Місія Івакури: учасники

Місія складалася із двох приблизно рівних половин: 48 дорослих і понад 50 дітей та молоді. Не тільки син Ямагуті Наойосі виїхав у складі місії за кордон, на навчання були відправлені десятки дітей. Наймолодшому учаснику місії, точніше — учасниці, було лише 6 років. Японці готували майбутню еліту та керівників держави.

Цуда Умеко вирушила до США з місією Івакури за тиждень до свого сьомого дня народження. Вона оселилася у Вашингтоні в американській сім’ї секретаря японського представництва у США і навчалося в школі при Джорджтаунському університеті. Цуда Умеко повернулася до Японії 1882 року і працювала домашньою вчителькою дітей Іто Хіробумі. Із 1885 року викладала в школі для дівчат, але рівень і спрямування жіночої освіти в Японії її не влаштовували. Цуда ще раз поїхала до США, де з 1889 по 1892 рік здобула педагогічну освіту в університеті, після того повернулася до Японії і зайнялася розвитком жіночої освіти, яка була тоді значно гірша, ніж чоловіча. 1900 року вона заснувала власну школу, яка згодом, після Другої світової війни, перетворилася на всесвітньо відомий Університет Цуда.

Макіно Нобуакі було 10 років, коли він у складі місії Івакури залишив Японію. Згодом він став одним із найбільш упливових людей Японії, отримавши посаду головного радника імператора Хірохіте. Про місію Івакури він писав: «Поряд зі скасуванням феодальних князівств, відправлення місії Івакури до Америки та Європи слід вважати найважливішою подією, що заклала фундамент нашої держави після Реставрації Мейдзі».

Якщо подивитися на склад місії та подальшу долю її учасників, то побачимо там майбутніх міністрів, дипломатів вищого рангу, губернаторів, видатних журналістів, засновників університетів — тобто увесь спектр японської політичної та інтелектуальної еліти кінця ХІХ – початку ХХ століть.

Місія Івакури вражає не тільки своєю чисельністю і рівнем керівництва, а й маршрутом: вона відвідала 120 міст у 12 країнах світу.

Про інтенсивність роботи місії можна скласти уявлення, наприклад, на підставі її перебування в Німеччині, яке тривало чотири тижні. За цей час члени місії відвідали: аудієнцію в імператора, переговори в посольстві Японії, засідання Рейхстагу, двічі — переговори з канцлером Бісмарком, металургійні заводи Круппа, монетний двір, арсенал і дві військові частини, імператорську друкарню, центральний телеграф, головну пожежну станцію Берліна, в’язницю Моабіт, палац Монбіжу, завод телеграфної апаратури Siemens, завод парових машин Borsig, порцелянову фабрику, завод штучної мінеральної води, Університет Фрідріха-Вільгельма, Академію мистецтв, клініку «Шаріте» і Клініку Августи, обсерваторію, Вищу школу короля Вільгельма, Королівський музей, зоопарк, акваріум, палац Сан-Сусі, палац і парк Бабельсберг. Кожен день закінчувався нарадою, на якій обговорювали події та підсумки візитів. Ми маємо можливість дуже точно уявити роботу місії, бо Куме Кунітаке, секретар Івакури і майбутній відомий історик, вів детальні записи, які були видані в п’яти томах японською й англійською мовами.

Особливої уваги заслуговує зустріч із Бісмарком, під час якої він поділився з японськими політиками власним досвідом. Після спогадів про свою молодість, він звернувся до японської сторони, кажучи, що всі нації світу ставляться одна до одної ззовні ввічливо, але це не щиро. Насправді уряди сильних країн здійснюють тиск на слабкі. Коли він, Бісмарк, був молодий, Пруссія була слабкою державою, і він завжди хотів це змінити. «Міжнародне право має на меті підтримувати порядок між народами. Але якщо сильна країна має розбіжності з іншою країною, то діятиме відповідно до закону, лише доки це відповідає її цілям, інакше вона використовуватиме власну силу. Слабкі країни завжди у невигідному становищі. Це було саме так для Пруссії, але вона змогла це змінити, завдяки патріотизму свого народу. Зараз сусідні країни ненавидять Пруссію за останні війни, але ми лише боролися, щоб захистити нашу державу», — говорив Бісмарк. «Це Велика Британія та Франція розширюють свої колоніальні імперії, тому цим країнам не можна довіряти, якими б ввічливими вони не здавалися. Японія, — стверджував він, — перебуває в тій самій ситуації, що і Пруссія у недавньому минулому, тому Пруссія та Японія повинні підтримувати сердечні відносини між собою». Японська політика наступних 30 років цілком відповідала порадам Бісмарка.

Вже в першій країні місії — США — японці зрозуміли, що досягти однієї з цілей місії, а саме — перегляду договорів, не вдасться. Доки Японія слабка економічно, з нею західні країни не будуть мати рівноправні відносини. З точки зору цієї мети місія успіху не мала.

Але з точки зору вибору шляху розвитку була цілком успішною. Японці зрозуміли, що досягти рівня розвитку західних країн вони зможуть, причому досить швидко. Сучасний японський історик Ізумі Сабуро так підсумовує роботу місії: «Вони порівнювали різні політичні системи на практиці, шукаючи модель, що найбільше підходила б для Японії. Велика територія та відносно коротка історія США робили цю країну непридатним зразком. Росія зі своєю абсолютною монархією дуже відстала від своїх суперників, тоді як Бельгія, Нідерланди та Швейцарія були занадто малі. Загальні настрої полягали в тому, що Японія повинна була орієнтуватися на Британію, але починати треба за зразком Німеччини. Члени місії тепер розуміли рівень розвитку Японії порівняно зі світовими стандартами, і те, що відставання можна надолужити за кілька десятиліть шляхом постійного вдосконалення».

Місія не видала жодного підсумкового документа, її члени після повернення до Японії поринули в повсякденні проблеми, найактуальнішими серед яких були розвалені державні фінанси та підготовка до захоплення Кореї. Набутий у США та Європі досвід члени місії використовували у внутрішній політиці, бо їм довелося очолити модернізацію Японії. Зразком може слугувати становлення вищої технічної освіти в Японії.

Модернізація країни — це передусім її індустріалізація, що потребує тисяч інженерів. У Японії до 1865 року не було жодного вищого або середнього навчального закладу, який готував би інженерів і техніків, навчати ж тисячі інженерів у закордонних університетах — нереально. 1865 року французи відкрили трирічну школу в Йокосука для підготовки персоналу місцевої верфі, а 1868 року шотландці започаткували школу для обслуговування маяків, які вони будували на японському узбережжі. Це далеко не університетський рівень, але нічого іншого до 1873 року в галузі технічної освіти в Японії не існувало, тому розвиток освіти став одним із головних питань місії Івакури.

Під час перебування у Британії Іто Хіробумі звернувся до керівництва Університету Глазго із проханням порекомендувати людей, які могли б започаткувати вищу інженерну освіту в Японії. Університет запропонував Генрі Дайєра (1848–1918), який сформував команду викладачів (5 професорів і 3 асистенти) і вирушив до Японії на початку 1873-го. А в серпні того ж року було засновано Імператорський інженерний коледж (нині входить до складу Токійського університету).

Інженерний коледж було створено, щоб надавати освіту університетського рівня молодим японським інженерам, які відповідатимуть за швидку індустріалізацію країни. Дайєр розробив 6-річну програму, що складалася з базових дисциплін (загальних і природничих), професійних технічних дисциплін і практичних дворічних курсів. Програма коледжу поєднувала теорію та практику, що вперше запровадила Цюрихська політехнічна школа, заснована в 1850-х роках. Аби було де проводити практичну підготовку, Дайєр допоміг створити завод парових машин, який став найбільшим у Японії. Він також відправив багатьох студентів до Університету Глазго, щоб удосконалити їхню освіту.

Дайєр керував коледжем до 1882 року, за що імператор Мейдзі нагородив його Орденом Сонця, що сходить — найвищою японською відзнакою, доступною для іноземців. До 1883 року в Імператорському інженерному коледжі вже всі викладачі були японцями, всі підручники були видані японською. Фактично без цього коледжу індустріалізація Японії була б неможлива.

Водночас інженерний коледж розв’язував соціальну проблему, бо в 1870-х роках перед урядом Японії постало питання, чим зайняти клас самураїв, який утратив своє призначення зі зникненням феодального суспільства. Із самураїв стали формувати підприємців і технічну інтелігенцію, тому більшість студентів інженерного коледжу походили із самурайських сімей. Таким чином, Імператорський інженерний коледж виконував освітні, економічні, технологічні та соціальні трансформації японського суспільства.

Деякі висновки

Схожість ситуації в Пруссії після 1806 року (описана в попередньому циклі статей) і в Японії після 1854 року очевидна: обидві країни зазнали приниження з боку сильніших в економічному і військовому сенсі держав, обидві змогли знайти сили та шляхи подолання своєї відсталості, що стала причиною національного приниження. Обидва приклади свідчать, що бути слабкими та бідними — принизливо і небезпечно.

Обидві країни подолали свою відсталість приблизно за період життя двох поколінь, причому в обох прикладах ми не бачимо на початку національного відродження харизматичних національних лідерів, але бачимо сильну національну державу. Якщо говорити точніше, то сильна централізована національна держава формується в обох випадках як передумова і як складова національного розвитку, бо на початку процесу ми бачимо ще не національну державу, а релікт феодальної, який більш-менш швидко вдається зруйнувати і замінити на ефективну модерну державу.

В обох випадках рушійною силою виступає націоналістичний суспільний рух, який отримує державну владу і визначає політику розвитку країни. Тобто на цій стадії історичного розвитку в ХІХ столітті німецький та японський націоналізм відіграли креативну роль (на відміну від подальшого розвитку у ХХ столітті, який зараз за межами нашого розгляду). В обох випадках націоналізм був здоровою реакцією суспільства на усвідомлення своєї відсталості порівняно з іншими, більш розвинутими країнами.

Чи можем ми перенести досвід цих двох країн на інші, зокрема на нашу?

Основна відмінність нашої ситуації від японської та німецької полягає в тому, що в тих країнах удалося подолати спротив соціально-політичних груп, які були матеріально зацікавлені в слабкій і неефективній державі. В Німеччині та Японії проти сильної централізованої держави були налаштовані феодальні верхівки малих країн, із яких складалися Німеччина та Японія в ХІХ столітті. Місія Івакури якраз є переломним моментом, коли внутрішнього ворога модернізації подолано і треба знайти стратегію національного розвитку.

В Україні соціально-політичне угруповання, яке є ворогом сильної та ефективної держави, — це олігархія і її прислуга. У найбільш досконалому вигляді тут відбулося явище, яке 2000 року Джоел Хелманн і його співавтори вперше описали для постсоціалістичних країн і назвали «захопленням держави», тобто ситуація, в якій держава настільки слабка, що невеличка група людей використовує її як інструмент для особистого збагачення. У нас економічну відсталість України прийнято аргументувати «незавершеністю реформ», не вдаючись до пояснення, а чому вони не завершені. Реформи запроваджує держава, а коли вона слабка і захоплена невеличкою купкою людей, які є внутрішнім ворогом національного розвитку, то не може реформуватись, бо це суперечить інтересам її загарбників.

Українські націоналісти двічі за останні 30 років мали шанс прийти до влади та запобігти клептократії та олігархії (в 1991–1992 роках і на початку 2014 року), але в першому випадку «Рух», а в другому «Свобода» виявилися неспроможними на державотворення і залишили країну на поталу олігархам і їхній прислузі. Неспроможність українського націоналізму створити та очолити національну державу (на відміну від німецьких, японських, малайських та інших націоналістів) заслуговує спеціального вивчення.

Приклад Німеччини та Японії показує, яких результатів можна досягти, якщо подолати внутрішнього ворога національного розвитку і знайти адекватну політику розвитку.