Про деякі українські партії і їх системність

В українців завжди було прагнення до такого собі вільно-демократичного, з ухилом в анархічний, укладу суспільства. Тому в нас ніколи не було і не буде царя-короля, але і єдності також ніколи не було і, на жаль, швидше за все й не буде. Як наслідок — ми маємо багатовікову історію фактично безуспішної «визвольної» боротьби. З чим то пов’язано – мені важко сказати, хоч і маю деякі здогадки, які ведуть аж у Трипілля. Але хоч би звідки тяглася така наша ментальність, її наслідки ми бачимо і відчуваємо щодня на собі.

Тому коли після Майдану в Україні, хоч і повільно, але все ж почали відбуватися якісь зміни в суспільстві й державному будівництві з орієнтиром на цивілізованість Старого світу, це вселяло якусь невеличку надію і давало хоч і дуже скромний, але все ж оптимізм, що й Україна стане потихеньку частиною того самого цивілізованого світу. Світу, основою якого є демократія і законність. І хоч ми кожен день переконуємося, що демократія — не найкраще, що придумало людство для самоорганізації, але кращого ще ніхто не придумав і навряд чи придумає.

Наслідком демократії є багатопартійність. Зрозуміло, що партія від партії відрізняється, і далеко не всі партії є аж такими вже автономними. Це стосується всього світу. З розвалом Союзу в Україні до «єдиної, всенародної і керуючої» комуністичної партії додалася ще купа партій. З часом одна частина з тих партій, особливо ті, які мали «благіє намєрєнія» і члени яких «вміли добре домовлятися між собою», замість того щоб розростатися, швидко зійшли на пшик.

Одним з яскравих прикладів таких партій може бути «Народний рух України». Сьогодні старше покоління вже почало забувати про нього, а молодше і не знає, що такий був. Другу частину новоутворених партій від самого початку очолювали і скеровували адіннародці. До таких можна, мабуть, віднести ту саму СДПУ, до якої трішки пізніше додалося ще й «О». Юні орли тієї партії, такі як Кравчук і Медведчук дотепер залишаються на політичному обрії України і далі співають тих самих адиннарідницьких совіцьких пісень.

Ще одна частина партій, які почали виникати вже фактично за часів другого Кучми, коли вже був більш-менш сформований олігархат, від самого початку задумувалася і використовувалася, як і, наприклад, власний банк, інструментом того чи іншого олігарха для досягнення його шкурних інтересів. Проте, якщо бути трохи об’єктивнішим, треба сказати, що олігархи досить швидко перелаштувалися і стали підкладати яйця в корзини різних політичних партій. Такий підхід виявився досить ефективним та успішно використовується понині. Про ще пізніші партії типу якогось Зіброва чи Полякової — і згадувати не хочу.

Цікаво, попри те, що олігархічні партії мають відносну стабільність і тримаються під тією чи іншою назвою вже по кілька каденцій, в Україні як у країні несталого громадянського і політичного суспільства, під кожні нові вибори виникали і виникають нові партії, які якщо і вигравали вибори, то ледь доживали до кінця своєї каденції.

Не хочу копатися у більш ранніх періодах, але серед таких партій чомусь згадалося «Озиме покоління». Із свіжіших, вже післямайданних прикладів, до таких можна віднести «Самопоміч» і, за великим рахунком, той самий «Народний фронт». Дуже наочну відповідь про довговічність «партій під конкретні вибори» дали й останні парламентські вибори. Наочнішого прикладу, ніж сьогоднішня «Слуга…», годі й шукати. Я дуже сподіваюся, що на наступних парламентських виборах ця партія якщо й буде ще існувати і брати участь у виборах, то не набере і 3 відсотків. А ще, думаю, завдяки вчинку її лідера та діям самої партії, до таких однокаденційних партій має всі шанси потрапити й «Голос».

Ці останні чотири партії я б назвав типовим прикладом ситуативних партій. Чому ситуативних? Тому що вони виникали на хвилі ситуації, яка складалася на час, що передував виборам у країні. Але якщо «Народний фронт» і «Самопоміч» у той сумбурний і непевний час виникли певною мірою стихійно (але треба пам’ятати, що нічого в цьому світі не відбувається випадково і просто так), то «Слуга» і «Голос» — це партії, які задумувалися під конкретні вибори 2019 року і для конкретних завдань задовго до самих цих виборів, думаю, мінімум десь із 2016 року, а то й раніше.

Чому спрацьовують такі проекти і навіть перемагають такі ситуативні партії? З одного боку, спрацьовує популізм. Люди, які принципово не хочуть вчитися і дорослішати, до кінця життя вірять в «полє чудєс» і в п’ять копійок, які завдяки новому месії на ранок мають перетворитися на 4000 доларів за місяць. Такі люди до кінця життя шукатимуть того нового месію з його «полєм чудєс», щоб одного дня, після того як вони знайдуть і виберуть його, вони змогли б зажити «по-багатому» і змогли і собі купити «костюм с отлівом».

Про якого виборця в цьому випадку йдеться — пояснювати не треба. А з іншого боку, люди завжди шукають щось нове, якусь альтернативу тому існуючому, яке є, і не лише на їхню думку, недосконалим. Не відкрию таємниці, коли скажу, що абсолютно досконалого ніколи й не буде, але це не переконає і не зупинить всіляких мрійників. Такою альтернативою аж ніяк не досконалій, але існуючій та функціонуючій, БПП на останніх виборах виступив «Голос», і загалом недивно, що він набрав свій прохідний процент. Та вже через рік роботи «Голосу» стало видно, і місцеві вибори це підтвердили, що якщо він, неважливо — з Вакарчуком чи без, й надалі так працюватиме, то він стовідсотково стане однокаденційною партією.

От чого до останнього часу в Україні не було, то це партій, характерних для справді демократичних країн, а саме — системних партій, які існують десятиліттями і більше і мають свої принципи і програми і так чи інакше відстоюють інтереси своїх виборців і національні інтереси своїх країн. Звичайно, певною мірою до таких системних партій, які живуть уже не одну каденцію, в Україні можна віднести, наприклад, ту саму «Свободу» чи/і «Батьківщину», які вже пережили свій десятирічний вік. Але ці партії можна назвати системними лише умовно. Тому що стабільність і системність вони проявляють тільки у відстоюванні інтересів своїх інвесторів.

«Свобода», наприклад, хоч і декларує систему націоналістичних цінностей, насправді в післясоюзний час так і не мала якихось конструктивних планів на розбудову української держави, як і справжнього, повноцінного проукраїнського лідера чи керівництва загалом. Наскільки я пам’ятаю, від «Свободи» практично завжди виходив лише якийсь деструктив, вигідний лише тим, хто прагнув дестабілізації України. А це, у свою чергу, вже дуже нав’язливо наводить на думку, що ця партія сильно пов’язана із КДБ у всіх його проявах. Це моя особиста думка, яка базується лише на не дуже пильному спостереженні дій цієї партії, починаючи десь із 90-х років минулого століття.

Що ж до «Батьківщини», то, знову ж на мою думку, це більше такий собі політичний бізнес-проект, ніж системна партія. Цей проект ЮВТ організувала і/чи їй допомогли його організувати, коли вона зрозуміла, що якщо вона й надалі займатиметься нафтовим бізнесом а ля беня, то її або підірвуть у стилі 90-х, або їй доведеться стати найближчим, через стіну, сусідом свого колишнього патрона. Тому, вдягшись у біле і пухнасте, вип’ятивши червоне полум’яне серце і начепивши русу і майже національну косу, вона почала навіть не те що подвійну, а якусь поп‘ятірну чи й більше гру. При цьому вона досить вміло співпрацювала з і маневрувала між багатьма політичними і олігархічними колегами й опонентами та отримувала свої дуже непогані дивіденди від них усіх.

Якщо на сьогоднішньому українському політичному просторі все ж спробувати знайти якийсь невеликий оптимізм у плані систематизації партій, то лідирує тут «Європейська Солідарність». Дуже хочеться вірити, що політичні лавірування і пошуки своєї політичної ніші Порошенком, за його довгу політичну кар’єру, пройшли вже достатній шлях і зараз нарешті викристалізовуються чи вже викристалізувалися в щось справді цивілізоване.

За час з 2014 року, коли Порошенко став президентом, і по сьогодні він набув просто гігантського політичного досвіду як на внутрішній, так і на зовнішній арені особливо. І те, що він при своїй освіченості, вмінні вести саме виробничий бізнес, а не як у більшості олігархів бізнес «вкради у держави» і, хоч би хто там що казав, але й досить сильній державницькій позиції на посту президента, був битий примітивізмом і популізмом, але не здався, не відійшов у тінь, як то зробили кожен свого часу Кучма і Ющенко, на мій погляд, є причиною того, що навколо нього та його партії гуртуються зараз багато справді проукраїнськи налаштованих людей.

Серед партій з явною проукраїнською орієнтацією і комплексним підходом до більшості економічних, політичних і соціальних питань, які є в українському суспільстві, а також з досить жирним натяком на системність і прозорість, останні, здається пару років, пробує заявити про себе «Демократична сокира». Але, але, але… Зараз із цією молодою, у прямому і переносному сенсі партією, більше питань, ніж справді політичних перспектив. Тут і назва, тут і їх хлоп‘ятство, і відсутність досвіду, і вперте небажання залучати чи співпрацювати із досвідченими політиками. Звісно, нормального досвідченого політика в Україні, який би не вдарив хоч раз по-крупному у яку-небудь штангу, не існує, але де взагалі такий існує? Щоб бути успішною, партії треба спочатку вийти на якийсь рівень і заявити про себе, а одних амбіцій у політиці ой як недостатньо…

Що ж до «Голосу», то мені дуже важко назвати системною партію, головним передвиборчим гаслом якої було «за всьо харошєє проти всєго плохого». Так, там є чимало хороших і толкових людей і я свого часу виступав на захист Вакарчука, як і агітував голосувати радше за «Голос», ніж за зелень, але до системної партії, в моєму розумінні, «Голос» не дотягує.

Як показав досвід, із «простим українським нарідом» і «добрим його сусідом» щось передбачити в Україні практично неможливо. Та хай там що, я все ж бажаю ЄС вирости у справді сильну системну партію. За великим рахунком, я бажаю того самого і «Голосу», який, хотілося б сподіватися, зможе таки вистояти і пережити хвороби свого становлення. «Демсокирі», яка для мене певною мірою нагадує німецьких вільних демократів, я бажаю подорослішати і навчитися йти на компроміси і знаходити спільну мову з іншими партіями. Останнє, щоправда, стосується всіх партій і всіх українців загалом.

Берлін, 20.11.2020