Невігласи чи слуги олігархів? Декілька питань щодо аудиту економіки України

Аудит економіки, презентований Кабміном на початку листопада, викликав реакції двох типів: ЗМІ із захватом навели цифру з безкінечною чергою нулів, яка має означати невикористаний потенціал економіки України, а професійна спільнота відповіла здебільшого стьобом і зневажливими висловами. Документ вийшов відверто слабким і непрофесійним, хоча в ньому наведена купа реальних даних, що наочно показують, в якій глибокій дупі зараз опинилася наша економіка.

Професійний стьоб в основному викликаний вигаданим авторами показником «нереалізований потенціал» та трильйонним обсягом цього показника. Анекдот радянських часів тут напрошується сам собою. Школяр розказує батькові, що він зекономив 4 копійки, бо до школи біг за тролейбусом. «Краще б ти біг за таксі, — відповів батько, — зекономив би червонця». Шмигаль, мабуть, бігав за «Східним експресом», причому не один рік. Якщо залишити у спокої анекдотичні показники і стьоб з цього приводу, то слабкість документу закладена навіть у його преамбулі, в якій сказано таке:

«Головні питання, які порушувалися перед проведенням аудиту:

• Скільки недоотримала українська економіка через відсутність реформ та неефективне управління?
• Скільки кожен українець втратив через відсутність таких реформ за 30 років?
• Які кроки та в яких галузях необхідно реалізувати, аби повною мірою розкрити економічний потенціал?

Цей документ має на меті дати відповіді на ці запитання...»

Яке питання випливає з цього переліку питань? Чому серед цих питань нема питання «Чому?» Обсяг втрат через невикористаний потенціал методологічно коректно визначити неможливо, бо методи оцінки можуть бути геть різними, а автори не наводять методологію оцінки. Тому практична цінність такої оцінки нульова, а ось чому українці зазнали економічних втрат, дізнатися було б корисно. Фактично відповідь на це запитання закладена у формулюванні головного запитання аудиту: «через відсутність реформ і неефективне управління». Це вже саме по собі некоректно — давати відповідь у самому запитанні, бо з цією відповіддю можна не погодитись.

Я, приміром, можу на цифрах довести, що Україна за показниками економічної динаміки відстає не лише від сусідів по колишньому соціалістичному табору, а й від більшості країн світу, через недостатній рівень внутрішніх інвестицій, джерелом яким є внутрішні валові заощадження. Будь хто може побачити в базі даних Світового банку, що рівень заощаджень у нас протягом десятків років значно нижчий за середній у світі, тобто ми проїдаємо свій ВВП, а не інвестуємо.

Наприклад, у 2017 році в Україні валові заощадження (тобто заощадження населення, підприємств та держави) становили 13% до ВВП (тут і далі дані Світового банку, дані Держстату України трохи вищі, але для міжнародних порівнянь доцільно використовувати дані Світового банку). У цьому ж році валові заощадження в Китаї становили 47% до ВВП, у Непалі та Філіппінах — 44%, у Мавританії — 38%, у Бангладеш — 36%. Вище 30% до ВВП заощаджували у цьому році Киргизстан, Індонезія, Індія, Шрі-Ланка. Усі ці країни ніяк не назвеш заможними. Середній рівень заощаджень для країн із низькими та середніми доходами становив 31%. Заощадження нижче середніх можуть дозволити собі країни з високими доходами, у яких цей показник був тільки 23% до ВВП. Багато років середній світовий рівень тримається близько 25% від ВВП, тому країни, які заощаджують менше цього рівня, зростають повільніше, ніж світ, якщо не компенсують недостатній рівень внутрішніх заощаджень припливом інвестицій з-за кордону.

Ми заощаджуємо менше, ніж найбідніші країни світу, при цьому маємо на порядок нижчий, ніж у сусідніх країнах, приплив капіталу з-за кордону. Подивіться на графік за 15 років, на якому показані чисті заощадження (тобто за вирахуванням зносу основного капіталу) в Україні та в найбідніших країнах світу за класифікацією ООН. Тільки один рік із 15 ми заощаджували більше цих країн, а у два роки у нас взагалі чисті заощадження були від’ємними, тобто ми проїдали основний капітал.

Тут я навіть не кажу про спотворену структуру заощаджень: дуже висока доля підприємств і дуже мала доля домогосподарств у загальному обсязі валових заощаджень. Така структура заощаджень та інвестицій не дозволяє змінити аграрно-сировинну структуру економіки й експорту на високотехнологічну. Без структурних змін розвиток неможливий — пригадайте класичні роботи Кузнеця, єдиного Нобелівського лауреату з економіки, який має походження з України.

Тобто ми є зразковою «країною проїдання», не створюємо ресурси для розвитку країни. Що ж говорить аудит про цей ганебний факт? Жодного слова немає. Ані про рівень заощаджень, ані про їхню структуру, ані про механізм спрямування заощаджень на інвестиційні потреби, хоча купа сторінок присвячена такому другорядному питанню, як використання деревини. Ігнорувати інвестиційні процеси при аналізі економічного розвитку — це повний абсурд. Якщо автомеханік розбирає причини, чому машина не їде, і в нього немає клепки в голові перевірити наявність пального в баці, то що ми про такого спеца маємо сказати? Скажіть це нашим «аудиторам».

Але гірше інше: в аудиті не поставлене ще головніше питання: «Чому реформу відсутні і чому управління неефективне?» Якщо немає дощу, то ви можете посилатися на природні сили, але якщо немає ефективного управління, то винна не природа, а люди. Які саме люди і навіщо створили таку систему управління українською економікою? Авторів аудиту це зовсім не цікавить, а дарма.

Двадцять років тому, у вересні 2000 року, була оприлюднена спільна доповідь Світового банку та ЄБРР щодо результатів дослідження відносин держави та бізнесу у 22 країнах колишнього СРСР та соціалістичного табору, яке проводили Джоел Хеллман, Герейнт Джонс та Деніел Кауфман. Подібних досліджень проводиться тисячі, і висновки їх завжди очікувані та банальні: бюрократизація та корупція гноблять бізнес. Але дослідження Хеллмана, Джонса та Кауфмана стало відкриттям: у деяких країнах не держава гнобить бізнес, а приватний бізнес підкорив державу власним інтересам. Цей феномен автори назвали «захопленням держави» (state capture).¹ Дослідження Хеллмана, Джонса та Кауфмана стало відправною точкою для подальшого вивчення економічної політики країн, подібних до нашої.

Автори таким чином визначають економіку «захопленої держави»: «економіка, в якій кільком фірмам вдалося захопити державних чиновників на різних рівнях держави для отримання концентрованої ренти та привласнення обмежених суспільних благ, що розподіляються державою». Ця невеличка група фірм (під терміном «фірма» автори розуміють будь-який приватний бізнес, у тому числі неформалізовані конгломерати, які юридично не є фірмами, прикладом чого є так звана «Група Приват»), що підкорила собі державу, має відому всім назву — олігархія.

Автори в зібраних ними емпіричних даних (а це було анкетування тисяч приватних підприємців у 22 країнах) знайшли ознаки такої поведінки в усіх країнах, але лише в кількох із них це відбулося в такому масштабі, що держава була захоплена олігархами. У такій державі кожен новий бізнес, який бажає бути великим та успішним, притримується такої самої поведінки, тому також ставить собі на службу політиків і чиновників, таким чином ще більше послаблює і так слабку і недієздатну державу. Становлення Фірташа олігархом за часів президентства Ющенка — наочний тому приклад. Виникає система з позитивним зворотнім зв’язком, розірвати який дуже складно.

За результатами досліджень автори зробили спробу кількісно оцінити рівень захоплення держави олігархами. Станом на 2000 рік десятка країн із найбільшим проявом захоплення держави виглядала так:

Корисно подивитись, як проходила еволюція цих держав у подальші 20 років. Азербайджан та Росія подолали своїх олігархів, встановивши авторитарний режим типових східних деспотій. У Росії олігархом можна бути з дозволу Путині та під контролем КГБ/ФСБ, таким чином деспотична держава стала сильніша за олігархів.

Латвія, Словаччина, Хорватія, Болгарія мали прагнення приєднатися до ЄС, тому потрапили під політику ЄС, яка примусила їх розвивати неолігархічні моделі економіки. Болгарії це вдалося найменшою мірою, що показали події 2020 року, персони на кшталт Деляна Пеєвського все ще мають вплив на державні інституції цієї країни. Хоча порівняно з впливом Коломойського, Ахметова, Порошенка болгарські олігархи є просто школярами.

Грузія після 2011 року потрапила під контроль одного з олігархів, Бідзіни Іванішвілі, який керує країною, взагалі не займаючи ніяких державних посад. Така унікальна модель державного устрою, можливо, виникла завдяки абсолютно непрозорому російському походженню статків Іванішвілі: коли він повернувся з Росії до Грузії його особисті статки дорівнювали третині ВВП країни.

Захопленими державами, в тому розумінні, яке було сформульоване Хеллманом і співавторами, залишилися Україна й Молдова, вони стали настільки слабкими державами, що втратили здатність функціонувати без зовнішньої допомоги. Уряд Молдови формується змовою Росії та ЄС, в якій молдовські політики фактично втратили право голосу. В Україні тільки потужні копняки МВФ, США та ЄС спонукають президента країни хоч якось захищати державу від грабіжників-олігархів, та й те йому зараз не вдається. В результаті захоплення держави олігархами Молдова й Україна мають найслабшу економіку в Європі, і головними дохідними статтями експорту стали самі молдовани та українці.

Історія останніх 20 років показує шляхи еволюції олігархії: або олігархія еволюціонує в тиранію, або послаблюється та зникає під зовнішнім тиском, або зберігається і знищує національну економіку. Захоплення держави олігархією — це і є фундаментальна причина неефективного управління економікою. В такій державі економіка за визначенням перестає працювати на національні інтереси, вона обслуговує інтереси своїх загарбників. У ній неможливо провести ніякі реформи, їх можна тільки імітувати, що і робить десятки років влада України. Ця економічна модель була створена президентом Кучмою за російським зразком, вона незмінна вже більше 20 років, і немає жодного натяку на її зміну. Боротьба з нею — це реально війна, не менш важлива, ніж війна з Росією за збереження цілісності України. Як написала у своїй колонці на «Українській правді» повірена в справах США в Україні Крістіна Квін: «Вести одночасно дві війни — проти російської агресії та проти груп особливих інтересів, які хочуть зберегти українське багатство тільки для себе, — надзвичайно складно». На жаль, розуміння цієї проблеми та її складності ми бачимо в американського дипломата, а не в українського уряду.

Ми зупинилися тільки на двох питаннях щодо аудиту. Їх значно більше. Але досить і двох, щоб поставити останнє питання «Чому?»

Чому такий недолугий документ вийшов із Кабміну? Чому автори аудиту ігнорують фундаментальні фактори економічного розвитку — обсяг, структуру, джерела інвестицій? Чому вони ігнорують інші фундаментальні фактори — олігархічну суспільну-економічну модель, джерела її виникнення та її вигодонабувачів? Мені відповідь невідома, але варіантів небагато. Автори такого економічного аналізу або невігласи, або свідомо спотворюють дослідження в інтересах загарбників держави, або перше і друге одночасно.

¹ Доповідь можна прочитати на офіційному сайті Світового банку за посиланням https://openknowledge.worldbank.org/bitstream/handle/10986/19784/multi_page.pdf?sequence=1&isAllowed=y