в «Шахтарі», румунський наставник устиг потренувати «Зеніт» із Санкт-Петербурга, де не здобув особливих успіхів, зате відзначився висловлюваннями у стилі російської пропаганди про «один народ», «одну державу» та «помилку історії».

''

''

І тут виникають питання: чому для того, щоб тренувати російський клуб, потрібно назвати українців і росіян одним народом та як після такого можна працювати в Україні? Та не просто в Україні, а в клубі, який себе позиціонує як найбільш патріотичний, як символ нації та держави. Як доказ цьому зобразив національну вишиванку на своїх футболках. Тепер гравцями у цих футболках керуватиме людина, яка фактично заперечила право українців на власну державність.

Проте найцікавіше у цій ситуації навіть не особистість самого одіозного нового тренера «Динамо», який упродовж своєї кар’єри не просто уособлював скандали, а й уже мав досвід почергового тренування футбольних «ворогів» у Туреччині. Як уже було сказано, ця стаття не про футбол, тому тут не буде аналізу безпосередніх професійних якостей Луческу.

Просто хочеться порівняти на прикладі футболу, як у нашому суспільстві спотворюють до невпізнання все, що запозичують із «західного» «цивілізованого» світу, країн «золотого мільярда» чи як ще називають держави, яких наш народ постійно намагається наслідувати.

Адже футбол, як і зразки суспільного укладу, прийшли до нас із Західної Європи. До речі, вперше футбольний матч на території сучасної України зіграли у Львові. Саме туди і почали понад сто років тому просочуватися елементи ринкової економіки.

Усі ці паростки були знищені більшовиками, які натомість установили планову економіку без конкуренції та «економічних методів стимулювання праці», тобто всі мали працювати, керуючись лише голим ентузіазмом. У футболі це втілилося у домінуванні зазвичай столичних клубів у союзних республіках та московських — у союзній першості. Це відбувалося внаслідок збору всіх найкращих футболістів із республіки в улюблений клуб партійних бонз. Коротке домінування інших клубів жорстко присікали, так само, як гасили спалахи дисидентського руху. Ще одним цікавим ноу-хау радянського футболу були «футболісти-любителі», які такими, звичайно, були лише на папері. Це типовий приклад подвійних стандартів, які просочували собою всі сфери життя у СРСР. На жаль, цей рудимент залишився невід’ємною частиною й українського життя.

Після розвалу більшовицької імперії основні матеріальні ресурси колишнього геополітичного гіганта зосередилися в руках відносно невеликої кількості людей, які були далеко не найталановитішими управлінцями, а всі їхні вміння зводилися до організації вдалих апаратних інтриг, а то й просто до банальної фізичної сили.

Решта ж частина суспільства задовольнялася просочуваннями благ ринкової економіки. Понуро спостерігала, як її майно у вигляді засобів виробництва, об’єктів соціальної сфери та ті ж футбольні клуби переходять у руки «ефективних власників», які ось-ось виведуть економіку молодої держави на європейський рівень. У футболі ж обіцяли, що наші клуби гратимуть у фінальних стадіях єврокубків. У цей час мільйони мігрантів шукали спосіб прогодувати свою сім’ю на часто нелегальних закордонних заробітках, а футбольні вболівальники в міру можливостей дедалі частіше віддавали перевагу переглядам матчів ТОП-чемпіонатів на противагу стеженню за грою рідних клубів.

Вітчизняний футбол продовжував потопати в різних видах корупції (як і країна загалом). Судді створювали прохідні матчі для потрібних команд, а самі команди насичували легіонери сумнівного рівня.

Проте в середині 2000-х, на тлі зростання на світових ринках вартості сировини, почав зростати і рівень українського чемпіонату. З’явилася конкуренція, і не лише за золото, а й на нижчих щаблях турнірної таблиці. Наші клуби стали дійсно успішно виступати у єврокубках, а на стадіони — повертатися вболівальники. Зі збільшенням громадського інтересу до чемпіонату та запрошенням іноземних фахівців поліпшився і рівень суддівства. У пресі навіть усерйоз говорили, що у Європі суддівство погіршується, тоді як в Україні — покращується.

Дійшло до того, що центральні канали навіть стали транслювати першу лігу. Проте якщо зазирнути в глибину процесів, структуру футбольного бізнесу (якщо його таким можна назвати), то було очевидно, що це мильна бульбашка, яка мусить луснути. Проте вболівальники зазвичай насамперед цікавилися грою, так само, як і обивателі більше звертали увагу на стабільний курс (а відтак низьку інфляцію та доступний імпорт), а не динаміку ВВП і національні резерви, що різко танули. Ніхто не зважав, що маленькі клуби зникають один за одним, а у вищий дивізіон виходять не за спортивним принципом, а ті, хто зможе пройти атестацію Прем’єр-ліги (тобто довести свою фінансову спроможність). Позаяк ніхто не помічав, що структура власності в Україні зазнає трансформацій у бік монополізації кількома сім’ями.

І ось коли війна та світова сировинна криза підкосили нашу економіку, ця бульбашка луснула. Вже успішні та начебто багаті й забезпечені футбольні колективи просто стали зникати з футбольної мапи України. І десь із пам’яті історії звучать слова президента Федерації футболу України про те, що олігархи — це стовпи українського футболу. Звучали вони в унісон із керівництвом країни, щоправда, останнє говорило про економіку.

Футбол довів безперспективність українського кривого дзеркала ринкової економіки, неодмінним аспектом якої є сучасний клубний футбол з усіма його недоліками. В Україні як і життєвий уклад загалом, так і його футбольний акцент цілковито викривився. Замкнутість виробничого циклу на пострадянський простір. Фактичне виживання зовнішніх інвесторів посприяло тому, що українська економіка вариться у власному соці. Замкнуте коло олігархів встановлюють свої правила гри. Це призвело до стану, коли практично все, що функціонує в країні, задовольняє передусім їхні інтереси.

У розвинутих державах кінцева ланка виробництва — споживач продукції. І це нівелює навіть факти монополізму, корпоративних змов та інших неприємних аспектів життя в умовах капіталізму. Адже якщо американці втратять можливість купувати щороку новий iPhone, то Apple збанкрутує. Як не крути, але від добробуту народу залежить виживання великих компаній. Якими б не були спритними «ділки від футболу», проте якщо клуб перестає демонструвати результати, відповісти за це потрібно перед уболівальниками, які ногами та очима проголосують проти політики власників клубу. Оскільки основними джерелами доходів футбольних «заводів» є продаж абонементів, клубної символіки та реклама, зниження інтересу до команди з боку її вболівальників ударить по кишені босів клубів. Відтак добробут жителів, яскрава та результативна гра клубів — це не лише питання етики, ентузіазму чи амбіцій керівництва клубів, держав корпорацій, а цілком раціональне питання наповнення їхніх кишень. Те ж стосується і відданості задекларованим цінностям клубу. Так формуються бренди і працює система у країнах «золотого мільярду».

В Україні ж, де основною продукцією є сировина на експорт, кінцевий споживач — іноземні компанії. Населення ж цікавить господарів нашого життя лише як джерело дешевої робочої сили для видобутку цієї сировини. І всі їхні зусилля спрямовані саме на забезпечення максимальної дешевизни робочих ресурсів. А футбольні клуби для них у найкращому разі — іграшка. Часто це «видовище для народу, яке замінює хліб».

І байдуже на рівень гри, та й, врешті, дохід від квитків, реклама і продаж клубної символіки (та й скільки клубів в Україні взагалі мають маркетингові відділи та клубні магазини?) становлять дрібну частку у закритих та непрозорих клубних бюджетах. Закрита від зовнішніх інвесторів Прем’єр-ліга так і не створила якісного медійного продукту, без якого вона з комерційної точки зору і не буде нікому цікава. Таке ось замкнуте коло. А для кого грають клуби Першої ліги — взагалі не зрозуміло. Аби лише це були не представники недавно легалізованого грального бізнесу.

Тож і ставлення до вболівальників відповідне. А до поняття бренду в нас ставляться так само, як раніше — до партійних декларацій про рівність, братерство і т.д. Для наших футбольних функціонерів це просто порожні слова, які «хаває піпл».

А футбол, так само як і економіка, став «міжсобойчиком для своїх». Таким собі турніром з ігрового симулятора завбільшки з країну, де вболівальники — просто зайва ланка.

Тому, коли дешева робоча сила (практично рабська) несподівано повстає проти свого «годувальника» і починає ставити розумні запитання (наприклад, чому найбідніша країна Європи вже роками лідирує за обсягами імпорту засобів розкоші?), це приводить керівників країни у шоковий стан, такий, наче до них заговорили свійські тварини.

Не менший шок викликає в цих же людей (адже в нас державою та футболом [сюрприз] керують одні й ті ж люди) бунт уболівальників. Адже їхнє завдання — лише поклонятися фетишу улюбленого клубу та хвалити його власників («годувальників»), які свої кревні (як вони часто говорять, останні) віддають на існування улюбленого спортивного колективу. Аж тут уболівальники (багато з яких без усякого сарказму дійсно виділяють значні для себе ресурси, час та зусилля для якісного й активного вболівання за клуб) починають пробувати диктувати свої правила. Це ж справжнісінький уболівальницький Майдан.

Не проблеми людей, які щодня тратять свій час та здоров’я, чесно працюючи на підприємстві бездарного олігарха, в тому, що він не здатен налагодити виробництво якісної продукції, щоб конкурувати з нею на міжнародних ринках. Так само не проблема вболівальників, які теж тратять свій час, зусилля та й ресурси (бо квитки на матчі для українських зарплат не такі уже й дешеві) на улюблений клуб, у тому, що його власник так і не зміг зробити його прибутковим. І особливо цинічним тут виглядають скарги власників клубів (вони ж власники держави), що в нас неможливо зробити якісний футбольний бізнес, через низьку платоспроможність населення. Мабуть, у всьому винне те ж населення...

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.