Куди «слуги» ведуть Україну

Мало що цікавить мене менше, ніж перипетії партійного і державного життя «зелених слуг». Логіка, мотивація, цілі й мета персонажів типу Зеленського та людей, яких він привів до влади, настільки далекі та чужі для мене, що виглядають абсолютно беззмістовними, а тому — нецікавими.

Однак, якщо розглядати «слуг народу» не як окремих персонажів, а як явище в цілому, то зміст, поза будь-яким сумнівом, є, і важливо зрозуміти, в чому він. Ситуація ускладнена тим фактом, що багато «слуг», і в першу чергу сам Зеленський — некомпетентні, малоінтелектуальні люди, які випадково опинилися біля державного керма і вносять хаос буквально у будь-яку справу, за яку беруться. Тобто складно зрозуміти, де в їхніх діях закінчується дурість і починається усвідомлена, цілеспрямована політика.

Проведемо експеримент — уявімо, що на місці Зеленського досвідчений державний діяч, належним чином підготовлений для такої роботи, який в цілому проводить ту саму політику, що й нинішній керівник. Винесемо за дужки його моральні якості, натомість приймемо як даність, що з точки зору «оновленого Зеленського» нинішня політика раціональна і відповідає інтересам держави Україна та її народу.

Тепер спробуємо уявити, що це за держава і народ, інтересам якого відповідала б нинішня політика. Об’єктивно своїми діями Зеленський постійно знижує рівень суб’єктності України на міжнародній арені. Щораз більше долю країни вирішують великі зовнішні гравці, і в першу чергу — Росія. Всі згодні з тим, що без Росії вирішити «український конфлікт» неможливо. І разом з тим, Росія на даний момент самостійно вирішити це питання також не може — а значить, ще не має повного контролю над Україною. Тобто можемо констатувати наявність обмеженого контролю Росії над Україною, що відповідає статусу автономії або ж сателіта. Автономія — специфічний правовий статус території в межах держави, який наділяє її додатковими правами. Для Росії, російської системи управління «право» — пустий звук, система живе «за поняттями», до уваги береться тільки сила. Справжня автономія в Росії неможлива, з тієї самої причини, чому в Росії неможлива федеративна система. Отже, політика Зеленського за фактом приводить Україну в статус сателіта, васала Росії.

Як показує практика, такий статус тимчасовий. Якщо сателіт слабкий, він з часом поглинається Росією, як от наприклад Білорусь. Якщо сильний — поступово виходить з її сфери впливу, як Чечня. Поставимо собі питання — політика Зеленського посилює чи послаблює Україну, і отримаємо відповідь, в якому напрямку рухається Україна — чеченському чи білоруському. Відповідь очевидна. Зниження суб’єктності країни на міжнародній арені — це білоруський шлях, тільки що білоруси пройшли ним значно дальше. Важливий вектор руху.

Якщо керівник перетворює державу на сателіта сильного сусіда і при цьому користується підтримкою значної частини населення країни — отже, для цієї частини населення статус власної країни як сателіта сусіда є прийнятнішим, ніж статус повноцінної держави. Це можливо тоді, коли ця група людей бачить для себе більші вигоди від зміни статусу. Виникає можливість стати частиною чогось більшого, і якщо ти культурно, психологічно не відокремлений від цього більшого, то природньо, ти бачиш нові можливості для самореалізації. Для мене показовим у цьому сенсі є приклад Гордона чи Коморовського. Внаслідок кон’юктури вони отримали можливість засвітитися на псевдоліберальному ресурсі «Эхо Москвы» і таким чином приєднатися до «елітної» московської пропагандистської тусовки, чим і є за своєю суттю «Эхо». Соловйов для бидла, Эхо для інтелігенції, чи як там називається тепер у Росії ця група населення. Хлопці поспішили скористатися новими можливостями. Більшого визнання своєї провінційності важко уявити, але також це і визнання України в культурному, психологічному плані провінцією Москви. Оформлення такої провінційності у правовому полі — це і є білоруський шлях.

До речі, кілька слів про Білорусь. Змусив себе подивитись кілька хвилин парад у Мінську на 9 травня. Те, що там відбулось — злочин як з етичної, так і з правової точки зору, якщо брати до уваги невід’ємне право людини на життя та здоров’я. Однак навіть більш показовою була естетика цього видовища. Здоровенний голова колгоспу в генеральському мундирі і «піночетівському» кашкеті стояв на трибуні, у нього за спиною свита, дві групи однакових людей, військове та цивільне керівництво країни, слід розуміти. Вони там просто стояли, але яскравіше зіграти слуг, на мій погляд, важко. І повз цю «групу товаришів» вулицею марширували колони молодих хлопців і дівчат, вдягнених у військову форму, сучасну та часів Другої світової. Деякі типи у хвості колони, напевне, зображали білоруських партизан, бо були вдягнені, як босяки-гопники. Парад приймав генерал на машині типу «чайка».

Все це виглядало, як повний сюр. Місцевий авторитарний князьок зображає з себе борця з нацизмом і роздувається, як жаба, щоб здаватись більшим, ніж він є насправді. Чомусь згадався фільм «Володар перснів» Пітера Джексона. Саурон — абсолютне зло, але принаймні він природній у цій ролі, бо відповідає сам собі. Саруман — дешева підробка, яка пнеться довести, що може бути молодшим партнером, хоча в абсолютного зла молодших партнерів не буває. Злий клоун, який не розуміє, що він клоун, і в якого достатньо влади над людьми, щоб зробити їм багато біди. Наприклад, вигнати масово людей на мілітаристський парад під час смертельної пандемії.

Те, що відбулось, — це, звісно, приниження білорусів як нації. Білоруси —за своєю суттю цілком європейський народ у тому сенсі, що в них відсутній імперський, мілітаристський інстинкт, притаманний росіянам. Тому мілітаристські паради у виконанні білорусів — це погана вистава, змушувати їх грати таку дурну роль — знущатися над людьми.

І все ж була одна група населення, для якої парад у Мінську носив принциповий характер. Це — совки. Совки стояли і сиділи поруч із клікою Лукашенко на трибунах, переповнюючись захопленням від побаченого. У параді для них був особливий смисл, поруч з яким пандемія коронавірусу взагалі не мала значення. І це, звісно, не боротьба з нацизмом. Парад, організований Лукашенком для них, — підтвердження, що саме совки керують країною, що саме вони залишаються опорою влади, що саме їхній дискурс є панівним дискурсом у країні. Тиск Москви на Мінськ породив слабкі надії для білорусів, що Лукашенко може реально відстоювати національні інтереси. Парад показав, в кому Лукашенко бачить опору трону. Парад у Мінську — це торжество совка, демонстрація його сили.

З іншого боку, саме провінційність, «колгоспність» дійства у Мінську яскраво показала, наскільки архаїчним, відсталим, диким і примітивним є совок, наскільки він увійшов у суперечність з сучасною культурою, сучасним світом. Це справжній вирок йому. Московські паради надто органічні, надто глибоко торкаються тваринної суті людини, щоб вона задумувалася, учасником якої вакханалії є. Люди буквально впадають у шаленство мілітаризму, долучення до верховної влади та її сили шляхом повного підпорядкування цій силі. О, як солодко йти в колонах, чеканячи крок перед вождем! Чомусь особливо дико бачити, коли це роблять жінки, молоді дівчата. Здається, що в цей момент вони перестають бути жінками. Невинну штуку, парад, карнавал по суті, росіяни зуміли перетворити на якусь жахливу річ, екстаз єднання абсолютної влади і рабів. Мінський варіант параду — зовсім інший за своєю суттю, не страшний, а ідіотський, він дає можливість посміятись над совком, і принаймні в тому аспекті — корисний.

Стосовно ж України в контексті святкування Дня перемоги над нацизмом, то хотів би зазначити наступне. Менше, ніж у минулі роки, але за звичкою у нас піднімається питання примирення старшого покоління, воїнів УПА та червоноармійців. Медведчук і Ко під героїчний спів «Вставай, страна огромная» стараються зробити все, щоб такого не відбулось, тому що УПА зло і нацисти, а червоноармійці — добро і благодать. Хтось із національно-патріотичного табору (зараз мало хто, тема на сьогодні не надто актуалізована) пробує цьому протистояти.

Корінь проблеми тут у тому, кого і що пропонують мирити. Примирити національну ідеологію і совок не виходить, вони є антитезами одна до одної. Щоб примиритися з совком, треба визнати, що це річ, з якою можна миритися. Як це зробити, коли російський комунізм — це тоталітарна ідеологія, яка має за собою більше трупів українців, ніж німецький нацизм. Таке «примирення» потягло б за собою реабілітацію злочинної ідеології та її послідовників, на совісті яких — десятки мільйонів трупів замучених людей, а також анігіляцію української національної ідеї створення незалежної, демократичної, правової держави на основі української політичної нації.

Виходить, треба мирити не «що» — ідеології, а «кого» — людей. І тут питання — чи потрібно мирити українців, які воювали в УПА, і тих, хто воював у Червоній армії? Чомусь, коли ставлять це питання, уявляють собі «западенця»-упівця та «східняка»-червоноармійця. Насправді сотні тисяч галичан, волинян, інших мешканців Західної України були забрані до лав Червоної армії і воювали там, слід думати, не гірше від інших. Але я жодного разу не стикався з тим, галичанин-упівець мав би миритися з галичанином-червоноармійцем. Це тому, що вони ніколи не були ворогами. Різниця полягала в тому, що УПА — це був вільний вибір, а Червона армія — примус (хочеш жити — воюй).

Але то галичани, можливо, ситуація зовсім інша з мешканцями Східної України? Давайте поглянемо, ким була основна маса воїнів-червоноармійців. Це селянські хлопці і чоловіки, яких буквально нещодавно позбавили землі, позбавили церкви, позбавили свободи, зробивши колгоспними кріпаками, яких морили страшним, небаченим в історії України голодом. Зовсім недавно, буквально кілька років перед тим. Між 1933 і 1941 роком — 8 років. Якщо порівнювати з 2020 роком — це 2012 рік, якраз Янукович вийшов на пік влади. Тепер цим німим, безправним рабам дали гвинтівку і послали воювати. З ким воювати — скажуть начальники. До речі, такий спосіб організації армії типовий для Росії з часів Петра І, який пристосував рекрутську систему, придуману шведами, до умов кріпосної країни. У результаті створено армію рабів, керовану дворянами-офіцерами, яку можна було спокійно посилати на будь-яку бойню — не шкода.

Чи значив хоча б щось у такій армії червоноармієць? Запитання риторичне. Він міг бути героєм, міг – боягузом, це вже як складеться. Не міг одного — бути чимось більшим, ніж гвинтик. Тоталітарна система тримала людину в шорах і в мирному житті (якщо його можна назвати мирним), і на війні. Населення Великої України могло по-різному ставитися до системи, в яку було включене, до армії та ідеології СРСР, але воно ніколи не було суб’єктне, не було самостійною стороною. Від його імені і за нього говорили, але говорили ті, хто був ворогом України.

Українець-упівець і українець-червоноармієць могли стріляти один в одного — але чи були вони при цьому ворогами? У Першій світовій війні маси українців були в австро-угорській і російській арміях, воювали одні з одними — і що, вони були ворогами? Ні, це була жахлива трагедія, обставини, які змусили людей так робити, але ж від того вони не перестали бути братами, і попереду був Акт Злуки. В чому ж різниця з Другою світовою? Може в тому, що у 1941 році Москва забрала в українських селян не лише землю й волю, але і право бути українцями? Поляки в битві під Монте-Кассіно чомусь мають право бути поляками, українці в битві за Берлін — тільки радянськими воїнами. Українці, що героїчно воювали в радянській, канадській, американській арміях — мають право залишатися українцями, зі своїми власними правами. Не Москві говорити від їхнього імені. Це основне, на чому має будуватись національна пам’ять про війну.

Треба дати нарешті слово простому українцю-червоноармійцю, бо дотепер замість нього говорять енкаведешники та московські керівники. Дати слово — це означає визнати, що він мав свої власні інтереси, мав права, в тому числі національні. Визнати, що ці права були розтоптані, а людина загнана в несвободу. Тоді і тільки тоді воїн-упівець з Волині і воїн-червоноармієць з Полтави зустрінуться, як брат з братом, якими вони і є насправді. Подвиг полтавця у боротьбі з нацизмом буде належно оцінено, а не приписано цей подвиг Сталіну та його банді.

Та повернемось до основної теми — до «зеленої» політики. Ми бачимо, що об’єктивно, незалежно від суб’єктивного ставлення її творців, вона спрямована на перетворення України на сателіта Росії. Бачимо групу населення, інтересам якої така політика відповідає — це совки. Бачимо, що стратегічно така політика приведе до «білоруського» результату — поглинання України Росією. До речі, різниця між білорусами і чеченцями не в тому, що білоруси — мирні люди, а чеченці — войовничий народ. Білоруси також можуть бути неабиякими воїнами, чого вартує хоча би бог десантури Василь Маргелов (Маркелов), етнічний білорус з України. Різниця в тому, що чеченці відчувають себе саме чеченцями, а не росіянами. І тому Чечня, хоч би що, але крок за кроком йде на вихід із Росії. Білоруси ж, схоже, в масі своїй окремим народом повною мірою себе не відчувають – і їх крок за кроком Росія поглинає. І поглине, на жаль, якщо перед тим не надірветься і не розвалиться.

Бачимо також, що в межах «совкової» парадигми внутрішній мир в Україні неможливий — немає грунту для об’єднання.

Пам’ятаємо, що на початку ми зробили припущення, згідно якого Зеленський — зрілий, досвідчений політик, який проводить усвідомлену політику. І ми бачимо, що означає ця політика для України. Ця політика означає крах України в перспективі як самостійної держави, крах проекту української політичної нації. Якщо замінити слово «Зеленський» на «совок», то ми можемо зробити висновок про перспективи і наслідки будь-якого совкового проекту для України.