Зе!традиції зе!української зе!дипломатії

Дума про дипломатичні змаги УНР. Багато бентеги!

18 січня 1919 року в Парижі розпочала роботу Мирна конференція, яка мала на дипломатичному рівні закріпити тріумф держав-переможниць Світової війни 1914–1918 років і підтвердити постання нових держав, які утворились у результаті розпаду Російської, Австро-Угорської та Германської імперії. На конференцію було допущено і делегацію УНР та ЗУНР.

Українським делегатам треба було переконати, що Європі варто визнати УНР у надзвичайно складних умовах, бо сам факт державності УНР був під питанням через воєнні дії білогвардійської та більшовицької армій, які хотіли, щоб українські землі знову стали частиною Росії (панської або більшовицької). А на заході за Галичину і Волинь билась Польща. Головні тріумфатори — британці та французи — були більш прихильні до білогвардійців і поляків, бо їхні політичні емігранти були століттями вхожі в найвпливовіші європейські доми і добре знайомі європейським дипломатам, а українці цього важелю впливу не мали. До того ж Європа прагнула повернути інвестиції, вкладені у промисловість Донбасу (який розвинувся завдяки європейським інженерам і капіталістам, а не «русскому миру»), а уряд УНР лякав її своєї лівизною.

Однак був іще один фактор, який негативно позначився на відносинах УНР із країнами-переможницями: представники української інтелігенції та громадські діячі, яких революція підняла на найвищі щаблі влади, не мали жодного управлінського, державницького і дипломатичного досвіду, бо «за царя» чиновницьку службу справедливо вважали «зрадою» українського народу. А якщо і знаходились далекоглядні патріоти, які бачили в чиновницькій службі можливість у той чи іншій спосіб прислужитися власному народу, то цим одинакам не давали можливості зробити кар’єру і, відповідно, здобути державницький досвід уже жандарми і чорносотенці-українофоби. Тож коли в УНР виникла потреба відстоювати її державницькі інтереси на міжнародному рівні, то в найвідповідніший момент ця місія була покладена на плечі аматорів. І як ви вже здогадуєтесь, не можна просто так узяти і стати дипломатом!

Спочатку делегацію УНР у Парижі очолив Григорій Микитович Сидоренко. Саме його «дипломатична» діяльність і породила найбільшу кількість дипломатичних казусів, які лише згодом, кола гіркота поразки зменшилась, були надруковані в гумористичних журналах як анекдоти. Цей інженер, який не знав ні мов, ні дипломатичних традицій, ні геополітичних прагнень країн-переможниць, нітрохи не хвилювався з приводу того, що не придатний для покладених на нього повноважень. Зате всю свою енергію Сидоренко вклав у написання звітів для уряду УНР і переконання уряду, що він добився таємного побачення із Клемансо, але зв’язаний словом, тому не може повідомити, про що саме він розмовляв із головою Мирної конференції. В результаті над очільником української делегації Сидоренком почали жартувати його власні підлеглі:

⎯ Пане голово! Ви вже знаєте, що Клемансо обіцяв визнати Україну?

⎯ Коли, де!?

⎯ Вчора ввечері заявив на таємному побаченні, що визнає її, але, зв’язаний словом, даним вам, не може про це нікому повідомити.

Проте слід зазначити, що Сидоренку таки вдалося привернути увагу до української делегації. А все завдяки фіолетовій краватці, вбраній до чорного смокінга. На зауваження його помічників, що так одягатись не варто, Сидоренко відповів, що він має власне розуміння, як треба вбиратися, і не буде дотримуватись французьких традицій. Коли ж українська делегація прибула на місце зустрічі, то господарі вирішили, що голова делегації УНР — візник, який виглядав солідніше. На цей конфуз Сидоренко відреагував у притаманному йому стилі:

⎯ Бачите, які ці «ваші» французи інтелігентні! Не вміють відрізнити мене, дипломата, від нашого Івана («Ваньками» називали візників).

Коли ж Сидоренко таки потрапив на засідання, де головував Клемансо, то півголосом на всю залу прокоментував розмову Клемансо із Шульгіним двома словами:

⎯ Про..рали справу!

І якщо Сидоренко промовив це українською, бо не знав чужих мов, то серед присутніх дипломатів і недругів УНР, звичайно, знайшлись ті, кому не треба було перекладати сказане.

Згодом Григорія Сидоренка таки замінили на графа Михайла Станіславовича Тишкевича, і тоді він одразу ж поїхав до Відня, щоб порахуватися з Віктором Піснячевським, який у журналі «Воля» гостро критикував дипломатичну діяльність цього інженера. Піснячевському довелося переховуватися в посольстві УНР, а Сидоренка спинила не загроза скандалу через бійку в посольстві, а тільки стриманий тон справжнього дипломата і посла УНР в Австрії В’ячеслава Липинського.

22 серпня 1919 року делегацію УНР очолив граф Михайло Станіславович Тишкевич, який мав більший дипломатичний хист. Однак яким би гарним дипломатом не був граф, та держав-переможниць передусім цікавило, хто мав реальну політичну владу на українських землях. Уже через тиждень після прибуття графа до Парижа уряд УНР був змушений відступити з Києва до Житомира. Поразки на фронті, погроми, вчинені отаманами, і погроми, приписані отаманам, внутрішньополітичні чвари в уряді УНР іще більше відштовхували держав-переможниць від того, щоб підтримати УНР. Тому граф Тишкевич, хоч і був тричі номінований на Нобелівську премію миру, не міг сподіватися, що геополітичні настрої держав-переможниць раптово зміняться (хіба що сталося б військове диво, яке просто поставило б усіх перед фактом єдиної політичної влади на українських землях). Тож і головування Тишкевича запам’яталося сучасникам лише внутрішніми чварами між членами делегації та скандалами: Тишкевич розсварився з урядом через те, що вивів зі складу делегації соціал-демократів Матюшенка і Дідушка; один його помічник Адамович погрожував закарпатцю Теодоту Галіпу, другий помічник Колосовський поводився як більшовик.

Колосовський отримав великий рахунок за переїзд тещі на іншу квартиру і хотів, щоб за нього заплатила делегація УНР. Однак бюджет делегації вже був на нулі (що також позначилось на її діяльності), і тоді він вирішив змусити оплатити його рахунки українських кооператорів, які приїхали до Парижа на профільний з’їзд. Аргументом став револьвер, що тільки відлякувало потенційних філантропів від українських дипломатів.

На додачу внутрішньополітичні суперечки призвели також до того, що Тишкевича постійно звинувачували в роботі на поляків (насправді ж Тишкевич був противником союзу з Польщею, а якщо зважити на «полонофільство» Петлюри, то таке обвинувачення навіть не виглядає зрадою). Варто також пам’ятати, що в політичних сварках українців жодна сторона не нехтувала наклепами, тож сьогодні важко сказати, чи всі скандали, пов’язані з ім’ям Тишкевича, були правдою.

Зрештою, внутрішньополітичні чвари дійшли до того, що 26 грудня 1919 року делегати розійшлися. Зрозуміло, що Тишкевичу треба було набрати нових людей, щоб делегація УНР могла продовжити свою роботу. Ці його дії одразу викликали критику з боку колишніх делегатів, хоча учасники демаршу мали б зрозуміти, що на їхнє місце будуть призначені нові люди. Лист Тишкевича до Ганни Чикаленко-Геллер свідчить про скруту, в якій може опинитися дипломат зусиллями власних співвітчизників, а не іноземних ворогів: «Я сам не отримую майже нічого на делегації, пенсії від 4 місяців не беру, а представництва зі своєї кишені оплачую — не кажу вже, що з маєтку вже два роки нічого не отримую. … Обридло мені жити серед людей, котрі тільки думають, як і за скільки продати свою батьківщину. … Це сумно! Петлюра під впливом цих же людей, себто їх приятелів (Багриновський-Лисенко), не досить мене підтримує, і я веду так боротьбу без помочі, без грошей, з повним зневір’ям і погордою в душі для тих, яких хотілось би шанувати».

Проте ідеалізувати дипломатичний хист Тишкевича теж не варто. Він зміг завести серед французьких політиків друзів і зацікавити їх українським питанням, але і йому довелося стати героєм анекдоту. Справа в тому, що улюбленим коником Тишкевича було апелювання до історичних зв’язків. Для цього секретар української делегації й історик Ілля Борщак забезпечував голову місії відповідними матеріалами. Одного разу Тишкевич запросив до себе на вечерю французів, які доброзичливо ставились до українського питання. І хоч гості і так були на боці делегації, але під час вечері Тишкевич якось договорився до того, що в кожній селянській хаті досі висить портрет Наполеона. Після вечері французи, звичайно, згадали про цей «історичний факт»:

⎯ Навіщо він нам таке оповідає про Наполеона? Чи ми такі наївні, щоб у це повірити?

⎯ Бачите, — пояснив другий француз, — дипломати старої школи, такі як наші, брешуть так, що їм вірять інші; дипломати молодої брешуть так, що тільки самі в це вірять.

Залишається ще додати, що на відміну від Сидоренка, граф Тишкевич не нападав на своїх критиків із кулаками, а вирізав їхні статті в пресі й клав під подушку, на якій завжди сидів зі словами:

⎯ Знаю, знаю, що про мене думають вороги… Я маю їх тут.

Крім дипломатів, українській справі намагався прислужитися і Михайло Грушевський. Колишній голова УНР приїхав до Парижа влітку 1919 року і добре продемонстрував, чого він вартий як дипломат. Під час зустрічі із французьким політиком Полем Пенлеве, який мав уплив на французький уряд, Грушевський поганою французькою більше турбувався не долею УНР, яку він їхав рятувати, а як би йому видати французькою мовою свої праці. На диво, Поль Пенлєве, який був професором математики і автором аналітичної теорії диференційних рівнянь, досить поблажливо поставився до Грушевського, в якому побачив свого колегу не по політиці, а в науці, і навіть порівняв його з американським президентом Вільсоном, який був доктором філософії в галузі історії та політології:

⎯ Коли професорові дати нагоду робити історію, замість її викладати, то він увесь час уявляє собі, що має перед собою студентів. Ось хоч би Вільсон…

Але поблажливість французького політика до українського історика справі УНР, звичайно ж, не допомогла.

Щодо Грушевського, то він разом із Дмитром Ісаєвичем створив Комітет незалежної України, а ще отримав пропозицію від українських мігрантів друкуватися в журналі «L’Europe Oriental» («Східна Європа»), який виходив французькою і німецькою мовами. Завдяки цьому часопису Грушевському вдалося переконати представників американської діаспори в серйозності Комітету незалежної України і зібрати гроші на його діяльність. Завдяки цим пожертвам Грушевський і видав свою історію України французькою мовою. При цьому, як стверджував Сергій Шелухін, соціаліст Грушевський заплатив за переклад іншому соціалісту Миколі Ковалевському по-буржуйськи, так мало, що той міг би і померти з голоду.

Бурхлива науково-видавнича діяльність Грушевського в Парижі може здатися читачу недоречною, але, як виявилось, було б набагато краще, якби тільки нею він і займався. Із 1 по 9 серпня 1919 року в Люцерні в Швейцарії проходив Конгрес соціалістичного Інтернаціоналу, і Грушевський, а також есер Ісаєвич та соціал-демократи Борис Матюшенко і Петро Дідушок узяли в ньому саме активну участь. Українські соціалісти здобули підтримку бельгійських соціалістів від імені Е. Вандервельде, англійських лейбористів від імені А. Гендерсона і Р. Макдонольда, німецьких соціал-демократів від імені Е. Бернштнейна, нідерландських соціалістів від імені П. Трульстра, а також представників болгарських, чеських, словацьких і датських демократів. Не підтримали українських соціалістів лише росіяни, але в той час російська делегація на цьому Конгресі не мала великої підтримки (власне, це згодом підштовхнула Радянський Союз організувати свій Комуністичний інтернаціонал з комісарами і комсомолками). Грушевський вважав результати своєї участі у СоцІнтерні надзвичайно успішними: «Ми доклали зусиль, щоб обидві групи, ліва і права, Інтернаціоналу ухвалили тільки одну резолюцію щодо інтернаціональних відносин, і щоб там переможність України була висловлена у виразах більш рішучих, ніж в Амстердамі (мова про попередній Конгрес, який відбувся у квітні).

Крім того, затвердили резолюцію проти окупації Галичини поляками, а євреї, вносячи резолюції проти погромів у Польщі й Україні, висловили компліменти українській демократії. А ще брали ми з Ісаєвичем участь у кооперативному конгресі в Парижі... Зроблено багато і для престижу партії (і я сам, і Ісаєвич скрізь інформували про її ролю і діяльність) і для реноме українського соціалізму, і для національної та політичної справи».

Однак успіх українських делегатів серед європейських соціалістів означав зростання недовіри до УНР з боку буржуазної Європи. Тож соціалістична (а для буржуазії — «більшовицька») прокламація, випущена в Парижі і підписана Грушевським і Ісаєвичем, навряд чи могла посприяти визнанню УНР на Мировій конференції. Але соціалісти були переконані, що головним винуватцем провалу був граф Тишкевич.

І якщо свою некомпетентність демонстрували делегати на Мирній конференції, то що вже казати про дрібніших послів і службовців. Міністр закордонних справ в уряді Української Держави гетьмана Скоропадського Дмитро Дорошенко в книзі «Мої спомини про недавнє минуле» із сумом згадував: «Дуже багато було у Відні українців, як наддніпрянців, такі наддністрянців. Тут був осередковий пункт, куди з’їздились усі місії, щоб звідси, добувши візи, чимчикувати далі на всі сторони світу. Добувало ці візи українське посольство у Відні головне завдяки персональним зв’язкам В.К. Липинського й тим відносинам, які він нав’язав ще як посол Української Держави. Якби не це, то, певно, значна частина місії далі Відня Європи б і не побачила. Але новоспеченим українським дипломатам було й тут добре. Вони всі були забезпечені великими грішми, ніхто не сидів над душею і не спонукував, отже, можна було весело й приємно бавитись і в голоднім Відні. І деякі місії бавились так гучно, що, наприклад, одного ʺГенералаʺ Ф., що стояв на чолі якоїсь закупної військової місії, на домагання поліції було позбавлено його повновластей і вислано з Відня. Члени української місії та комісій поводились по готелях та рестораціях не як представники демократичної, трохи не соціалістичної республіки, а як якісь великі сенйори, кидали гроші направо і наліво, і, мабуть, кельнери та всяка прислуга думали, що українці — то якась дуже багата нація, так от як американці, абощо, тільки що менше культурна, ніж американці. Липинський і радник його посольства І. Токаржевський дуже нарікали передо мною на той клопіт, на ту мороку, яку їм доводиться мати з різними посольствами, місіями, закупними комісіями і т.д., які приїздять трохи не щодня, домагаються всяких послуг, здобування віз, а при тім часто поводяться серед чужих людей так, що за них доводиться червоніти. Одним словом, ота ʺГергепаʺ, яку так живо змалював Винниченко в своїм ʺВідродженні націїʺ…»

Олександр Олесь, який теж перебував у складі дипломатичної місії у Відні (він також не мав дипломатичного хисту, але для нього це була змога врятуватися від війни), під впливом побаченого написав такий вірш:

Державні місії,
Контроль, комісії,
Пілати, дипломати,
Вся Україна тут.

Вся сіль кооперації,
Торгівлі, спекуляції,
Шакали, зубоскали, —
Європа аж тріщить.

Клопочуться, збираються,
Прощаються, вітаються,
Стрічають, виряджають,
А ввечері — вино...

Нічого не закуплено:
Козу, півбока луплену,
Для сміху, на потіху
Додому привезуть.

А там десь на позиції,
Без зброї, без муніції,
У полі босі й голі
Вмирають козаки...

Через брак фахових дипломатів не варто було сподіватись і на США, де за посла був Юліян Бачинський, який іще 1895-го висунув гасло «Вільна, велика, політична самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!». Посла УНР у Вашингтоні не бентежило, що він не знає англійської мови. Він просто поклав усі урядові кошти на банківський рахунок. Характерно, що коли приятелям Бачинського дорікали за його «дипломатію», то вони відповідали, що це й краще, що він сидить тихо і не ганьбить УНР, як інші дипломати, а чесних просто неможливо переконати їхати у Вашингтон.

Та не варто думати, що геть усі дипломати УНР були позбавлені дипломатичного хисту. Одною з найяскравіших фігур був радник посольства у Британії Арнольд Марголін, адже як адвокат він мав практику захисту інтересів клієнтів і з усією енергією використовував свій досвід у дипломатичній сфері. Як хтось із вас може здогадатись, він, як і багато інших дипломатів УНР, не володів англійською і завдяки цьому теж став героєм анекдоту. За півроку роботи в Лондоні Марголін вивчив англійську як зміг, чи то британці за цей час вивчили його «англійську». Та одного разу, коли на прийомі українська горілка змішалась з англійським віскі, британці не витримали і запитали у свого колеги:

⎯ Невже ж у вас поміж українцями немає своїх, що вміли б краще по-англійськи?

⎯ Є, але не мають жидівські голови.