Лідери бідних країн: правильні питання економічної політики

Приводом для цього тексту стала не тільки очевидна некомпетентність нашого президента в економічній політиці, бо в цьому нічого дивного нема. Президент має можливість компенсувати свою некомпетентність, поставивши питання людям, які є компетентними в окремих спеціальних секторах не тільки економіки, а й усіх інших сфер суспільного життя. Однак коли некомпетентність продовжується, то це означає, що президент не отримує потрібні відповіді, а це можливо, коли він задає неправильні питання неправильним людям. Тобто, щоб подолати цілком природну некомпетентність, політичний лідер має ставити правильні питання правильним людям.

Тут мені спадають на думку слова одного з членів Комісії Світового банку зі зростання і розвитку, індійського економіста Монтека Сінгха Алувалія про мету роботи Комісії: «Нашою метою було не просто підсумувати знання, але підготувати доповідь, достатньо стислу, щоб її прочитали прем’єр-міністри і президенти, доповідь, яка допоможе їм осмислити природу стратегій зростання і задавати правильні питання своїм міністрам і радникам». Нагадаю, що ця Комісія була створена Світовим банком 2006 року, щоб вивчати економічну політику країн, які впродовж одного покоління змогли як мінімум учетверо збільшити національну економіку, і підготувати рекомендації для урядів інших бідних країн, які будуть мати бажання повторити історії успіху.

Я неодноразово писав про роботу цієї Комісії, яка залишалась і залишається поза увагою наших економістів і політиків, хоча її робота — найбільш масштабна спроба знайти закономірності «економічних див», що відбулися за останні 70 років. Можливо, у нас більшість політиків іще вважають, що Україна — європейська держава середнього рівня і рекомендації для країн третього світу нас не стосуються? На жаль, це давно вже не так, подивіться на міжнародну економічну статистику.

Саме «задавити правильні питання» — ключова проблема для політичного лідера, бо одержати необхідну інформацію неможливо, якщо питання поставлено не вірно. Але щоб задавати правильні питання, вже потрібно мати якісь базові знання, на формування яких і була націлена Комісія Світового банку на чолі із двома Нобелевськими лауреатами з економіки.

Попереднє питання: а хто має задавати питання?

Зрозуміло, що це політичний лідер вищого рівня, в нашій політичній системі — це президент. Хоча за Конституцією він не має стосунку до економічної політики, але на практиці він її визначає, особливо в умовах, коли парламентська більшість цілком залежна від нього і коли він сам формує уряд. Зрозуміло, що це має бути президент, який не переслідує мету персонального збагачення, бо така мета ставить для нього зовсім інші питання, ніж мета національного розвитку.

Питання перше: як можна досягти тривалого і значного економічного зростання?

Якщо на це питання буде відповідь: дерегулювати, приватизувати, лібералізувати, — то такого радника треба звільняти моментально. В історії людства жодна бідна країна не досягла швидкого і значного зростання та не подолала бідність за рахунок такої політики. Така відповідь — безсовісний обман, немає значення — умисний чи щирий. Для того, щоб упевнитися в тому, що це обман, треба почитати хоча б декілька сторінок основних висновків із фінальної доповіді Комісії Світового банку зі зростання та розвитку.

Економічна історія дає тільки такі варіанти подолання бідності: (1) за рахунок експорту величезних природних багатств (нафти або алмазів), (2) за рахунок експорту дешевої трудомісткої промислової продукції, яку продукує надлишкова дешева робоча сила, (3) за рахунок експорту продукції високих технологій. Тобто тільки орієнтована на експорт економіка дає шанс на проривне зростання, кожна країна має винайти свою експортну нішу для конкретних умов і конкретного часу.

Чи можна зростати за рахунок внутрішнього ринку, а не експорту?

Знов-таки, економічна історія показує нам значну кількість таких спроб, і всі вони завершилися провалом. Тільки країни, які швидко змогли усвідомити хибність такої політики, змогли досягти успіху. Процитую колишнього голову уряду Південної Кореї Хан Дак Су: «В 1950-х роках Корея дотримувалась політики заміщення імпорту. Зростання становило тільки 23%. Проте з початку 1960-х років Корея змінила політику на цілком протилежну — орієнтовану назовні, акцентовану на зовнішній торгівлі. Це дало можливість зробити стрибок за темпами зростання до понад 7% річних, який протримався впродовж тривалого часу». Принципова проблема обмеженості зростання за рахунок внутрішнього ринку — його недостатній розмір для створення великих ефективних виробництв. Зростання за рахунок заміщення імпорту завжди є допоміжним, а не головним заходом економічної політики.

Чи можна взагалі говорити про стратегію зростання, коли «не встигаємо затикати дірки в човні»?

Коли складається враження, що економічна ситуація така погано, що всі сили мають іти на порятунок від поточних негараздів, а про стратегічні проблеми думати часу не залишається, пропоную пригадати, в якому стані була економіка Південної Кореї на старті «економічного дива» в 1961 році. Південна Корея втратила під час Корейської війни не 14 тисяч людей, як ми від російської агресії, а півтора мільйона, не 15% промисловості, а половину, що зробило цю країну біднішою за країни тропічної Африки, а вже 1996 року вона увійшла до Організації економічного співробітництва та розвитку — клубу заможних країн світу. Порівняно з корейськими проблемами 1961 року, у нас узагалі проблем нема, наша економіка все ж значно сильніша за країни тропічної Африки. Якщо політичний лідер займається виключно затиканням дір у човні, він буде приречений робити це завжди.

Хто ж здатний розробити стратегію розвитку?

Тільки спеціально для цього створений державний механізм, бо якщо поєднати поточну діяльність із розробкою стратегії в одному органі управління, то стратегією чиновники будуть нехтувати, а займатися будуть поточними справами. Для розробки, впровадження та контролю стратегічних планів потрібні спеціальні органи та процедури, подібні до тих, які є в усіх успішних країнах, що спроміглися на «економічне диво». Серед країн «економічного дива» Малайзія демонструє найбільш розвинутий та складний механізм державного управління ринковою економікою (можливо, навіть надмірний, але для нас він був би показовим).

Треба чесно визнати, що створення ефективного державного механізму управління економікою — завдання надзвичайної складності, політичному лідеру треба сто разів подумати, чи до снаги йому братися за цю невдячну роботу. Найкращі іноземні спеціалісти не виконають цю роботу, бо це завжди продукт індивідуальний, який можуть створити тільки люди, які знають індивідуальні особливості своєї країни. Для початку треба створити хоча б орган стратегічного планування та орган розробки й упровадження промислової політики, та розробити процедуру підготовки плану розвитку економіки на 10 та 5 років.

У чому полягають стратегія і фактори розвитку бідної країни?

Економічна слабкість та відсталість країни спричинена хибною структурою економіки, в якій домінують низькопродуктивні види економічної діяльності, тобто виробництво аграрно-сировинної продукції та надання послуг, що не потребують високої кваліфікації. Тому стратегія економічного зростання та розвитку полягає в зміні структури економіки та експорту. Держава має розробити й утілити спеціальну економічну політику, яка буде спрямована на створення нових високотехнологічних виробництв. Зрозуміти це досить просто, втілити досить складно. З понад сотні бідних країн тільки десяток за останні 70 років змогли це зробити. Для цього потрібно було співпадіння декількох факторів: політичних, соціальних, економічних.

Однак, попри поширену думку, необхідними факторами структурних змін і зростання є не верховенство права, демократія та відсутність корупції. Це все обман, який спростовується всім відомими прикладами: повна відсутність верховенства права і демократії не заважає Китаю бути світовим чемпіоном за темпами економічного зростання; Південна Корея, Тайвань, Таїланд у період найвищого зростання були військовими диктатурами; нинішній В’єтнам такий самий корумпований, як Україна, але, на відміну від України, зростає темпами, вже вищими за Китай. Радників, які не розуміють цих прикладів, політичний лідер має не підпускати до себе, бо почує від них тільки стандартний набір брехні. Верховенство права і демократія — то добре, але говорити, що вони — необхідні умови економічного прориву з бідності, то ігнорувати факти, які свідчать про протилежне.

Якщо не верховенство права і демократія — фактори економічного успіху, то що?

Всі країни, які змогли швидко (тобто протягом одного покоління) вирватися з бідності за останні десятиріччя, поєднують таки політичні та соціальні фактори: (1) політичні лідери націлені не на персональне збагачення, а на національний розвиток, (2) в країні створено ефективний і відданий справі державний апарат, (3) народ має довіру до політичних лідерів та держави. Політична влада не може належати клептократам і олігархам. Політичний лідер має бути готовим до війни з олігархами і до перемоги над ними. Якщо радники пропонують домовитися з олігархами, дії яких шкодять національному розвитку, то нехай вони наведуть хоч один приклад такої успішної домовленості. Історія дає нам зразки різних методів війни з олігархами, тому вибрати є з чого.

Де взяти кошти на структурну перебудову та розвиток?

Головний інвестор будь-якої країни — її населення і її підприємства. Іноземні гроші можуть бути лише допоміжним і тимчасовим джерелом. Віра в пришестя іноземного інвестора має викорінюватися як шкідливий забобон. В усіх бідних країнах, у тому числі в Україні, є значні внутрішні джерела для інвестування: готівкові заощадження поза межами банківської системи та незаконний виток капіталу за кордон. Для України це не мільйони, це десятки мільярдів доларів щороку. Порівняйте це з обсягом кредитів від МВФ, які на порядок менші. Відсутність будь-якої системної роботи для залучення цих джерел у інвестування економіки — головний недолік інвестиційної політики бідних країн.

Чи брати гроші у МВФ?

Однозначно — так. І не стільки із-за самих грошей, стільки для того, аби заспокоїти міжнародних партнерів. Інше питання — на яких умовах. МВФ займається короткотерміновими проблемами неспроможності країн, його в принципі не цікавить стратегія економічного зростання та розвитку. Тому можлива (але не обов’язкове) суперечність між інтересами МВФ та країни-боржника. Як правило, протиріччя виникають, коли вимоги МВФ стосуються скорочення витрат держави. Такі скорочення можуть мати негативні соціальні та політичні наслідки. Вимоги зменшення виплат олігархам теж можуть мати негативні політичні наслідки, але тут МВФ цілком правий, на відміну від корумпованих політиків. Але що скоріше будуть оздоровлені державні фінанси, в тому числі за рахунок заходів, названих у попередньому питання, то швидше допомога МВФ стане непотрібною.

Що робити з іноземними інвестиціями?

Передусім треба перестати вважати їх панацеєю. Короткотермінові портфельні іноземні інвестиції взагалі шкідливі для слабких економік. Прямі іноземні інвестиції можуть мати як позитивний, так і негативний вплив на економіку, тому потребують державного регулювання. Приклад Південної Кореї, яка в 1960-х роках забороняла взагалі іноземні інвестиції, треба вивчати та розуміти. Позитивні наслідки прямих іноземних інвестицій начебто зрозумілі, а про негативні часто забувають. Проте якби в 1950-х роках Японія пішла шляхом залучення американських інвестицій в автомобільну промисловість (що тоді пропонували через надзвичайну слабкість місцевого автопрому), то взагалі б не було світових лідерів Toyota, Nissan, Mitsubishi тощо, бо в Японії були б тільки філії американських компаній. Протилежний приклад — Мексика, яка є одним із найбільших виробників автомобілів у світі, створила цей сектор завдяки прямим іноземним інвестиціям. Тому те в які сектори економіки і на яких умовах залучати іноземні інвестиції, є одним з основних і найбільш складних питань економічної політики держави. Треба розуміти головний принцип: цінність прямих іноземних інвестицій не в грошах, а в нових технологіях, які вони несуть із собою; якщо ж вони не призводять до трансферу технологій, то користь їх сумнівна, або взагалі відсутня.

Перелічені вище питання можуть бути продовжені, якщо вони взагалі цікавлять політичних лідерів. Судячи з невеликого переліку економічних див у світі, таких політичних лідерів дуже мало.

Що було б у нас, якби наші політичні лідери задавали такі питання?

• Ми мали б зовсім інший уряд, не тільки за прізвищами міністрів, а й за його структурою і функціям.
• Ми мали б зовсім іншу економічну політику, і не тільки «затикали дірки в човні», а й доганяли би передові економіки світу.
• Ми мали б іншу структуру економіки, і продавали світу не тільки зерно і залізну руду, а й смартфони та літаки.
• Ми були б за рівнем доходів не в другий сотні країн світу, а серед європейських середняків, як словаки чи поляки.

Тому дуже важливо задавати правильні питання.