Те саме інтерв’ю Зеленського для The Guardian

Переклад: Євген Цуканов.

Примітка перекладача. Ця розлога стаття написана професійними журналістами британського видання «The Guardian» та заслуговує на всебічний детальний аналіз усіх зацікавлених сторін. Я намагався перекласти її так, аби якомога точніше передати всі нюанси відповідей особистості, в якої беруть інтерв’ю, а також — відповідні висновки самих журналістів.

Телевізійний комік, що став нестандартним лідером України — про Путіна, владу та імпічмент Трампа.

Яка різниця між тим, щоби грати президента на екрані та бути ним в реальному житті? Не дуже-то й велика, стверджує Володимир Зеленський, людина, що має досвід і в тому, і в тому.

«Все дуже схоже», — каже він, сидячи посеред свого розкішного президентського офісу в зеленому шкіряному кріслі, що зі всіх боків охоплює його компактну статуру. Але потім він передумує: насправді робота справжня триває всі 5 років і ставить перед тобою значно важчі виклики, ніж ті, які можна втиснути в один сезон телесеріалу. «Насправді проблем значно більше. Вони катастрофічні. Вони з’являються, як не прикро це казати, як прищі у 18-річного хлопця. І ти не знаєш, де вони можуть вискочити та коли». 42-річний чоловік говорить чистою російською, а вираз його обличчя за одну мить змінюється від дитячої захопленості до мук занепокоєння.

Остання його проблема — коронавірус. Обурені сільські мешканці, налякані тим, що їх лікарня буде притулком для групи українців, що повернулися з Китаю, атакували їхні автобуси. За день до нашої зустрічі Зеленський відправив свого міністра охорони здоров’я до евакуйованих осіб, щоби вона приєдналася до їх карантину. Це мало б стати доказом того, що вони не становлять жодної загрози. «Це був її вибір, але запропонував їй його я», — каже Зеленський, ніби натякаючи на те, що не лишив їй жодного вибору.

Саме такі спонтанні рішення міг би ухівлити його альтер-его. В українському серіалі «Слуга народу» Зеленський грає звичайного обивателя без жодного політичного досвіду, який піднімається аж до президентського посту. Минулого квітня, за кілька тижнів після закінчення третього сезону, він отримав 73% голосів виборців на справжніх президентських виборах, і вже в травні розпочав свою президентську роботу по-справжньому. У часи, коли у виборців користуються популярністю відверті політичні чужинці, успіх Зеленського був, напевно, одним із найбільш неочікуваних.

Керувати 42-мільйонною країною, що за останні декілька років пережила революцію, захоплення частини країни Путіним та поточну війну на своїх східних теренах — це справа не з легких, особливо для політичного новачка. Однак у першому сезоні справжнього президента Зеленського закрутилася така сюжетна лінія, яку відкинули б навіть його сценаристи через неправдоподібність. Вона стосується ще одного неочікуваного президента, вже з іншої сторони Атлантики.

Іронія ситуації полягає в тому, що після десятиліть докорів з боку американських політиків щодо корупції в Україні, саме американський президент спробував підкупити свого українського візаві. Дональд Трамп хотів від Зеленського лише одного: розслідування бізнес-справ Хантера Байдена, сина Джо Байдена, який може стати його головним опонентом на президентських виборах у США наприкінці 2020 року. Через своїх помічників Трамп дав зрозуміти, що утримуватиме військову допомогу в розмірі 391 мільйона доларів (303 мільйони фунтів стерлінгів) і такий жаданий Зеленським візит до Білого дому, аж доки не одержить від нього беззастережної згоди на свій план. Перемовини Трампа із Зеленським були центральною темою процесу імпічменту в січні, причому найбільш кричущий доказ надав сам Трамп, розкривши стенограму розмови між ними від 25 липня. В ній Зеленський прилещає Трампа, при цьому обережно намагаючись не вступити з ним у кримінальну змову. «Ви великий вчитель для нас», — каже він в одному зі своїх пасажів, які важко читати без почуття іспанського сорому. А Трамп тим часом підкреслює, як багато США зроблять для України, щойно Зеленський дасть команду розпочати розслідування щодо Хантера Байдена.

Політичні опоненти одразу вхопилися за цей улесливий тон і навіть почали називати його «Моніка Зеленскі». «Ви абсолютно праві. Навіть не на 100, а на 1000%», — говорить Зеленський, коли Трамп заявив, що Ангела Меркель «нічого не робить для України» (насправді ЄС — найбільший фінансовий донор). Однак цей скандал виявився гучнішим у США; маючи підтримувані Росією війська на сході країни, українці воліють мати американську підтримку майже за будь-яку ціну.

Зеленський виглядав вельми знервованим, коли Трамп розповсюдив ці нотатки буквально за декілька годин до їх спільної, дуже незручної конференції під час саміту ООН минулого вересня. Сьогодні він почувається значно комфортніше, розказуючи про ті події, хоча й зауважує, що втомився від цієї саги про імпічмент, яка домінує в кожній розмові про Україну. «На мою думку, Україна гордо пройшла крізь цю історію з високо піднятою головою», — каже він. Проте він досі так і не отримав запрошення, і очевидно, що це його дратує. «Мені сказали, що його готують. Але мені важко це чути. Я людина, що намагається працювати з конкретними строками. Наші дипломати зараз працюють з американськими дипломатами. Я би хотів, щоб у нас була плідна зустріч».

Однак приниження продовжилися. Наприкінці січня, за два дні до свого візиту до України, що мав символізувати американську підтримку, держсекретар США Майк Помпео певним чином підставив під сумнів цю мету свого візиту, коли зірвався на репортері: «Ви гадаєте, для американців має значення Україна?» — та попросив показати її на мапі так, ніби це — якесь маленьке князівство, а не найбільша країна у Європі. Під час зустрічі, за словами Зеленського, Помпео сказав, що його неправильно процитували. Зеленський також каже, що «вдячний США, оскільки обидві політичні партії підтримують нас». Але як щодо підтримки президента Трампа?

Зеленський зупиняється та сміється. Зробивши ще один великий подих, він видає довгу, закручену та здебільшого беззмістовну відповідь про те, як відчуває потужну американську підтримку, починаючи від самого президента. А що йому ще казати? Трамп відомий своєю злопам’ятністю і має шанс виграти ще 4 роки президентства в листопаді. З іншого боку, якщо Зеленський забезпечить йому беззастережну підтримку, то виглядатиме дурнем у разі перемоги президента від демократів. Тому схоже на те, що найкращий варіант — не говорити нічого взагалі.

«Щодо окремих питань, я навіть не знаю, як можу допомогти журналістам. Коли мова заходить про державні справи, то я з радістю порозмовляю з вами, коли мої 5 років минуть. Я зможу розказати вам багато про що, чого не можу сказати зараз, бо наразі це є державною таємницею».

Після 10 місяців у офісі, Зеленський з усіх сил намагається зняти увагу із саги про імпічмент. Він погодився на таке рідкісне інтерв’ю, сподіваючись, що зможе «змінити контекст»: перевести увагу на свою мету — домовитися з Путіним, завершити війну та надалі інтегруватися у Європу. Він пристрасно розповідає, жестикулює і всіляко розповсюджує той легкий шарм, що допоміг йому виграти президентство. Його майбутній успіх залежить від того, чи зможе він так само зачарувати європейських політиків. Вони – його єдина надія уникнути затиснення в незаздрісному положенні між Трампом та Путіним.

Після перемоги на виборах Зеленський пообіцяв своїм виборцям, що він «залишиться людиною» і не стане звиклим політиком. Він стверджує, що досі йому це вдалося, але з вигляду предметів, що зараз його оточують, так не здається. Його величезний офіс має стелі з ліпнини, оздоблені позолотою, люстри та рюшеві штори, що спадають каскадом на довгих вікнах. Поки що все виглядає навіть дуже по-президентськи. Але одразу після привітання Зеленський говорить нам, як йому тут ніяково. «Я навіть не можу за ним сидіти, це жахливо!» — каже він, вказуючи на дерев’яний стіл, оздоблений малахітовими орнаментами, на якому стоять телефони спецзв’язку. «Думаю, попередні мешканці почувалися, як удома, в такому оточенні», — але він через нього почувається «жахливо некомфортно».

Востаннє ремонт тут робив президент Віктор Янукович, який 2014 року спричинив Майдан-революцію своєю безсоромною корупцією та заграваннями з Росією. Ми зустрілися рівно через 6 років після того, як Янукович втік із цього будинку під час кривавих зіткнень між протестувальниками та «Беркутом» у центрі Києва. Саме ця подія дала поштовх до анексії Криму Росією та її військової інтервенції на сході України.

Спочатку Зеленський пообіцяв, що перенесе президентський офіс, але зараз він вирішив, що ціна такого переїзду буде завелика для державних фінансів. «І я навіть не можу зробити тут ремонт, бо це історична будівля, і це буде незаконно». Однак помітно, що він не зробив навіть незначних змін, наприклад, не замінив меблі та не позбавився кітчевих бронзових статуеток. Можливо, йому просто потрібно мати на що скаржитися. Або, можливо, атрибути влади починають його приваблювати.

«Це правда, до цього починаєш звикати», — сміється він.

Володимир Зеленський народився 1978 року в сім’ї українських євреїв у Кривому Розі, індустріальному місті на південному сході Радянської України, посеред шахт та доменних печей. У такому місті було непросто зростати через безліч сумновідомих дворових молодіжних банд, які після розвалу СРСР почали воювати за контроль над різними районами міста.

Квитком у життя для Зеленського став гумор. Будучи природженим актором, він організував міцну спільноту своїх друзів зі старшої школи та юридичного інституту та перетворив її на комедійну команду, яку назвав «Квартал 95» на честь свого мікрорайону. В середині 2000-х вони переїхали до Києва та почали регулярно з’являтися на українському телебаченні. Нещодавно Зеленський призначив декого з них своїми ключовими радниками. «В мене дуже мало людей, які працюють зі мною та були моїми друзями досить тривалий час», — каже він, наполягаючи на тому, що ці призначення були продиктовані персональною довірою, а не фінансовим кумівством.

Гумор Зеленського здебільшого був не дуже високого рівня. За його словами, його авдиторія більше полюбляла Бенні Хілла, а не Монті Пайтона. В одному номері він та його колега-актор роблять вигляд, що грають пенісами на піаніно. Але, крім такого, були й більш прицільні політичні скетчі, що висміювали українських корумпованих чиновників та олігархів. З деякими зі своїх «мішеней» він познайомився особисто, коли почав працювати продюсером фільмів і телепрограм, і ця робота принесла йому багатство та зв’язки всередині еліт. Іноді в нього навіть виникали проблеми, якщо номери виходили занадто різкими. Іноді його команда жартувала над авторитаризмом великого сусіда України. Наприклад, у відео, що вийшло паралельно з президентськими виборами в Росії, Зеленський та його друзі грають ролі офіцерів, що повернулися на виборчу дільницю з думками про самогубство, бо не змогли забезпечити перемогу Путіна на своєму окрузі.

«Слуга народу» — це гострий комедійний серіал, що вперше вийшов 2015 року. Зеленський грає вчителя старших класів Василя Голобородько, який стає президентом після того, як його промовисту тираду проти корупції під час уроку знімає один із його учнів та викладає в Інтернет. Уявіть собі суміш серіалів «Так, міністре» та «Картковий будинок», накладену на похмурий цинічний світ пост-радянської політики. Популярність шоу та сприятливі показники рейтингів поставили питання: що, якщо Зеленський висунеться кандидатом у президенти у реальному житті? І в останні моменти 2018 року у своєму новорічному шоу він сказав, що так і зробить.

Його кампанія була комічною та постмодерністською, її основою був всеукраїнський комедійний тур, що включав відео-кліпи його «екранного президента». Здебільшого він просто хотів розсмішити свою авдиторію.

Зеленський висувався як суперник чинного президента Петра Порошенка, «шоколадного магната-мільярдера», який виграв своє президентське крісло через декілька місяців після революції — Майдану. Хоча Порошенко й провів декілька реформ, він не зміг виконати свою ключову обіцянку — перемогти корупцію. Відстаючи в соцопитуваннях, він був спантеличений кампанією Зеленського та спробував змалювати свого опонента як людину, що почне примирятися з Путіними. А тим часом Зеленський здебільшого уникав дебатів та проводив популістську кампанію «простих людей проти старих еліт», — але без стандартної популістської тактики сіяння злості та розбрату. Натомість він туманно натякав на об’єднання, боротьбу з корупцією та завершення війни, але майже без деталей.

Він погодився на дебати з Порошенко тільки після виконання цілого переліку абсурдних умов: дебати мали пройти на газоні 70-тисячного київського стадіону «Олімпійський», а перед тим Порошенко мав довести свою тверезість, пройшовши нарко- та алкотест. Це не мала би бути серйозна пропозиція, але Порошенкові не було що втрачати, і він напередодні дебатів сміливо прийшов на аналізи крові та сечі. Дебати були голосними, заплутаними та здебільшого беззмістовними — так, як і хотів Зеленський. На стадіоні обидва кандидати гиркали в мікрофони та загалом виглядали невдало; але по телевізору, тобто там, де це мало найбільше значення, Зеленський виглядав беззаперечним переможцем.

Самі вибори також стали простою перемогою. Зеленський прийшов першим майже в кожному регіоні, і це було чимось новим для країни, що тривалий час була розділена за регіональними та лінгвістичними лініями. Через декілька хвилин після оголошення його приголомшливої перемоги, Зеленський вибіг на сцену свого передвиборчого штабу під жваву мелодію із серіалу «Слуга народу». Ніхто достеменно не знав, яким буде президентство Зеленського, включаючи тих людей, що за нього проголосували. Але після двадцятирічного циклу революцій та розчарувань він переміг не через нестачу досвіду, а саме завдяки їй. Незабаром він оголосив парламентські вибори та заявив, що його новостворена партія (названа, звісно, «Партія ʺСлуга народуʺ») висуне різноманітних кандидатів, здебільшого без політичного досвіду. Ця політсила отримала понад половину місць у парламенті й дала в руки Зеленському величезні владні повноваження.

Тепер, будучи за все відповідальним, чи шкодує він, що так безжально насміхався з політиків у своєму телешоу? Зеленський посміхається: «Я розумію, що без досвідчених людей неможливо керувати країною. Але це люди середньої ланки. Це ті бюрократи, які знають, куди треба бігти, що робити та кому приносити папери».

Керувати цими бюрократами Зеленський поставив своїх декількох старих друзів. Андрій Єрмак, якому він довірив перемовини зі США минулого літа та недавно призначив керівником Офісу Президента, колись був адвокатом із питань інтелектуальної власності. Сергій Шефір, іще один помічник президента та співзасновник продюсерської студії Зеленського. Друг дитинства Іван Баканов очолив СБУ. І хоча внутрішнє коло Зеленського ніби не шукає шляхів персонального збагачення, існують справедливі побоювання щодо того, чи є його друзі найбільш кваліфікованими кандидатами на керування країною.

Паралельно із цими старими друзями, Зеленський зібрав Кабінет Міністрів, що складався переважно з добре оцінених реформаторів, і в міжнародної спільноти було загальне відчуття, що його команда справляється досить непогано, незважаючи навіть на несприятливі обставини. Але на початку минулого тижня, за декілька днів після нашого інтерв’ю, він звільнив більшість уряду, в тому числі 35-річного прем’єр-міністра (а також — міністра охорони здоров’я, що досі перебуває в карантині). Генпрокурор, якого вважали реформатором, також був звільнений парламентом. Під час нашого інтерв’ю Зеленський жодним чином не натякнув на можливість такого рішення, і воно загалом було сприйняте як удар по справжніх реформах.

Зеленський стверджував нам, що, оскільки він і його коло демонстративно непідкупні, то і всім решта стало складніше брати хабарі. «Президент не може сам змінити країну. Але що він може? Він може показати приклад».

Хоча Зеленському ніби подобається його поточний стан, він погоджується, що політичні прожектори не сподобалися його родині. «Це важко, — каже він. — Їм не подобається моя робота». Щоби піти поїсти, треба домовлятися з охороною, а гарна відпустка виглядатиме недоречною, коли твоя країна перебуває в стані війни.

Його дружина Олена, у минулому — сценарист «Кварталу 95», — також виросла у Кривому Розі. І хоча він звик перебувати в публіки на очах, вона намагається уникати світла софітів. Його 16-річна донька найбільш роздратована його новою роботою та обурюється проти заходів безпеки, що тепер повсюди її переслідують. Охоронці намагаються ховатися, але вона завжди їх помічає, каже батько. «Вона в такому віці, коли особа, як правило, найбільш вільна. Це неприємно на людському рівні». З іншого боку, його 7-річний син любить усе це та гордо оголошує всім, хто його слухає, що його тато — президент. «Декілька днів тому я прийшов додому і запитав, чого зі мною ніхто не вітається. І тут я чую свій голос по телебаченню, це була моя промова. І мій син каже: ʺНе відволікай нас, ми дивимося президента!ʺ»

Ще до того, як Трамп украв весь сценарій, головним злодієм для героя Зеленського мав бути Путін, який анексував Крим 2014 року та почав спрямовувати гроші, людей та зброю на роздмухування війни, яка вже вбила 14 000 осіб, більшість із яких — цивільні. Масштабні бойові дії були зупинені 2015 року, але відтоді регулярні артилерійські обстріли та жертви на фронті стали буденними речами. «Миру можна досягнути, тільки якщо Київ розпочне прямі перемовини з Кремлем», — сказав Зеленський своїм виборцям. Це був радикальний поворот від підходу Порошенко, і він здобув популярність у нації, що страждала від втоми війною, хоча голосна меншість одразу звинуватила Зеленського в капітуляції перед Росією навіть через сам факт пропозиції переговорів. Та він говорить, що цінує рятування життів більше, ніж територіальні надбання. «Для кого це все робиться? Для людей. Який сенс вертати територію, якщо мільйон людей загине?»

Путін і Зеленський уперше зустрілися в грудні минулого року на саміті в Парижі, разом з Еммануелем Макроном та Ангелою Меркель. Здебільшого вони обговорювали технічні деталі довго ігнорованої угоди про мирне врегулювання, але Зеленський пригадує, що «було й декілька емоційних моментів». Коли Путін поскаржився на радикальних українських націоналістів, Зеленський огризнувся, що в Росії також є радикали. Чи зміг він достукатися до Путіна? «Мені здається, що він мене слухав. У мене було таке відчуття. Сподіваюся, воно не було хибним». Перемови принесли помірні результати: обмін полоненими, домовленість розвести військові сили та припинення вогню, яке не було дотримане. Один військовий загинув та ще декілька були поранені у смертоносних спалахах в останні тижні.

Малоймовірно, що Путін погодиться на будь-який мирний план, що буде навіть віддалено прийнятний для української суспільної думки, але Зеленський хоче рухатися швидко. «Час біжить», — каже він, вказуючи на свій годинник та анонсуючи проміжок часу в один рік, на протязі якого треба розв’язати конфлікт, щоби потім можна було сфокусуватися на внутрішніх справах. «Уряд може витратити один рік на всю угоду. Після того вона має бути виконана. Будь-яке продовження терміну заборонене. Якщо воно триватиме довше, нам треба буде змінити формат та обрати нову стратегію», — каже він (у такі моменти Зеленський звучить ну дуже «по-Трампівськи»). Він відмовляється сказати, яким буде його план Б, і коли його прес-секретар втручається, щоби прояснити, що однорічний термін починається із грудневого саміту, а не від початку президентства в травні, зі сміхом відповідає: «Я вже навіть і не знаю». Думаючи на льоту, як він, схоже, часто робить, він виторговує собі ще декілька місяців: так, один рік, починаючи із саміту.

Помічники Зеленського презентують такі імпровізації як частину його шарму. Вони говорять, що під час зустрічей з іноземними делегатами він оцінює людей, що зібралися в кімнаті, і якщо відчуває, що може досягнути успіху за допомогою більш емоційної промови, то може взагалі відкинути всю офіційну частину. І, ймовірно, це може й спрацювати з тією самою Меркель, яка, як кажуть, передивлялася кліпи зі «Слуги народу» перед їхньою зустріччю.

Зеленський вважає життєво необхідним переконати Меркель та інших у бажанні України до більш тісної інтеграції з Європою. «Нам треба дати людям упевненість, що Європейський Союз чекає на Україну». Якщо для цього знадобиться 20 років, його електорат утратить надію. «Люди не дуже вірять в слова. Або точніше, люди вірять у слова, але не дуже довго. Потім вони починають шукати дій». Меркель, як йому здається, це розуміє; крім того, він стверджує, що налагодив теплі персональні стостунки з Макроном, хоча й у курсі про нещодавні згадки французького президента про необхідність більш теплих відносин із Москвою.

Спостерігати за Brexit із Києва було дуже дивно, каже він. Бачити, як країна рішуче прямує до виходу із ЄС, коли Україна, навпаки, хоче приєднатися. «Це як ніби компанія людей проводить гарний вечір за столом. Якщо хтось не хоче сидіти разом з усіма, то він точно зруйнує цю вечірку, — каже він, надихаючись своєю метафорою. — І тут з’являються люди, які стоять за порогом, дзвонять у двері, стукають. На них дивляться через вічко в дверях та кажуть: “Ласкаво просимо приєднатися, але приходьте наступного разу!”. І ці люди так і досі стоять надворі та стукають у двері, коли вечірка вже закінчилася».

Він любить марити такими барвистими порівняннями, і іноді вони заводять його не туди. Він порівняв своє президентство з плаванням у човні: «Дірки є повсюди, і ти своїми руками та ногами намагаєшся їх заткнути. Ось так ми й живемо. Ми затикаємо дірки». Після зауваження, що це схоже на корабель, який почав тонути, Зеленський виглядає стривоженим та додає: «Але ми не тонемо!».

Коли він прийшов до влади, західні дипломати хвилювалися, що Зеленський може бути проксі-людиною Ігоря Коломойського, суперечливого мільярдера, на телеканалі якого транслювалося його шоу. Коломойський належить до групи олігархів, що отримали значні статки під час переходу країни від комунізму, хоча більшість українців тоді так і лишилися бідними. За останні роки вони змінили свій імідж, перемалювавши себе на щедрих філантропів, але залишили при собі величезні важелі впливу на політичне життя в країні. Саме через це вони набагато більше заслуговують на титул «олігарх», ніж, наприклад, їхні російські візаві, яких уже давно нейтралізував Путін.

«Я хочу, щоб вони були нашими попутниками, а не провідниками», — каже Зеленський. До Коломойського нема жодного особливого ставлення, наполягає він, незважаючи на їхнє тривале знайомство. Він відкидає як «недоречне» нещодавнє придбання 14-спального маєтку у Французькій Рив’єрі за 200 мільйонів євро (170 мільйонів фунтів стерлінгів) іншим олігархом Рінатом Ахметовим, який до того 2011 року придбав найдорожчу британську нерухомість біля Гайд-Парку (центр Лондона) за 136 мільйонів фунтів стерлінгів.

Багато хто в Києві бачить у перетасуванні уряду минулого тижня ознаки того, що старі олігархічні гравці перезатверджують свій вплив, незважаючи на публічні заяви президента, що це зроблено для прискорення реформ. Українські олігархи абсолютно точно продовжують утримувати значну частину владних важелів, і Зеленський не зможе їх позбутися, просто чемно попросивши їх піти. Його теле-президент міг би наказати їх повісити або застрелити за таке марнотратство за кордоном під час війни, але справжній Зеленський повинен співпрацювати з ними та просити інвестувати вдома та, за необхідності, спонсорувати державні проекти.

«Якщо ми вибрали демократію, то, звісно, ми не можемо вішати людей», — каже він, але тут у його очах з’являється вогник. «Хоча! Іноді дуже хочеться. І знаєте, чому? Тому що так було би швидше. Значно швидше», — вимовляє він із комічною подачею цих слів.

«Ми жартуємо», — каже з протилежного боку столу його прес-секретар, виглядаючи дещо стурбованою.

«Звісно, ми жартуємо», — каже Зеленський.

Під час сумнозвісної телефонної розмови Зеленський подякував Трампу за його модель електорального успіху. «Ми використали досить багато ваших умінь… ми теж хотіли осушити болото тут, у моїй країні», — каже він. Це правда, чи він просто дотримувався чиєїсь поради, що Трамп добре реагує на лестощі? Зеленський зітхає та відповідає обережно. Трамп показав йому, що чужинець може прийти та виграти без необхідності адаптуватися до нібито усталених правил гри. «Я не намагаюся грати роль. Я почуваю себе добре, коли є сам собою та говорю те, що думаю. І в цьому він дійсно був прикладом — прикладом того, як можна перемогти без використання стандартного формату».

Зеленський вважає, що ера політичних чужинців тільки розпочинається і його власна передвиборча кампанія може бути успішною і в інших місцях. «Я впевнений, що може, особливо там, де люди втомлені, де вони бігають, як білки в колесі, і є ось ці усталені політики з великими фінансовими ресурсами. В таких місцях, де люди шукають ковток свіжого повітря, це точно може спрацювати».

Це звучить як прямий натяк на сусідню країну на сході та його невтомного лідера. Дійсно, в ніч виборів Зеленський сказав, що хоче стати прикладом для всього пострадянського простору, де наразі домінують автократи. Його успіх не пройшов непоміченим у Росії і багато людей зробили сприятливі для Зеленського порівняння з людиною у Кремлі: Зеленський іде на свою інаугурацію і дає п’ять людям із натовпу проти самотнього Путіна у своєму лімузині, що котиться порожніми московськими вулицями на свою церемонію. Веселе та компанійське новорічне привітання Зеленського проти статечної телевізійної промови Путіна. Нещодавно один російський канал почав транслювати «Слугу народу», але швидко скасував його показ, імовірно, побоюючись того, що меседж серіалу буде занадто підривним для російського суспільства.

Зеленський, як ми вже знаємо, так і не збив Трампа, і він так само може й не досягти успіхів у своїх планах перетворення України. Чи може спадщина Зеленського виявитись голкою, що проткне ауру безпомилковості Путіна? «Звісно, що там з’явиться новий президент. Звичайно, це станеться. Який це буде президент, я не знаю, — каже він. — Але ми бачимо, що всі тоталітарні режими закінчуються однаково».

Однак Путін у Росії ніколи просто так не відмовиться від своєї влади на користь фігури на кшталт Зеленського. Невже він пророкує криваву революцію? «Я не хочу, щоб люди будь-де помирали, — говорить він. — Але ми повинні розуміти, що якщо ви продовжуєте затягувати пружину, то рано чи пізно вона зірветься».