Нам потрібна економічна декомунізація

Дані, опубліковані в нещодавньому дослідженні VoxUkraine, викликали в багатьох моїх знайомих шок, депресію та перехід у режим «тут уже ніц не виправити, Господи, пали».

Виявилося, що більшість наших громадян (73,3% — ось же ж магічне, курча, число!) — за ліву економічну політику й авторитарний контроль усього з боку держави. 17,3% — за ліву економіку та демократичність в управлінні, 1,0% — за вільний ринок, але авторитарні цінності, і 1,9% — за вільний ринок та демократію.

Приголомшує, еге ж?

Утім, оскільки здатися ми завжди встигнемо, давайте поки що зачекаємо із закликами кінця світу і спробуємо розібратися, що трапилось та як цьому зарадити.

Декомунізація культурно-історична

Давайте пригадаємо, як українську культуру та ментальність розчакловували від радянщини в історії та культурі. Як боролися з радянськими історичними міфами та наративами. Це легко згадати, бо це відбувалося у нас на очах. Конкретно в моєму випадку — впродовж усього мого усвідомленого життя.

Були 1980-і, коли ще в Совку критикували Совок. Були 1990-і, коли незграбні професори, часто-густо колишні комсомольці та партійці, хто щиро, а хто у спробі пристосуватися до епохи, надягали вишиванки та студіювали Грушевського, щоб потім переповідати студентам у тому ж стилі, у якому десять років тому розповідали їм про вчення Леніна, істинне, бо правильне. Були 2000-і, коли підросло покоління, вже не дуже заражене Совком, і відбувся перший Майдан, а Комуністична партія України з найбільшої фракції парламенту перетворилася на малий прищ на його… тілі. Був другий Майдан, ленінопад, війна, відкидання побєдобесія. Ось нещодавно Жуков у Харкові приліг відпочити.

Усе це було поступово. Зняття із землі чарів рухалося зі сходу на захід та з півночі на південь. Його активно рухали ми самі, витрачаючи на це багато сил, але воно відбувалося — попри реванш, попри російське вторгнення, попри позиції місцевих, прости небо, попри «еліти».

І воно не завершене зараз. На вільних від окупації територіях частка українців, для яких Жуков — завжди найкращий воєначальник, Пугачова — завжди найкраща співачка, а НАТО — завжди агресивний блок, усе ще значна. Хоча вже й не становить більшість.

І навіть для такої відносної культурно-історичній декомунізації знадобилося понад двадцять років системної роботи, дві революції, на певних відрізках — держпідтримка, на усіх — суспільні старання.

І тут ми переходимо до сумної частини.

Декомунізація політико-економічна

Я вам зараз страшну річ нагадаю, тільки ви тримайте себе в руках. Комунізм, як і соціалізм, як і усі різноманітні марксизми — передусім економічні ідеології.

Це не культ червоних зірочок, кострубатих абревіатур та Зої Космодем’янської. Це економічний лад, заснований на спільній власності на засоби виробництва (першопочатково) і такий, що передбачає великий державний контроль над економічною та соціальними сферами (в усіх практичних його реалізаціях).

Усе інше — Леніни, Сталіни, Жукови, «найкраща в світі освіта», два Розстріляні відродження, Голодомори, ГУЛАГи, депортація кримських татар, індустріалізація та ковбаса по 2,20 — похідне від того, що на велетенський території спробували побудувати такий соціально-економічний лад.

Коли ми проголосили декомунізацію, то активно боролися з похідними. Ми скидали пам’ятники Леніну та здирали червоні зірочки, забороняли Компартію та деконструювали радянське фентезі про Другу світову. Це все було корисно і потрібно.

Проте основу ми не те що не подужали — ми навіть не брались.

Розвінчуючи історичні міфи, ми не тільки не розвінчували економічні, а утверджували їх у головах наступних поколінь. А партії, що не тільки називали, а й щиро вважали себе борцями з «червоною чумою», обґрунтовували (і досі обґрунтовують) у своїх програмах необхідність масової націоналізації та збереження виключно державної власності на землі сільгосппризначення. Ще у 2000-х роках я іронізував із того, що економічні частини програм партії «Свобода» і Прогресивно-соціалістичної партії України (це та, де Наталя Вітренко, якщо хтось забув) могли б бути взаємно замінені — і більшість прихильників цих політсил не помітили б різниці.

Уявіть, що ми робили б інакше.

Уявіть, що з 1991 року (якщо не з кінця 1980-х) із тим самим запалом, із яким розповідали про відродження української культури, разом із тим розповідали б і про українські традиції хазяйнування. Якби реабілітували не тільки розстріляного письменника, а й розстріляного «куркуля».

Якби паралельно розповідям про Валуєвський циркуляр та «Русалку Дністрову» і замість Велесової книги та легенди про золото Полуботка розповідали б…

Про непорушність приватної власності.

Про несхильний взаємозв’язок процвітання особи та держави з розвитком підприємництва.

Про те, що бути заможним — це гордість, а не сором, особливо якщо ти ще й податки не забуваєш платити.

Про те, що майже в усіх країнах світу є ринок землі, і немає його лише в короткому списку відсталих дегенератів, у якому ми — найбільша країна.

Про те, що «державні кошти» — це здебільшого кошти платників податків. І що чиновник бере їх не із чарівної скриньки, а у тебе, ріднесенький, особисто в тебе.

Про те, що, окрім того, за що ти сам сплатив, ніхто тобі ніц не винен, бо ще у Писанні є натяк — «у поті свойого лиця ти їстимеш хліб». І про те, що жити ти маєш не «по-людськи», а відповідно до того, як напрацював.

Однак і про те, що праця вимірюється не втомою, а ціною кінцевого продукту.

Про те, що керівникам із високою відповідальністю — і так, чиновникам також — слід платити добре, якщо очікуєш від них кваліфіковане керівництво та хабаростійкість.

Про те, що мало що є важливішим від гри за спільними для всіх та стабільними правилами.

Про те, що солідарні пенсії — це, на жаль, не твої внески за життя, а внески сучасних тобі працюючих до Пенсійного фонду. І якщо ти сподівався на велику пенсію, треба було не «горбатитися», а активно робити дітей та втовкмачувати їм, що гроші треба заробляти, а податки — сплачувати.

І ще багато про що.

Коротше, аби, розвінчуючи наклеп на «українського буржуазного націоналіста», робили б не менший наголос на тому, що таке «буржуазний», ніж на тому, що таке «націоналіст».

Ось просто уявіть собі, що ті самі незграбні професори це переповідали кострубато, недолуго, але наполегливо. Потім виросли люди і додали до першого Майдану вимогу запровадити ринок землі та завершити приватизацію, а націоналістичні партії активно додавали це до своїх програм. Потім відбувся другий Майдан, на якому вимагали б, паралельно до наявних вимог, покінчити з рейдерством, вибірковим правосуддям та жахливим пресингом бізнесу силовими органами. Потім будь-яка спроба створити в Україні зайвий контрольний орган спричиняла б до численного мітингу…

І вийшов би 5 червня 2019 року рейтинг Vox, у якому 60% українців були б чіткими прихильниками вільної економіки.

А якби до вищезгаданої роботи додали б ще хоча б малу частку пропаганди громадянських свобод…

Це було можливо.

Але цього, курча мати, просто не робили.

Ну а якщо цього не робили, скажіть, будь ласка, звідки було взятися освіченості більшості громадян? Той, хто здобув освіту, самостійно поліз розбиратися в тому, як працює економіка, що розвивається — честь йому і хвала. Проте більшість людей самі не розбираються. Це відома річ.

Комуністи проводили економічну пропаганду та роз’яснювали свої економічні концепції. Після них цього не робив ніхто. Не дивно, що в головах людей — навіть міленіалів  — ті самі концепції з 1980-х. Якби ми аналогічним чином забили б і на культурно-історичну декомунізацію, то вже були б російським сателітом, якщо не суб’єктом федерації.

А так ми незалежні. Але бідні й не дуже розумні.

Що далі?

Пізно?

Перевірте в себе пульс. Якщо він є, отже, не пізно.

Утім, брехати не буду, справа кепська.

Є, базово, два варіанти подальших дій.

Варіант перший: розпочинати просвітництво. Так, так само, як це відбувалося з культурою та історією. Книжки, відеолекції, виступи по телебаченню, друкована пропаганда та рідний Web 2.0. Почне працювати лише із плином часу — так, уявіть, що в цьому плані в нас 1991 рік — але почне. А без цього не почне.

Варіант другий: забити на неактивну більшість і вірити в те, що активна меншість сама впорається, щонайменше, зі зміною умов. А коли буде змінено самі умови — неактивна більшість підтягнеться. Умовно кажучи, для того, щоб продавити ринок землі чи податкову реформу, не обов’язково мати за собою мільйони. Достатньо однієї людини в Раді та десятка тисяч під її стінами. Десять тисяч прихильників вільного ринку в країні точно є. І сто тисяч є, і більше — питання лише в тому, щоб їх зібрати та зорганізувати на конкретних акціях за конкретні зміни.

Хоча насправді ліпше, звісно, комбінувати обидва варіанти.

Це настільки складний шлях, що можуть опуститися руки. Роками билися за виправлення в головах співвітчизників одного вивиху, тепер з іншим так само? Паралельно, до речі, доведеться долати не тільки наслідки комуняцької пропаганди, не тільки активне використання більшістю політиків соціального популізму, а й намагання деяких діячів загравати із сучасними європейськими лівими. І пояснювати, що те, що для розвинутої економіки «згладжування нерівностей», для тієї, що розвивається — консервація бідності.

Однак є і добрі новини. В наші часи здійснювати пропаганду значно швидше, ніж ще кількадесят років тому.

У будь-якому разі, якщо стоїть завдання зберегти країну — зняття з мізків співгромадян і цієї частини комуністичних чарів ми ніяк не уникнемо.

Тож уперед.