Про козаків і селюків. Щодо справедливості та бажання виокремлювати головне

«Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?»
Розрита могила, Т.Г.Шевченко

Десь 70-80% виборців родом із СРСР. Отже, подивимось на конституцію тієї країни — основний закон, іменем якого каральна партійно-міліцейська система переслідувала, відправляла на заслання та вбивала інакомислячих. У тому числі й борців за незалежність України. На жаль, і дотепер хибні соціальні та економічні імперативи звідти накладають потворний відбиток на сьогодення.

Ось як формулює «Конституция СССР, 1977 г. (кому цікаво – гугліть джерело):

«Глава 2. Экономическая система

Статья 10. Основу экономической системы СССР составляет социалистическая собственность на средства производства в форме государственной (общенародной) и колхозно-кооперативной собственности.

Статья 11. Государственная собственность — общее достояние всего советского народа, основная форма социалистической собственности. В исключительной собственности государства находятся: земля, ее недра, воды, леса. Государству принадлежат основные средства производства в промышленности, строительстве и сельском хозяйстве, средства транспорта и связи, банки, имущество организованных государством торговых, коммунальных и иных предприятий, основной городской жилищный фонд, а также другое имущество, необходимое для осуществления задач государства.

Статья 12. …Земля, занимаемая колхозами, закрепляется за ними в бесплатное и бессрочное пользование»

Авжеж, власність захована в таку собі матрьошку — в соціалістичну власність, а та в державну. При цьому держава всеохоплююча: «государство обеспечивает планомерное развитие науки; Государство заботится об охране, преумножении и широком использовании духовных ценностей; Государство обеспечивает безопасность и обороноспособность страны; государство неуклонно осуществляет курс на повышение уровня оплаты труда».

Мабуть, тут джерела порочного демотивуючого сьогоденного патерналізму, який плекає пасивність та деградацію населення. Як ми виявили раніше, держава тотожна держапарату. У СРСР держапарат руками/штиками КДБ та міліції формував порядок денний — чи не звідти вседозволеність та кастовість численних органів суду-слідства вже незалежної України?

Ще в тій конституції спостерігалась явна брехня щодо свободи вибору. Насправді люди слухняно, під наглядом партії, КДБ та міліції, обирали лише одне — кого їм спустять зверху. Причому безальтернативно, що само по собі нонсенс. Може, звідти така теперішня невідворотність в обранні тих самих мерзотників? Особливо в індустріалізованих, відтак колективно дисциплінованих регіонах.

Також виділялась тавтологія на кшталт «Свободное развитие каждого есть условие свободного развития всех». Констатація очевидних речей щодо «Граждане СССР имеют право на пользование достижениями культуры. Граждане СССР обязаны беречь природу, охранять ее богатства. Семья находится под защитой государства» і так далі.

Замість того, аби дезавуювати цей порочний наратив, теперішня шулерська політико-чиновницько-бізнесова каста старанно підсилює його рефлексії в пострадянських українцях, особливо старшого віку. У СРСР суспільство було розділено на два класи — робітників та селян (велика кількість військових прирівнювалась до робітників, за виключенням генералітету, звісно). Плюс прошарки так званої творчої та технічної інтелігенції та правлячої партійно-кадебістської еліти.

За незалежності робітники (містяни) отримали частку соціалістично-державної власності у вигляді приватизаційного сертифікату (на промислові активи, які підпали під першу хвилю приватизації — так звану ваучерну приватизацію), але що цінніше — право на безоплатну приватизацію житла, безплатно отриманих (від держави) квартир.

Селяни, основна частка яких була покріпачена в колгоспах/радгоспах (натурально покріпачена — колгоспники до початку 70-х років не мали паспортів і, щоб виїхати за межі району, мали брати дозвіл у рай-сільраді!) отримали інший пострадянський актив — земельний пай від розділеної (розпайованої) колгоспної землі із ст. 12 конституції СРСР (див. вище).

При цьому, найзанедбаніша «хрущовка» в облцентрі коштувала в кілька разів більше (у Києві в 5-10 разів) за середньостатистичну хату на селі з присадибною ділянкою в 20-50 соток. Тобто, тільки середній земельний пай у 4-6 га був еквівалентний житлу у великому місті. При цьому, слід розуміти, що селяни-колгоспники за радянських часів майже не отримували грошей — десь лише 20-40 карбованців на місяць (що в кілька разів менше за мінімальну платню робітників), та мали харчуватися натуральним хазяйством. Як у середньовіччі.

При цьому довгих 29 років української незалежності селяни всупереч конституції, праву та морально-етичним принципам були позбавлені можливості вільно розпоряджатися своєю власністю. З огляду на тяжку історію країни — власністю, в буквальному сенсі политою кров’ю, потом та сльозами багатьох поколінь українських селян. Один закон про скасування мораторію та вільний обіг сільгоспземель постколгоспників вартий тисячі днів скорботи та меморіалів Голодомору.

Тут історична та звичайна людська справедливість первинні, головні та безцінні — а потім уже розрахунки щодо прискорення розвитку села (вірніше, спочатку призупинення вимирання/занепаду) та загального росту економіки країни, що само по собі також суперово, звісно.

Остаточне розкріпачення селян (за останні десятиліття встановилось нео-кріпацтво, хоча й навпаки — земля прив’язана до селянина, до скону) це потужний крок на шляху Героя. Але цього замало, щоб зламати тренд деградації, яким котиться країна — отже, панове, будьте сміливіші! Тим паче, спокійніших варіантів, окрім обрання шляху Героя для себе та для країни, й немає — всі інші набагато гірші, більш бентежні та трагічні, хоча деякі й не одразу проявлять свій трагічний підсумок.

***

Вже майже остаточно зневірився в реформаторських потугах нинішнього президента, як його підлеглий (у політичному сенсі) із Держгеокадастру розповів, як «у приватну власність незаконно вивели понад 5 млн га землі». А ще про плани наступного року «показати «сітки» сформованих латифундій у приватній власності, які вимірюються сотнями тисяч гектарів землі на території України». Просто супер! Але навіщо відтерміновувати можливість називати речі своїми іменами — дайте хоча б часткову інформацію вже цього року! На наступний рік кроків/роботи вистачить, було б розуміння невідворотності ходи цим шляхом.

Щиро тішать коментарі до тієї замітки — нарешті народ прозріває. Потроху позбавляється порочних моральних вад у вигляді глупства, заздрощів, остраху щодо земельних відносин… Тих, які домінували ще кілька років тому. З ними я зустрівся особисто, досліджуючи тему сучасного неоквазізакріпачення селян. Якщо хтось таки схоче зберегти державність-незалежність — має повернути всі ці вкрадені мільйони га назад у державну/народну власність. Найбільш небезпечні та підступні суперники — вороги внутрішні, які економічно та морально-етично корупціонують народ/країну та в такий найефективніший спосіб допомагають наразі єдиним ворогам зовнішнім — московитам.

Примітка редакції. Ми самі підтримуємо ринок землі, хоча й хотіли б запровадити його за адекватної влади та нормальними засобами. Втім, не маємо права диктувати читачеві власну позицію — він озвучує власну. Дякуємо за розуміння.

Має бути налагоджений чіткій антикорупційний юридичний конвеєр повернення — у держвласність, якщо одному злочинцю-шахраю видавали по кілька разів, або у власність первинним власникам 2 га (хоча, теж, по суті шахраям). Строку давності не має бути, бо це злочини проти держави/народу/конституції: «Стаття 5. ...Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Стаття 13. Земля, її надра, ... є об'єктами права власності Українського народу. Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах» — раз не вистачає ділянок на всіх громадян, які воліють їх обробляти, відтак Конституція стала жертвою порушень.

До того ж, зачепили закон у вигляді Земельного кодексу: «передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах вищезазначених норм (2 га с/г, 10 соток присадиб. і т.і…) провадиться один раз по кожному виду використання (ч. 4 ст. 116 ЗКУ)». Далі ділянки виставляються на вільний аукціон щодо продажу або оренди, або виділяються по 2 га реальним фермерам для реальної обробки (як це прямо передбачено законом) — тобто, не для влаштування пікніків чи корпоративів чи заростання бадиллям, а саме для обробки. Наприклад, орання плугом.

Моя позиція така. Нехай скупники землі повертають власникам їх пару гектарів (у сенсі — примусити) — та хай із ними (в тому числі АТОвцями) розбираються, хто кому скільки винен. Причому, всім бажаючим дати строк у три роки для початку обробки цих наділів — як не почнуть фізично обробляти видану землю, включити механізм повернення ділянки до державної власності чи на баланс ОТГ. Все це не по приколу, а задля подальшого виставлення на аукціони для довгострокової (до 20 років) оренди справжнім фермерам. Повірте, за три роки можна розробити-вдосконалити землю, було б бажання.

Якщо не відновити законність та справедливість у цьому питанні — це й надалі буде постійним державоруйнуючим фактором.

***

У ефективних пропагандистів (та шпигунів, агентів впливу) існує правило 80/20 (так, принцип Парето) — серед 80% баласту (правди, роботи «на») вони ховають 20% «убойної» інформації — роботи «проти», яка на порядок ефективніша за відволікаючий шум.

От екс-президент — ніби й все розумно, патріотично говорить…, але щось підсвідомо не дає впевнитися в його щирих намірах реформувати країну. Ніби й зробив багато всього (80%), але ж ключових 20% реформ — ні. Складається враження, що він «мудростью глаз и умелыми жестами рук» відволікає увагу, задля збереження існуючого корупційного (так, дещо редуційованого) статус-кво, до якого звик, та в якому навіть виріс політично та бізнесово до найвищих вершин.

Із теперішнім президентом все навпаки — серед 80% мотлоху зайвої метушні час від часу він таки робить кроки спроможності із числа 20% супернеобхідних, навіть епохальних. Іноді лайкаю дотепні та іронічні пости щодо нього…, але щось таки не дає остаточно зневіритися в його намаганнях реальних реформ. Хоча за «слуг» і цього разу не проголосую — втратили довіру.

Вся ця розлога передмова абсолютно необхідна для дослідження відповіді на друге вічне питання — що з цією проблемою робити? Як вийти із майже патової ситуації, в якій сьогодні опинилася Україна? Можна й конкретніше: як врешті-решт мотивувати народ робити більш розумний вибір та не лінуватися контролювати своїх обранців. Про це розповім у двох заключних частинах.