Перейти до основного вмісту

Про козаків і селюків. Хто винен у втрачених можливостях?

Кому стратегія, кому садок вишневий

Для цієї частини нашого шляху як епіграф якнайкраще пасує вислів митрополита Андрія Шептицького: «Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій; нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе». Цитата 1941 року. Ніби знущання: в сучасному Києві цей заповіт митрополита вивісили «красуватися» на тридцятирічній 20-поверховій недобудові колишнього Держплану.

Гаразд, спробуємо визначити ступінь вини кожної зі сторін і соціальних груп у подіях, окреслених у першій частині. Московити талановиті в політиці за принципом «розділяй та володарюй». У XVII ст. вони обрали найоптимальніший варіант — підкуп тонкого прошарку української спільноти, тобто козаків. Ті якраз складали лише кілька відсотків від 3-6 млн населення тогочасної України. Так, козаки воліли, аби їх було 60 тисяч реєстрових, але стільки ніколи не виходило.

За часів постсередньовіччя нормальним промислом вважалася агресія з боку більш централізованих і мотивованих країн-імперій та колонізація менш згуртованих територій/народів. Отже, ані московіти, ані турки з поляками провини (і юридичної, і навіть моральної) перед українцями за розділ та колонізацію їх/нашої країни не несуть. Що було, те було.

З першого погляду, не дуже патріотично виглядає, але вся відповідальність за втрачені можливості лежить виключно на українцях. На жаль. З огляду на зародковість засобів інформації та комунікацій, які мали полегшити самоорганізацію людей для протидії прийшлим зайдам — на основній масі народу (селянах і міщанах) лишається лише десь 20% провини за втрату української державності. Відтак, на козаках — решта 80%.

До поляків їхня недалекоглядна політика щодо України повернулася бумерангом — кількома розділами Польщі та значним урізанням незалежності. Турки теж не лишились осторонь процесів історичної відповідальності — поступово їх витіснили із Північного Причорномор’я на рідні береги Південного. За іронією долі, значну роль у кількох російсько-турецьких війнах відігравали полки та екіпажі кораблів, набрані на українських землях.

У середині XVII ст. московити вміло зіграли на національних (значною мірою — релігійних) протиріччях українців, поляків, турків, білорусів, кримчаків, прибалтів та інших народів навколо себе. Вони послідовно «збирали землі». Не поспішали. Підкуповували чи домовлялись по черзі з кожною жертвою, аби зламати суперників поодинці. Наприклад, за кілька місяців після переяславських рад-нарад та договорів (більше схожих на платіжні відомості) московити взялися за білорусів — «Летом 1654 года Могилев в очередной раз перешел под руку Москвы. Горожане, будучи подданными ВКЛ, сдали город войску Алексея Михайловича Тишайшего в ходе Тринадцатилетней войны. Кстати, война та началась после принятия в российское подданство по многочисленным просьбам гетмана Богдана Хмельницкого Запорожской Сечи. До чего жителям Могилева, как и других наших городов и сел, правду сказать, дела никакого не было».

 

Авжеж, тогочасним білорусам не було діла до інших народів. Тут вони отримали за канонами відомої приказки: «якщо ти не цікавишся політикою — політика зацікавиться тобою». Так, білоруси теж отримали від історії ляпаса, та й досі отримують. У тому числі й прямо. Щоправда, тоді вони таки спромоглися дати московитам добрячої прочуханки: «Пора! Пора!»: как в 1661 году белорусы показали, чей Могилев».

А українці взагалі в одному з пунктів просили московського царя відрядити московських стрільців до Смоленська. На жаль, Хмельницький далі власного маєтку не бачив. Хтозна, раптом майбутній «садок вишневий коло хати…» застив йому горизонт стратегічного планування. На жаль.

Жовтнева революція

В історичному контексті початку ХХ ст. у більшовиків була інша мета — разом (паралельно, зважаючи на брак часу) зібрати в нову більшовицько-радянську імперію уламки імперії російської, задля просування хибного проекту світової революції. Знадобилося вивести за рамки політичних процесів національний та релігійний фактори, які на той момент лише заважали неоімперській більшовицькій реформі. І саме тому вони обрали найзручніший спосіб для відсікання старого спадку — оголосили атеїзм та інтернаціоналізм. Це було само по собі талановито з точки зору досягнення їхньої мети. Задля інтеграційних мотивацій більшовики зіграли на класових протиріччях, і найголовніше — на соціальних потребах/мотиваціях людей більш високого рівня, ніж базовий фізіологічний щабель піраміди Маслоу.

Інструмент працював. Чи не вперше за тисячолітню історію найширші народні маси отримали можливість вийти за рамки нудного запрограмованого укладу «народився, хрестився, оженився, працював чи батрачив, помер». Для цього людям пропонували скористатись соціальними ліфтами: загальна освіта, вища за 2-3-класну базову програму рівня; можливості застосування власних знань, умінь та талантів на об’єктах індустріалізації. Особливо привабливо це було для городян та молоді. Відомий лозунг «Комсомолец – на самолет!» й тому подібні — чи не найпотужніші мотиваційні тези тієї епохи. Тому значна частина населення України (та взагалі СРСР) воліла не помічати голодомору серед селян, а потім репресій проти всіх інших хоч трохи опонуючих до мети побудови комунізму та підготовки світової революції співгромадян. Звісно, коли до «кожного» доходила черга, було надто пізно пити Borjomi.

Отже, на початку минулого століття історичну та політичну провину за втрачені можливості можна розділити порівну між соціальними групами українців — селянами, городянами та правлячою з 1918 по 1920 рік елітою. Це саме історична провина. А от кримінальна відповідальність за Голодомор та репресії — звісно ж, стовідсотково залишається на керівництві партії більшовиків та місцевих виконавцях (так, у тому числі українцях, з історії сторінок не вирвати). Тобто, на самому СРСР, на компартії — на держапараті, як центральному московському, так і республіканських. Останні також вправно виконували московський план щодо замордованих-убитих та висланих на гулагівську каторгу співгромадян.

Наша доба

За часів переяславських подій XVII століття козаки виборювали привілеї «вогнем і мечем»: чи то у визвольних, чи то загарбницьких битвах і походах. До того ж, стиснуті зі сходу та заходу постійними домінуючими супротивниками, отримуючи змінні чинники до власного державотворчого балансування у вигляді турків, шведів, кримчаків. Минав час. Петлюрівцям і гетьманату з Директорією став на заваді пасіонарний сплеск мільйонних прошарків співвітчизників, натхненних мотиваціями рівня, вищого за базовий.

У наші часи вся повнота відповідальності за наявний промисловий занепад, морально-етичну деградацію та майже стовідсоткову корупційність держави/держапарату лежить на самому народі. У козацьку добу простих людей виправдовувала відсутність комунікації. У десятиліття напередодні Другої світової соціальну сліпоту радянських людей можна пояснити підготовкою до війни за Європу з гітлерівським нацизмом та ейфорією від шалених швидкостей соціальних ліфтів. Але зараз я не бачу пом'якшуючих обставин для всіх нас — народу, себто, державотворчого базису.

Комунікації майже на піку ефективності. Швидше та краще лише телепортація та телепатія. Читати, писати й говорити поки що не розучилися. При всьому занепаді та занедбаності пересічного життя у країні, голод і холод не загрожують — тобто, базові потреби задоволені. Працюй, використовуй вищі потреби (наприклад, державотворчі) досхочу. Зовнішні обставини аж занадто сприятливі — у нас у союзниках наймогутніші, найрозвинутіші країни та інституції світу. Включно з колишніми суперниками із XVII та першої половини XX століть.

 

Пряма військова агресія РФ, у замороженому на сьогодні стані, в контексті державотворчої мобілізації має бути мотивуючим чинником. Але, на превеликий жаль, навіть це не діє — внутрішні вороги майже так само ефективно крадуть та хитають державу зсередини, як і до 2014 року. Тут необхідна крапка над «і» — на відміну від XVII століття та наступної епохи, зараз дії РФ щодо окупації частини України підпадають під статті міжнародного військового та інших трибуналів. Думаю, для судів над РФ та їх посіпак — колаборантів із ОРДЛО — час ще прийде. Треба встояти на ногах до того часу.

Тобто майже вся повнота відповідальності за ситуацію на «простих людях», мудрому народі України, десь 80%. А вже решта 20% — на прошарку політико-чиновницької надбудови, яка через ЗМІ напряму чи завуальовано деградує та прямо бреше виборцям — своєму народу.

У соціально-політичному сенсі наявності виборчої демократії достатньо для розбудови справедливої квітучої країни в інтересах максимально наближеної до 100% кількості громадян. Залишу антропологам та соціальним психологам простір для маневрів — хтось має уважно досліджувати один важливий феномен. Легендарну народну традицію раз за разом обирати чи не найгірших своїх представників. Мабуть, тут відіграє роль навіть історична відсутність виховання у дусі протестантської загальнолюдської морально-етичної та трудової етики. А ще важкий спадок минулого, десь від початку XVII ст., і генетична пам’ять про голодомори-репресії-гулаги-війни недавнього століття.

Щодо 20% провини правлячого прошарку? Дійсно, іноді просто немає з кого обирати — на вибори сунеться десь 50-60% постійно плаваючого шлаку. Накиньте ще 30-40% так званих нових облич, які швидко перетворюються на шлак. Лишиться десь 5-10% достойних людей, яким дуже важко боротись: доводиться протистояти як зашлакованим колегам, так і деградованим виборцям, які воліють чути брехню замість проектів реальної роботи щодо змін чи життєдайних реформ. От і виходить, що раз за разом на виборах до представництв різного рівня ми ставимо поперед себе представників, які:

  • потім ухвалюють у Верховній Раді закони на користь олігархів та наближеного до них тонкого прошарку політико-чиновницької обслуги;
  • напряму грабують решту 98-99% співвітчизників, за хабарі приймаючи рішення з майнових питань у радах різного рівня;
  • не можуть дати ради — ухвалити реально дієві антикорупційні закони: ту саму реформу щодо суддів, розворушити бездіяльні органи силовиків та інші.

Крім нас самих, у нинішніх негараздах України нікого звинувачувати — не з-за кордону чи іншої планети вони десантувалися. Всі ці нехороші люди (ну гаразд, майже всі) — ріднесенькі українці, майже всі з яких можуть гуляти у вишиванках та навіть спілкуватися щирою українською. А тим часом, відбуваючи номер, затято грабувати як країну, так і сам народ, як це історично склалося за останні століття. Читайте вірш «Розрита могила» Тараса Шевченка. Там він висловлює протест проти соціального й національного гноблення українського народу царизмом і картає українське панство й чиновництво, що здійснювали політику самодержавства в Україні. На жаль, це досі актуально.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!