Ворог визначально вплинув на рівень лояльності

Розмова Соні Кнапчик із професором Пьотром Ціхорацкі, істориком Вроцлавського університету.

Соня Кнапчик: Друга світова війна розвела українців і поляків по різні боки барикади. Перші сподівалися на державний суверенітет, другі — переконалися про смертельну загрозу, що випливає з українсько-німецької співпраці. Війна ще більше загострила на подальші десятиліття взаємини між сусідніми народами. Якою була реакція українців на початок Другої світової війни? Маю на увазі їхню позицію стосовно подій 1 і 17 вересня 1939 року.

Пьотр Ціхорацкі: У другій половині 30-х років ХХ століття ситуація української меншини у Другій Речі Посполитій багато разів змінювалася. 1935 рік був часом так званої «нормальності» по польсько-українській лінії. На найвищому політичному рівні — керівництвом Санаційного кабінету — було ухвалено рішення укласти компроміс з основною течією українського політичного руху, представленого Українським національно-демократичним об’єднанням (УНДО). Завдяки цьому лідери української меншини 1935 року не бойкотували парламентські вибори, що було тоді поширеною позицією в опозиційних колах. У результаті виборів українці, на відміну від польської опозиції, зберегли своє представництво в парламенті. Треба наголосити, що, попри збурення і серйозні конфлікти, які відбувалися у 1937–1938 роках, рішення про співпрацю із залученням українців до виборів було й надалі підтримане, і вони брали участь також у виборах до парламенту п’ятого скликання (1938-го).

Можемо сказати, що останній період мирного існування Другої Речі Посполитої, для якої 1935 рік був переломним, з огляду на можливості співпраці й залагодження попередніх конфліктів, починався досить непогано. Проте виявилося, що досягти нормалізації складно — на 1938 рік припав апогей напруження в польсько-українських відносинах. Найбільш кричущими були події довкола православних храмів і спільнот на Холмщині та Волині. Акції з окатоличення, за активної участі військових, проявлялися або у знищенні релігійних об’єктів, або в супроводі масових обрядів зі зміни віросповідання.

Іншим гарячим питанням була політика, яку проводили в південно-східних воєводствах (Станіславівське, Тернопільське й Львівське) і яка складалася з багатьох наступальних заходів під патронатом адміністрації та війська. Одним із таких заходів була так звана «шляхетська» акція з підтримки шляхти-заґородників, що мало на меті поширення полонізації. 1938 рік виявився настільки складним, що українці дійшли висновку про безуспішність вищезгаданої «нормалізації». Але вже на початку 1939 року відбулася певна зміна. Очільники урядового табору, а насамперед Міністерство військових справ, очолюване Тадеушем Каспшицьким, дещо згорнули тактику дій стосовно української меншини. Визнано, що, у зв’язку з воєнною загрозою, яка наростала після двох зустрічей міністра Юзефа Бека з Адольфом Гітлером і Йоахімом фон Ріббентропом, польсько-німецький збройний конфлікт був вельми ймовірний. Коли була розбита Чехословаччина, тобто порушено Мюнхенську угоду, реальною стала воєнна загроза. Останні місяці перед початком Другої світової війни — це час, коли припинилися дії, що завдавали найбільших утисків українській меншині. Серед іншого, влада відмовилася від окатоличення Волині й тиску на православних Холмщини. Період напередодні війни став своєрідним перемир’ям і очікуванням подальших подій.

Чи було замороження національного конфлікту в основному пов’язане з наближенням війни?

1939 року польська сторона (а саме військово-політичне керівництво) була свідома потенційних ускладнень, які в разі польсько-німецької війни проявлятимуться внаслідок нелояльності національних меншин. З іншого боку, ми повинні пам’ятати, що взимку й навесні 1939 року українська перспектива виглядала в темних кольорах. Досвід Карпатської Русі — розчарування, якого зазнали українці від німців у зв’язку зі спробою створення там зародку державності — спонукав українських лідерів триматися на відстані. Підсумовуючи, можна стверджувати, що 1935–1939 роки — це був важливий період, але нині проблематично говорити про одновимірність тодішніх тенденцій. Отже, маємо спроби порозуміння, значне загострення національної політики стосовно українців, а потім певне гальмування репресивних ініціатив влади Другої Речі Посполитої. Українці перебували у слабшій позиції, проте реагували відповідно до ситуації.

Ми говоримо про українців, але чи можемо сказати, що 1939 року українці промовляли єдиним голосом і мали спільне бачення? Чи було згуртованим українське політичне середовище? У Другій Речі Посполитій існувало багато видів національної «політики», кожне воєводство провадило власну стратегію. Таке становище радше не сприяло формуванню української національної одностайності.

Не можна говорити про інституційне, політичне об’єднання українців напередодні війни. Якщо йдеться про емоційну атмосферу всієї цієї групи українських жителів Другої Речі Посполитої, то треба проводити детальні дослідження. У нас відсутні комплексні, цілісні, наукові формулювання, які були б сфокусовані на ставленні національних меншин (за винятком німецької меншини) до воєнної загрози. Місяці безпосередньо перед розв’язанням війни були періодом вичікування. Не було ознак, що в українських настроях відбувається повернення до державницької позиції.

З іншого боку, радикали були вичерпані, їхній вплив був такий, що не відповідав їхнім власним очікуванням. Це добре засвідчують вересневі події 1939 року. Йдеться не тільки про позицію українських солдатів, які опинилися у Війську Польському, а й про спроби збройних виступів під прапорами Організації українських націоналістів (ОУН) іще напередодні 17 вересня на території Станіславівського чи Львівського воєводств. Попри те, що зростав розпад державного апарату, влада дала собі раду з відносно невеликими силами. Коли дійшло до совєтської агресії, ситуація назовні була стабілізована, але було зрозуміло, що це не розв’язувало проблеми. Не треба ілюзій — українське населення прощалося із Другою Річчю Посполитою без позитивних емоцій, але водночас не демонструвало колективної повстанської реакції.

Ви згадали про Організацію українських націоналістів. Що це була за організація? Які ідеї з нею пов’язані?

Організація українських націоналістів виникла на базі структур Української військової організації (УВО). З точки зору влади Речі Посполитої це була конспіративна структура, диверсійна за своїм характером. З одного боку, без сумніву, для ОУН був властивий радикалізм — у вербальних формулюваннях чи у збройній (терористичній) діяльності. Однак, з іншого боку, показово, що вимір активності націоналістів не охоплював значну частину українців, навіть тих, хто не був лояльний до польської держави.

Проведене владою у 1930 році замирення населення (пацифікація) — як відповідь на так званий частковий виступ ОУН — відкрило, на думку деяких істориків, шлях до нормалізації у 1935 році. Українські політики, які діяли у сфері легальної політичної системи в державі, зрозуміли, що таким чином польську державу подолати не вдасться і що треба працювати на перспективу. Реальний мобілізаційний вплив ОУН не був таким, як це бачило керівництво організації.

Влада, відповідальна за безпеку Другої Речі Посполитої, мала значні успіхи у боротьбі із цим мобілізаційним різновидом діяльності ОУН. Найупливовіші провідники угруповання, які до 1939 року перебували на території польської держави, опинилися у в’язниці. Такі насильницькі дії (представлені як великий успіх організації), як убивства депутата Тадеуша Голувки і міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, спричинили репресії, що значною мірою ослабило організацію.

Коли для українців почалася війна — у вересні 1939 року чи в червні 1941-го? Адже тривалий час переважала совєтська історіографія та міф Великої вітчизняної війни. А як це виглядає сьогодні?

Важливою подією була ліквідація угорцями у березні 1939 року Підкарпатської Русі. Для українців це була суттєва точка відліку в польсько-українських відносинах. Із нашої історіографічної перспективи знищення Русі було інцидентом, тоді бої тривали тільки кільканадцять годин. Незважаючи на це, нині сильно наголошують на питанні українських жертв, яких тоді вбили поляки. Публікують фотографії розстріляних людей, над якими стоять люди в обмундируванні.

З підписів випливає, що на фотографіях — польські солдати після проведеної екзекуції українських січовиків, які пробували перейти польсько-чехословацький кордон. Цю справу відтворюють як в українській літературі, так і в музейних зібраннях. Події 2013–2014 років привели до заперечення українцями в публічному просторі совєтської інтерпретації історії, отже, ймовірно, дедалі менше осіб вважають 22 червня 1941 року початком війни. Напевно, ця ситуація відрізняється від білоруської, де у сприйнятті історії переважає совєтська парадигма.

Як було у Другій Речі Посполитій із білорусами? Їхня ситуація, а відтак і подальше ставлення до подій вересня 1939 року, була подібною чи відмінною від української?

З точки зору польської влади українці були національною групою, із якою було найбільше клопоту. Проте, якщо скласти графік погіршення ситуації в результаті здійснюваної польською державою національної політики, то білоруси перебували у значно гіршому становищі. Статистичні дані про кількість білорусів — предмет жвавої дискусії, що випливає з рівня їхньої національної свідомості та особливостей загального перепису населення 1931 року, проте ми можемо говорити про діапазон 7–10% населення Другої Речі Посполитої. Українці мали набагато ширші можливості для своєї національної активності. Натомість білоруські установи й організації переслідувалися і поступово зникали. Це була чітка тенденція, особливо від початку 30-х років ХХ століття. На думку багатьох політиків Санаційного кабінету, білоруси були суспільною групою, яку можна найлегше ополячити. Стосовно білорусів не робили жодних значних політичних жестів. Що важливо, серед білоруського населення великий вплив мав комуністичний рух, який, часто успішно, формувався на ґрунті здебільшого селянських мас, або підхоплював совєтський міф.

Чи ми можемо сказати, на чий бік стали під час збройного конфлікту ці дві меншини?

Знаковими були події на території Поліського і Новогродського воєводств восени 1938 року та навесні 1939-го. Участь Польщі в чехословацьких подіях та акція на Заолжі викликали загострення по лінії Варшава – Москва. В оцінках адміністративних і військових органів, які стосувалися цих воєводств, з’являлася згадка про те, що в разі вибуху наприкінці 1938 року польсько-совєтської війни проведення мобілізації було би дуже сумнівним. Велика частина білоруського населення чекала на польсько-совєтську війну, яка повинна була принести їй позитивну зміну. Тим часом, з огляду на загострення взаємин із Німеччиною, у березні 1939 року насамперед у цих районах була проведена аварійна мобілізація. Вона пройшла без найменшого клопоту, це подекуди викликало чимале здивування військового керівництва. Порівнюючи між собою ці дві ситуації, проміжок між якими — лише кілька місяців, треба би було зробити висновок, що саме ймовірний противник польської держави визначав рівень лояльності з боку її непольських громадян. Додаймо відразу, що проведена в серпні 1939 року на Волині й у південно-східних воєводствах фаза мобілізації проходила майже без перешкод.

Тут іще одне зауваження: в українському середовищі було дві групи — волинська і галицька, причому галицька була стійкою щодо совєтської пропаганди. Натомість на Волині дуже наголошувалося на радикальних реакціях несприйняття польської держави. У період великої кризи та подій 1934–1935 років тут почалося суспільне обурення. Коли ж в усій Польщі все почало затихати, ситуація на Волині тільки розпалювалася. Справа доходила до кривавих інцидентів, у відповідь на які адміністрація і поліція рішуче й жорстко реагували. Волинь була пороховою бочкою — місцем жорстокої громадянської війни.

У такому разі, що із 17 вересня 1939 року?

Із польського боку, що зрозуміло, ми маємо недовіру до совєтської пропаганди, але на Поліссі (наприклад, серед місцевих непольських жителів) сильно проявилася неприхильність до польської держави, що відступала. Польське Військо відступало звідти на захід в атмосфері громадянської війни. Інший приклад — це ситуація на околицях Гродна, де на польську кавалерію, яка відступала, нападали пройняті комуністичною ідеєю білоруські та єврейські диверсанти, у відповідь на що були суворі репресії.

Отже, на окраїнах — кресах — не було добросусідських відносин?

Це ідеалізована картина. В останній книжці Аґнєшки Рибак і Анни Смулки під назвою «Ейфeлeва вежа над Піною» є розповідь про Янову Долину в Сарненському повіті, де був базальтовий кар’єр. Свідченням однієї з успішних ініціатив з осучаснення східних воєводств тут була організація видобутку каменю, де було створено соціальну сферу та необхідну інфраструктуру. Проблема полягала в тому, що українці не мали доступу до цього острівця прогресу — це було місце для польських фахівців і робітників «із-за Бугу». Взаємопроникнення цих двох реальностей — польського робітника й українського селянина — якщо й траплялося, то було мінімальним. Це цікавий аспект усе ще живого міфу про креси як утрачений рай. Тим часом розв’язати проблему національних меншин було неможливо. Національно-політичний рух швидко розвивався, тож уникнути конфлікту не вдалося.

Яку позицію займали українці й білоруси в лавах Війська Польського 1939 року?

Я повинен укотре зазначити, що, попри численні додаткові обставини й розпорошені в мемуарах спогади, досі немає монографії, присвяченої цьому питанню. Додам, що, на мою думку, це одна з ключових причин, що вплинули на становище Війська Польського у вересні 1939 року. Нині переважає погляд, згідно з яким визнають, що до 17 вересня 1939 року українці й білоруси лояльно виконували свої обов’язки, тільки совєтська агресія кардинально змінила цей стан речей.

А що було б у разі альтернативного сценарію, якби війна вибухнула пізніше? Чи був би шанс на зменшення напруги по польсько-українсько-білоруській лінії?

Якби ми почали задумуватися над протилежним до фактичного розвитку подій, то, здається, що на білоруській ділянці процес полонізації почав би давати реальні результати. Це можна побачити на прикладі — скажімо, крайньому — хлопця з Полісся, який ходить до польської школи (іншої немає), пізніше записується до Стрілецького товариства, що дасть йому найкращі умови під час проходження військової служби. Через два роки він повертається з армії, часто з гарнізону, розташованого в західному воєводстві. Якби він захотів якоїсь більшої ролі в суспільстві, то повинен був би записатися до Спілки солдатів резерву, тоді б міг, наприклад, стати сільським старостою. У 30-х роках ХХ століття така особа на будь-якому етапі життя не могла би діяти в непольській установі. Очевидно, що значно важче було би досягти результатів полонізації на українській ділянці.

Тобто налагодити порозуміння з українцями було неможливо? Якщо подивитися на історію, то поляки й українці — це народи, які один одного постійно підводять, пробують домовитися і водночас завдають один одному ударів.

Обидва ці народи в період міжвоєнного двадцятиліття не були спроможні виконати те, чого сподівалися один від одного. Треба пам’ятати, що конфлікт на польсько-українській лінії ґрунтувався на поразці українців у боротьбі за власну державність, у боротьбі Республіки Польщі із Західноукраїнською Народною Республікою. Українці були свідомі того, що їхня держава — нехай ефемерна і короткочасна, але була. Міф власної державності посилював українські національні позиції, але й унеможливлював знаходження компромісу з поляками. Ситуація була складною для обох сторін.

Чи можливо узгодити польську версію історії з історіями наших східних сусідів?

Я не очікую, що в нас однозначно буде успіх у суперечках щодо інтерпретації історії. Нам не треба сподіватися, що наші сусіди розповідатимуть про минуле приємним для нас чином. Зрозуміло, що ми не можемо погоджуватися з фальшуванням фактів, тут ми повинні голосно протестувати. Мені здається, що, якщо йдеться про історіографію, ми перебуваємо в дещо іншій ситуації, ніж білоруси й українці. Наші виклади більш різноманітні.

Пьотр Ціхорацкі, доктор історичних наук, професор Вроцлавського університету, спеціалізується на історії Польщі першої половини ХХ століття. Є працівником Історичного інституту Вроцлавського університету. Наукові праці: Легенда і політика. Формування образу Маршалка Юзефа Пілсудського в колективній свідомості польського суспільства періоду 1918–1939 рр. (Краків, 2005); Шлях до анафеми. Вацлав Костек-Бєрнацкі (1884–1957) (Варшава, 2009); Столпці-Ловча-Лєшьна 1924. ІІ Річ Посполита стосовно найсерйозніших збройних інцидентів у північно-східних воєводствах (Ломянки, 2012); Поліське воєводство 1921–1939. Сторінки політичної історії (Ломянки, 2014); Комуністи на Полісіі 1921–1939 (Ломянки, 2016).