Нація егоїстів

Падіння радянського муру поставило перед українцями важливі питання: «Хто ми» та «Куди йдемо». Здобувши свободу, ми отримали не право, а скоріше обов’язок на пошук власної ідентичності. Нашим завданням стало знайти місце у цьому великому, неспокійному, модерністському та трохи депресивному світі.

Відразу ми рішуче відкинули радянський ідеал та відмовилися від критично централізованої влади. Не стали йти білоруським, а пізніше російським шляхом становлення новітніх диктаторських режимів. Українці обрали прогрес та відмовились від регресивного шляху, яким пішли наші найближчі сусіди по радянському табору.

Взялися заглядати в себе, шукати свою власну ідентичність у своїй історії. Та віднайшли її після довгих саморефлексій. Ми відкрили для себе, що в центрі кожного з нас стоїть маленький господар з власною хаткою-мазанкою, садком вишневим та гектарами землі. Він робить все для своєї родини та господарства, аби воно процвітало та ставало заможнішим. Ідеальна картина ідеального українця, якщо дивитися чисто на приватному рівні.

Але візьміть цю ідею та гіперболізуйте її, перетворіть на національну ідею та вдихніть у кожного громадянина. Вийде ні що інше, як Гоббсівська «Bellum omnium contra omnes» або «війна всіх проти всіх», де люди керуються лише власними потребами та інтересами. Це, звісно, добре для кожного окремого господарства або родини, але негативно впливає на державу, яка по суті є «договором», в якому окремі особистості готові жертвувати частиною власних інтересів для загальнонаціональних.

Добре, що держава передалась нам у спадок від наших предків, бо я боюсь, якби не вони та історичний процес, то ми б так і не сформувалися в державу, а жили в стані махновського «дикого поля», настільки ми самозакоханий та вільнолюбний народ. І досить дивитися на це лише з позитивного боку, бо як у будь-якого явища, це має бік негативний.

У самозакоханості та центруванні своєї особистості все, що не носить суто суб'єктивної цінності для громадянина, стає неважливим для нього. Свого часу про це писав Гегель, коли критикував романтизм із його людиною в центрі всесвіту:  «Те, що існує, лише завдяки моєму «я»; я можу змінити або відкинути. З такого абстрактного «я» не може статися нічого, окрім порожніх форм; і якщо у нас є лише вони, то ніщо не може володіти цінністю саме по собі, а лише в силу тієї цінності, якої наділяє його «я» у своїй суб'єктивності»

Тобто, якщо ви чи ваші родичі не сидять у в'язниці, то вам все одно, в яких умовах там живуть люди, пенітенціарна система вас просто не цікавить, вони для вас не мають цінності. Щоправда, можливий інший варіант, коли ви начальник тюрми і вона цікавить вас, але не як пенітенціарний заклад, а як власне підприємство, де можна заробляти на благо власного господарства. І це насправді вигаданий випадок, але в житті таких просто безліч, просто подивіться хоч одну з програм «Схем» або «Bihus.Info». Окремі люди, окремі сім'ї підпорядкували собі цілі сектори економіки, захопили медійну сферу та диктують власні правила для слабкої держави, яка не має іншого виходу, як підпорядкуватися та йти за інтересами цих груп. І це насправді питання не тільки державного рівня, це питання кожного окремого району, де є своя «шляхта», яка краще за інших працює над втіленням української національної ідеї: хата-мазанка, садок вишневий коло хати...

Головне, щоб якомога далі від Москви, бо москаль схильний до розкуркулення та дурної самопожертви заради вигаданих, дурних цінностей, як цар або світовий комунізм. Щоправда, наш гіперболізований колективний егоїзм віддаляє нас не лише від Москви, а й від Європи, бо там теж потрібно жертвувати половиною власних прав і ресурсів, щоб стати частиною європейської родини. А це нам не подобається, бо суперечить нашому внутрішньому українцю, який хоче брати, але не бажає ділитись. Ми любимо європейські гроші, порядок, але терпіти не можемо європейські цінності, які змушують нас відступати та приймати людей, які не схожі на нас. Поступатися ми не можемо та не хочемо, бо це шкодить нашому маленькому самозакоханому українцю.

У цьому випадку я, принаймні, симпатизую патріотам, які достатньо чітко заявляють, що краще голі, босі, але без чужих ідей. І плювати на те, що світ живе в епоху глобалізації та небаченого прогресу. Головне — лишитися собою з цінностями зразка XVIII століття або й ще назад в історію. Очевидно, що в нації егоїстів і націоналісти є егоїстами, а не прагматиками, готовими йти на поступки задля досягнення цілей та здобуття перемог.