Відсторонений погляд: факультативні обставини тегеранської трагедії

Трагічна подія в Тегерані, що сколихнула українське суспільство, викликала багато відгуків та думок у соціумі й експертному середовищі. Фахівці в різних сферах — від політики, розвідки, комунікації чи техніки (зокрема, військової) — проводять і ще будуть проводити детальні аналізи причин та наслідків того, що сталося. І, безумовно, зроблять висновки відповідно до своїх компетенцій. Головне, щоб вони, ці висновки, стали спонукальним мотивом для людей, наділених владою та потенціями, вчиняти діяння й алгоритми, які максимально унеможливлюють обставини, що призводять до подібних трагедій.

Разом із тим, хотілось би окремо звернути на інші, так би мовити, факультативні, ознаки та обставини, які призвели до катастрофи. Поговоримо про

Страх

У Вільному Світі (тобто суспільствах, у яких хоч і не досконало, але існує свобода особистості та Закон, який цю особистість за певних обставин захищає) неможливо довести людину до тваринного страху через її можливі помилки внаслідок некоректного виконання службових інструкцій. Поясню простіше: в разі помилки якогось умовного оператора він відповідатиме згідно із законодавством своєї країни. Залежно від наслідків, іноді дуже серйозних, але, пробачте, голову на площі перед озвірілим натовпом йому ніхто рубати не буде!

В суспільстві, яке заглиблюється в морок невігластва, шизофренічних ідей, власної винятковості — чи то релігійної, чи етнічної, чи імперської, і, як наслідок, всеосяжної істерії та тиранії — індивід перестає бути індивідом, поступово перетворюючись на залякану, конформістську істоту, позбавлену гідності, критичного мислення, а часом навіть і совісті. Таке може статися з будь-яким народом у будь-яку історичну епоху. Одні, наприклад, кричали: «Розіпни Його!». Інші, в інший час та в іншому місці, скандували: «Sieg Heil!».

Тепер про те, як це стосується нашої теми.

Уявімо, ви військовий в країні, де панує тиранія на всіх суспільних рівнях. Щодня у вас політінформації, шикування перед начальством, яке прискіпливо чіпляється до вас за неналежний (на його, начальства, думку) ваш зовнішній вигляд, неналежне і не чітке (на його, начальства, думку) крокування вашого підрозділу на плацу, за те, що (на його, начальства, думку) він начальник, а ви дурень.

Нічого не нагадує? Гадаю, багато чоловіків у нашій країні, яким за п’ятдесят, могли би поділитися спогадами про таку модель спілкування і відносин у закритому колективі. І в цих обставинах постійних погроз, істерії, шантажу і підлості ви виходите на бойове чергування. Ви знаєте, що в разі нештатної ситуації наслідки будь-якого вашого рішення повністю ляжуть на вас.

Ви знаєте, що навколо вас і на вашому рівні, і на вищому у вас є, м’яко кажучи, недоброзичливці, які тільки і чекають нагоди «прокукарікати»: «Акела схибив!». Ну а після того до «Розіпни його!» в таких обставинах залишається півкроку. У вас немає адекватних законних засобів аргументувати ухвалене вами рішення, захистити свою позицію в справедливому суді та понести за нього передбачені Законом санкції, і якщо ваша вина буде беззаперечною — покарання буде. Але в рамках поваги до людської гідності…

Вас розіпнуть!

І вмиють руки. Очманілі підлітки весело гратимуть у футбол вашою головою під схвальними поглядами дорослих, що насолоджуються тонкою матерією та естетикою дійства. І ось, у режимі напіввоєнного стану, коли навколо твоєї країни різко зросли загрози військових дій, коли твоє керівництво зняло з тебе стружку й обіцяє тобі всі круги Дантового пекла «в разі чого» — у таких умовах, безперечно, зростають ризики фатальних помилок. Тому, звичайно, від помилок неможливо уберегтися при будь-якому суспільному ладі, але, погодьтеся, у вільних суспільствах описані обставини в принципі неможливі. Страх і невпевненість у собі викликають зло, яке називається

Брехня

Після скоєного вона починає поширюватися із самого низового рівня до рівня високопоставлених державних чинників. Усі бояться. Кожен на своєму рівні. Військовий, який під дією стресу від усіх обставин, що передували його рефлекторним діям, та від вторинного стресу внаслідок того, що сталося, заперечує невідповідність параметрів об’єкту, щодо якого було ухвалено рішення про відпрацювання як такого, що становив загрозу в його секторі відповідальності. Служби об’єктивного контролю, розуміючи те, що насправді відбулося, швидко озвучують версії, які є завідомо неправдиві. Державні уповноважені органи, маючи реальну інформацію про обставини події, швидко роблять заяву на весь білий світ із неправдивою інформацією та нашвидку (без проведеного слідства!) сфабрикованою версією.

І тільки беззаперечні докази, які неможливо приховати, не наражаючись на більш ніж серйозні наслідки, змушують державу, відповідальну за трагедію, визнати частково свою вину. При цьому не полишаючи спроб нав’язати свою версію того, що сталося, тим, що хтось сторонній «зробив їм нерви» — звичка брехати та лукавити дається взнаки. Брехня та страх деструктивно впливають на сутність особистості і, зрештою, держави — так званий «савєцкій саюз», який був зведений на брехні й страху (злодійство і доноси), суттю якого була брехня («нєрушимий»), релігією якого була брехня («каммунізм») під вантажем брехні і всього, що вона породжувала (хоча, чи може брехня щось породити?), розсипався практично в одну мить. Брехня, зрештою, розмила це недолуге утворення!

Які висновки нам, українцям, слід зробити?

Перше, що зробила наша влада після цієї страшної події — вона поспішно збрехала! Що стоїть за цією брехнею, страх? У такому разі страх перед ким чи чим? Чи це страх перед потужними гравцями на міжнародній арені, і, щоб не викликати якоїсь не бажаної для наших посадовців реакції, була проявлена така угодовська модель поведінки? Чи це страх некомпетентності посадових осіб, які, усвідомлюючи всю невідповідність свого рівня підготовленості та справжньої готовності відповідати за рішення й дії, які вони вчиняють, просто відсторонились від своїх обов’язків, сподіваючись, що за них якось усе вирішать сильніші гравці, із-за спин яких можна комфортно підгавкувати.

Що, зрештою, і сталось. Питання: в якій країні ми живемо? На яких принципах стоять підвалини нашої держави? До якого берега дрейфуємо? Це виглядає як бовтання відомої субстанції в ополонці. Нас, українців, повинно цікавити, чому нам так відверто брешуть? Чому влада не комунікує з громадянами власної країни у відкритий спосіб, а натомість запудрює їм (нам!) голови заготовленими її штатними сценаристами водевільними есемесками з маніпулятивних із дозволу, не проти ночі буде сказано, соціальних мереж.

Нас повинно цікавити, чому влада узурпує право на вільні думки та висловлювання журналістською спільнотою, намагаючись проштовхнути закони, від яких тхне тим, із чого, здавалося, суспільство поступово, з болючими потугами виборсалося. Нас повинно цікавити, чи може якась, перепрошую за такі слова, політична партія монопольно і свавільно здійснювати зовнішню політику, чи з розгону ухвалювати рішення в чутливій гуманітарній сфері тільки тому, що електорат, сп’янілий після низькопробних видовищ, впав із дуба та, не протверезівши до кінця, забрів на виборчу дільницю і «по приколу» поставив на Джокера — panem et circenses! Цирк приїхав. Хліб, поки що, ще є. Українці загралися в політичну рулетку. Питання: чи маємо ми гідність? Чи цієї гідності достатньо? Яка кількість громадян у суспільстві здатна відкинути політичне меню, яке їм підсовують із фразою «Їжте, інших страв у нас для вас немає», відповівши на це: «У нас такого не їдять!».

Влада завжди буде такою, якою ми дозволимо їй бути. Вона буде поступово стискати свої кільця на тілі суспільства повільно, та на перший погляд лагідно і непомітно, доки громадянам не забракне повітря для вільного дихання. І якщо на цей тиск не реагувати, ціна звільнення від нього стає надто непомірною. Питання до нас, українців: чи хочемо ми жити у брехні, злодійстві, лицемірстві та страху? І як довго та в якому форматі ця агонія буде тривати?

Чи це ті підвалини, на яких будується справедливий лад і добробут для найширших верств суспільства? Чи може збільшення загального рівня довіри між владою та громадянами розірвати це зачароване коло лукавства, неправомірно нажитих статків одних і злиднів інших? Чи здатна така країна посісти гідне місце у світовій архітектурі, пропонуючи свій порядок денний, породжуючи смисли, візії, нові товари та послуги, керуватися принципами справедливості, загалом стати привабливою для життя людей? Чи хочемо, зрештою, ми мати власну країну?..

QUO VADIS UKRAINA!