Від виживання до розвитку. Тридцятиліття
Тридцята річниця проголошення незалежності України надала привід для численних «рекордів» типу найдовшого флагу та найвищого флагштоку, хоча за 30 років Україна дійсно встановила абсолютно унікальне світове досягнення: вона єдина країна поміж двох сотень країн світу, яка зараз має значно меншу економіку, ніж 30 років тому.
У 1990 році ВВП України за паритетом купівельної спроможності (ПКС) у цінах 2017 року становив 817 млрд доларів, а в 2020 році — лише 517 млрд. (Якщо бути точним, то не для всіх країн світу є порівняльні дані за 30 останніх років у базі даних Світового банку, тому не виключено, що Україна не є єдиною країною, економіка якої за ці 30 років значно зменшилась. Тому точніше буде сказати, що досягнення України є унікальним на підставі наявної інформації в базі даних Світового банку. Якщо бути прискіпливим, то треба зазначити, що економіка Грузії теж скоротилася за період з 1990 по 2020 рік: було 53,5 млрд, стало 52,3 млрд доларів. Але що таке скорочення на кілька відсотків у Грузії порівняно зі скороченням на третину в нас? Крім того, у Грузії у 2019 році ВВП за ПКС у постійних цінах становив 55,8 млрд доларів, тобто був вищим за 1990 рік, і якби не пандемія коронавірусу, то він був би вищим й у 2020 році.)
Деколи доводиться чути, що ПКС є штучним показником, бо за ПКС нафту на ринку не купиш, тому треба порівнювати за номінальними показниками. У 1990 році номінальний ВВП України в постійних цінах 2010 року становив 206 млрд доларів, а у 2020 році — тільки 130 млрд, тобто відбулося таке саме скорочення на третину. Світовий ВВП за цей час зріс більш ніж удвічі — з 38 до 82 трлн доларів (у цінах 2010 року).
Скорочення економіки на третину і більше відбувалося раніше внаслідок соціальних катастроф, наприклад, унаслідок Тридцятирічної війни 1618-1648 років економіка деяких німецьких держав, як от Тюрінгії або Вюртембергу, скоротилася приблизно вдвічі. Напад Росії у 2014 році завдав чутливого удару по економіці України — за 2014-2015 роки вона впала на 20% порівняно з 2013 роком, але з 2016 року почала відновлюватися. Це зовсім незначне падіння, якщо порівняти зі скороченням економіки в 2,5 разу між 1990 та 1999 роками, коли ніякої війни в Україні не було.
Тридцятирічний економічний занепад в Україні, дійсно, унікальне явище, але це явище не викликає ніякого інтересу в аналітиків та вчених-економістів. Ви знайдете дуже мало досліджень цього феномену, що викликає подив: хоч у чомусь ми є унікальними у світі, але ця унікальність нікому не цікава.
А між тим, цей унікальний феномен призвів до численних фундаментальних наслідків:
- Україна перетворилася на найбіднішу країну Європи;
- різко скоротилась кількість робочих місць, що викликало масову еміграцію з України;
- масова еміграція призвела до депопуляції , особливо небезпечним стає масовий виїзд молоді;
- скорочення робочих місць та масова еміграція призвели до кризи пенсійної системи: у нас маленькі пенсії в поєднанні зі стомільярдним дефіцитом пенсійного фонду;
- бідна країна не спроможна забезпечити населення нормальними медичними послугами (принизливий стан забезпечення вакцинами проти коронавірусу — одна з останніх ілюстрацій)
- бідна країна не спроможна озброїти свою армію, погано озброєна армія не здатна захистити територію і населення країни.
Можна назвати й інші фундаментальні наслідки, але головне питання — чому це сталося. У винятково цінному дослідженні колективу авторів на чолі з Володимиром Власюком1 причиною названа деіндустріалізація, тобто майже повна втрата Україною переробної промисловості й перетворення її на аграрно-сировинну країну. Це правильна теза, але вона вказує не на чинник, вона вказує на один із наслідків, поряд з іншими, переліченими вище. Бо виникає резонне питання щодо причин деіндустріалізації.
Безумовним й очевидним поштовхом для занепаду економіки України були зовнішні фактори — поразка СРСР у холодній війні зі США і спричинений нею розпад СРСР і «соціалістичного табору» підконтрольних СРСР країн. Усі ці країни зазнали наприкінці 1980-х та на початку 1990-х років падіння економіки, але в жодній з них падіння не було таки глибоким і довгим, як в Україні. Жоден окремий фактор не може пояснити цю ситуацію. Це дуже схоже на розслідування авіакатастроф: супернадійний лайнер падає, коли відбувається збіг кількох факторів, жоден з яких сам по собі не може викликати катастрофу. «Український лайнер» зазнав катастрофи саме через збіг соціальних, економічних, політичних обставин.
Деякі з цих обставин описувались й аналізувалися раніше, наприклад, величезна частка в промисловості України такої продукції, єдиним споживачем якою були збройні сили СРСР. Зникнення на початку 1990-х такого споживача призвело до зникнення цілих секторів промисловості, наприклад, зовсім зникла мікроелектронна та майже зникла суднобудівна промисловість, вмерло виробництво засобів зв’язку та значна частина приладобудування.
Слід визнати, що падіння відбувалося не лише в секторі ВПК. Наприклад, легка промисловість України скоротила виробництво в 10 разів, верстатобудування взагалі зникло. Але падіння у ВПК, мабуть, завдало найбільшої шкоди, бо цей сектор був дуже великим за обсягом і мав найвищий технологічний рівень і найбільш кваліфіковану робочу силу. Крім того, виробництво складної побутової техніки (телевізорів, магнітофонів, радіоприймачів тощо) було створено в СРСР як другорядне виробництво («ширпотреб») на заводах ВПК, тому падіння сектору ВПК автоматично призвело до зникнення виробництва побутової техніки на цих заводах.
Для сектору ВПК існували два раціональні виходи:
1) зберегти промисловість, ставши сателітом Росії й постачальником її збройних сил;
2) переорієнтувати виробництво на інші ринки — географічно і секторально, здійснивши технологічну модернізацію.
Україна обрала третій вихід — ірраціональний: вона втратила сектори, орієнтовані на російську армію, при цьому не створила нічого навзамін. Чому саме так відбулося?
Ми не можемо сказати, що Україна свідомо прийняла рішення про відмову від постачання продукції збройним силам Росії. Навпаки, Україна хотіла б залишитися таким постачальником, але Росія почала створювати свої власні виробництва на заміщення українських поставок. Причому такого рішення для білоруських поставок не було. Причина в тому, що влада Росії не була впевнена в рабській залежності України від Росії, загроза неконтрольованого народного повстання існувала завжди. Вороже ставлення Росії до України проявлялося не лише в секторі ВПК. До 2014 року торгові війни проти української економіки були регулярними — то проти українського сиру, то проти труб, то проти української торгівлі з країнами Центральної Азії тощо.
Але навіть якби росіяни могли контролювати українську владу (їм це вдалося у 2013 році), проблема контролю не зникала, бо вона вкорінена у принциповій різниці у ставленні росіян й українців до державної влади. На запитання щодо довіри до уряду в міжнародному дослідженні WVS (останній раунд 2017-2020 років) позитивно відповіли 53% росіян (повна довіра до влади — 13%, довіра деякою мірою — 40%) і тільки 15% українців (повна довіра — 2%, часткова довіра — 13%), повністю не довіряють уряду 33% українців та ще 46% не дуже довіряють. У таких умовах контроль над урядом зовсім не забезпечує контролю над народом. Це соціально-психологічне явище знайшло практичне політичне втілення взимку 2013-2014 року, коли Путін зміг примусити Януковича підкоритися волі Росії та відмовитися від угоди з ЄС, але політично активна частина українського суспільства була настільки не згодна підкоритися Росії, що Янукович був змушений рятуватися втечею з України.
Тобто для збереження значної частини промисловості Україна мала за білоруським зразком стати покірним сателітом Росії, що було неможливо не через бажання української влади, а через волю українського народу. Втрата російського ринку стала остаточною внаслідок російської агресії, яка призвела до тисяч людських жертв і до втрати Україною 7 відсотків території.
Що ми бачимо? Поруч із факторами економічними (спотворена структура економіки часів СРСР, технологічне відставання від Заходу, залежність від ринку Росії тощо) та геополітичними (ворожа політика Росії по відношенню до України, викликана засадничим небажанням Росії втрачати контроль над Україною) на занепад економіки суттєво вплинули фактори суспільної культури (висока цінність незалежності, глибока недовіра до влади). Якби українське суспільство було згодне підкоритися Росії та повірити в мудрість власної влади, такого глибокого падіння економіки не відбулося би, унікальний результат виник саме зі збігу всіх цих факторів, серед яких вплив культурних став вирішальним. Це дає нам підстави уважніше подивитися на культурні чинники.
Далі буде
1 Економічне відродження через індустріальний розвиток України, Харків, «Повноколір», 2020. Треба зауважити, що ця праця є найкращим із запропонованих варіантів економічної стратегії України.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!