Про вектори розвитку-2030: долучаємось до обговорення

22 січня український уряд під головуванням прем'єр-міністра Дениса Шмигаля провів першу зустріч із широкого обговорення Національної економічної стратегії розвитку до 2030 року. Як повідомила пресслужба Кабміну, в обговоренні взяли участь представники уряду, Верховної Ради та офісу Президента. Захід був присвячений темі «Інвестиційна привабливість, ринки капіталу та макроекономічна стабільність». Преса одразу ж підхопила заяву радника Шмигаля Кирила Криволапа, який керував розробкою стратегії, щодо мети подвоїти ВВП України за 10 років. Попередній уряд, який прославився фантастичними планами, обіцяв зростання ВВП на 40% за 5 років, але не прожив і року після такої заяви. Фантазія уряду Шмигаля ще сміливіша, ніж уряду Гончарука.

Визнаючи фантастичність планів цього та попереднього урядів, все ж таки є сенс в їх обговоренні, бо є гіпотетична можливість, що колись в Україні з’явиться шанс не лише на розробку, а й на втілення стратегії економічного розвитку. Перше обговорення 22 січня було присвячено інвестиційним питанням. Тому ми теж поговоримо про них, але спочатку розглянемо, за яких умов можлива стратегія на 10 і більше років, що потрібно для довгострокового планування розвитку.

Економічна історія після Другої світової війни показує більше десятка зразків розробки та втілення економічних стратегій не лише на 10, а на 20 й більше років, які забезпечували зростання ВВП в декілька разів. Про ці зразки я писав неодноразово, повторювати їх немає сенсу, кому цікаво — той легко знайде тексти в Інтернеті. В усіх випадках такі багаторічні стратегії розробляли й виконували за умов сталого політичного режиму. Жодного випадку швидкого сталого зростання не було, коли політичне керівництво країни кардинально змінювалося кожні кілька років і відповідно змінювалася економічна політика.

Яким чином досягалася сталість політичного режиму?

• Диктатура або абсолютна монархія (приклади: Тайвань, Південна Корея, Індонезія, Оман)
• Однопартійна система (приклад: Китай)
• Домінування однієї партії або коаліції (приклад: Малайзія, Сінгапур, Японія, Ірландія, Ботсвана)
• Двопартійна система з консенсусом щодо економічного розвитку (приклад: націоналісти і лейбористи Мальти)

Найчастіше ми бачимо випадки багатопартійних систем, в яких перевага однієї партії або коаліції (Малайзія) настільки значна, що влада залишається в руках однієї політичної сили багато років поспіль. Дуже часто таке домінування забезпечує сильний політик, що має фактичний статус національного лідера (Лі Кван Ю, Пак Чон Хі, Махатхір, Кхама).

Жодного з наведених політичних варіантів у нас не існує і поки що не має шансів на існування. Таким чином ми можемо констатувати, що довгострокова економічна стратегія не має в Україні політичної основи. Навіть якщо її буде розроблено, не існує політичної сили, яка має шанс її втілити, бо не зможе необхідний час утримувати владу.

Чи є приклад політичного механізму, який забезпечує сталу економічну стратегію при багатопартійній системі з регулярними виборами? Так, такий приклад є. Це Австралія. Там існує орган економічної стратегії, який не залежить від поточної зміни партійної влади і який може контролювати плани чергового уряду на відповідність довгостроковій стратегії. Суто теоретично, у нас можна створити подібний орган, але українська держава інституційно дуже слабка. Вона залежить не від інституцій, а від примх олігархів, тому подібний надполітичний орган економічної стратегії на практиці створити не вдасться.

Якщо говорити про гіпотетичну можливість розробити та спробувати запровадити довготермінову стратегію в Україні, то така стратегія має бути створена найбільш стабільною інституцією. Серед вищих інституцій країни (президент, парламент, уряд) в Україні найбільш тривкою є президентська влада, а найменш тривкою — уряд. За 30 років у нас було 6 президентів, 9 скликань Верховної Ради і аж 24 уряди, тобто середній вік життя уряду менше, ніж півтора року. Таким чином, створення довготермінової стратегії урядом — найгірший можливий варіант.

Щоб мати шанс на більш-менш довге життя, стратегія національного розвитку має бути ініційована президентом. Нинішній президент і будь-яка стратегія — то поняття настільки далекі, що не мають між собою нічого спільного, як приміром — Конституція і буженина з хроном. Треба чекати на іншого президента, якому стратегія розвитку не буде по барабану. Понад те, президент, який може стати ініціатором національної стратегії, повинен її сформулювати не після, а до обрання на президентську посаду. Звідси мінімальна відповідь на перше питання — стратегія розвитку має бути запропонована і має втілюватися особисто президентом України, а не урядом.

Для відповіді на питання щодо можливості подвоїти ВВП протягом 10 років треба трохи заглибитись у цифри. Зростання ВВП вдвічі за 10 років означає, що в середньому на рік ВВП має зростати на 7,2%. Для України, де середній річний темп зростання ВВП в постійних цінах за ПКС за 30 років нижче нуля, зростання на 7% виглядає повною маячнею, але для деяких економік такий темп зростання був можливий не лише протягом 10 років, а й 20 і більше років. Приклад Китаю — найяскравіший. Є більше десятка країн, що не менше 20 років тримали такий середній темп зростання. Понад те, в новітній історії України був короткий період такого зростання:

Як бачимо, за ці сім років середній темп зростання ВВП був не менше 7 відсотків, хоча закінчилося все дуже погано — обвалом на 15% у 2009 році.

Емпірично встановлено, що щорічне зростання на 7% протягом тривалого часу потребує високого рівня інвестування весь цей час — на рівні близько 30% ВВП. Рівень інвестицій в основний капітал у світовій економіці останні 20 років тримається в діапазоні 23-26 відсотків до ВВП. На засіданні уряду, на якому почалось обговорення Стратегії-2030, міністр економіки Петрашко заявив: «Найбільшою небезпекою сьогодні стало критичне зменшення питомої ваги інвестиційної складової ВВП, яка за підсумками 9 місяців 2020 року впала до 12,6%». У 2019 році показник був таким самим, а це найнижчий рівень за всю історію незалежної України з 1991 року. Навіть на піку падіння під час світової фінансової кризи у 2009 році показник був кращим — 19,9%, навіть у розпалі військової агресії Росії в 2014-2015 роках показники інвестицій були кращими — 13,4% та 15,9%.

У тексті Стратегії-2030 із 384 сторінок інвестиційній проблемі присвячено 26 сторінок, з яких перші 10 сторінок присвячені іноземним інвестиціям. Така непропорційно мала увага до інвестиційних проблем і непропорційно велика увага до іноземних інвестицій свідчать про глибинне нерозуміння обсягу, ролі та структури інвестицій для світової й української економіки. Останні 10 років приток прямих іноземних інвестицій (ПІІ) у світі становить 1-3 відсотки до ВВП, він ніколи не перевищував 6%. Для Україні приток ПІІ за останні 10 років не сягав 5% ВВП, із них більша частина (неможливо сказати точно — яка) є не іноземними, а українськими інвестиціями, що раніше незаконно були виведені за кордон. Якщо оцінка потрібного рівня інвестування становить 30% до ВВП, то ті приблизно 3%, які ми можемо отримати у вигляді ПІІ, не мають ніякого суттєвого значення. Нагадаю, що на початковому етапі корейського економічного дива ПІІ були взагалі заборонені.

Автори стратегії не розуміють, що глибинна проблема недостатнього рівня інвестування української економіки — не іноземні інвестиції, а внутрішні. А нестача внутрішніх інвестицій виникає через два чинники: недостатній рівень заощаджень і незаконне виведення інвестиційного ресурсу за кордон.

У світовій економіці рівень заощаджень останні 20 років тримається в діапазоні 23-26 відсотків до валового національного доходу (ВНД). Таким чином, щоб наздоганяти світову економіку, треба мати заощадження на рівні вище 27% ВНД. За останні 20 років у нас був один такий короткий період:

Але після 2010 року рівень заощаджень тримається в діапазоні 9-20 відсотків до ВНД, що є причиною дедалі більшого відставання нашої економіки від світової. Тому очевидне завдання номер один: підняти рівень заощаджень до 30% ВНД і тримати цей рівень 10-20 років. У Стратегії-2030 напряму таке завдання не ставиться і не розглядається.

Але крім низького рівня заощаджень, є ще одна проблема, не відома авторам Стратегії, — структура заощаджень: надто велика частка підприємств і надто мала частка населення в загальному обсязі заощаджень. Не буду втомлювати читачів цифрами, які це демонструють (детально проблема заощаджень розглянута в моїй книзі «З аутсайдерів у лідери», яка щойно вийшла з друку і до якої відсилаю зацікавлених читачів). Тільки зауважу, що така структура заощаджень консервує структуру економіки — вона залишається аграрно-сировинною і не може змінитися на високотехнологічну. Зміна структури економіки, а значить структури інвестицій і заощаджень — глибинна проблема економічного зростання, яка взагалі залишилася поза увагою авторів Стратегії.

У Стратегії-2030 згадується можливий інструментарій для збільшення заощаджень — накопичувальна пенсійна система. У Стратегії наведені 4 концепції, запропоновані різними командами, але не вказано, яку саме пенсійну систему пропонує Стратегія. Світовий досвід показує, що накопичувальна пенсійна система не є єдиним можливим інструментом заощаджень. Інструментів заощадження має бути більше (ощадні фонди типу сінгапурського, накопичувальні банківські рахунки тощо). Але головне питання — це механізм спрямування заощаджень в інвестиції, бо якщо заощадження залишаться в готівці під матрацом, то вони не стануть інвестиційним ресурсом.

У Стратегії-2030 запропоновано один традиційний варіант — фондовий ринок, як це працює в більшості розвинених країн світу. Але фондовий ринок в Україні не працює, виконувати функцію спрямування заощаджень в інвестиції він не зможе не тому, що на ньому немає інвесторів або складні процедури. На нашому фондовому ринку немає емітентів, яким зможе довіряти інвестор.

Уявіть, що інвестору запропонують вкласти свої заощадження в акції Нікопольського заводу феросплавів. Якщо в інвестора все гаразд із головою, він ніколи їх не купить, бо Коломойський з Боголюбовим усі доходи із заводу виводять в офшори шляхом експорту продукції через афілійовані компанії (так звані «прокладки»), дрібний інвестор ніколи вплинути на цю схему ведення бізнесу не зможе, а доход із «прокладок» піде не йому, а Коломойському з Боголюбовим.

Аналогічна картина з будь-яким великим бізнесом в Україні. Як зламати таку практику бізнесу в Україні, Стратегія-2030 не каже. Понад те, про цю проблему вона взагалі мовчить, хоча ця проблема просто вбиває можливість існування ринку капіталу в Україні. Замість цього Стратегія пропонує таку кардинальну зміну, яку треба цитувати дослівно: «Забезпечити поширення інформації щодо фондового ринку та підвищити фінансову обізнаність населення шляхом створення інформаційних платформ». Виявляється, що ринок капіталу виникне через поширення інформації про нього, об’єкти інвестування не потрібні, достатньо тільки інформації про можливість їх існування. Щоб відчути смак халви, халва не потрібна, достатньо тільки поширити інформацію про її існування.

Відсутність нормальних емітентів цінних паперів робить усю ідею інвестування через фондовий ринок примарною. Необхідно або ламати українську практику бізнесу (тобто розпочати репресії проти олігархів і монополістів), або запропонувати інвесторам інший механізм, наприклад — Банк реконструкції та розвитку. Пенсійні накопичення можна було б вкладати в акції такого банку, а він цими коштами фінансував би інвестиційні проекти в Україні. Практика ЄБРР для цього є слушним зразком. На відміну від дрібних акціонерів на фондовому ринку, ЄБРР або його український аналог має можливість впливати на поведінку великого бізнесу, він може контролювати операційну діяльність і виключити операції з «прокладками».

Можна розглянути інші подібні інструменти. Їх відсутність у Стратегії-2030 свідчить про те, що автори не змогли вийти за межі підручників з економіки і не бачать, як спотворена економіка України порівняно з цими підручниками.

Другою принциповою інвестиційною проблемою є незаконне виведення капіталу з України. У Стратегії-2030 вказаний обсяг цієї проблеми — 300 мільярдів гривень або 10-11 мільярдів доларів щороку. Якби ці ресурси були інвестовані в Україні, мабуть, було б можливо вийти на 7% річного зростання. Стратегія пропонує деякі заходи для вирішення проблеми: амністія виведеного за кордон капіталу, заміна податку на прибуток податком на виведений капітал.

Посилаючись на приклади успішної амністії капіталу в деяких країнах, Стратегія-2030 замовчує, що, по-перше, не всі спроби амністії були успішними, а по-друге, амністія стосується капіталу, раніше виведеного з країни, і ніяк не припиняє його виток у майбутньому. Персонально маю не просто сумнів в ефективності амністії капіталу, а впевненість, що для України вона не матиме ніякого суттєвого успіху. Основа успіху амністії капіталу — довіра до держави. Покажіть мені власників виведеного за кордон капіталу, які довірять свої кошти нинішній державі. Тому успіху амністії капіталу має передувати створення ефективного державного апарату, на що може знадобитися 20-30 років, і то за умови, що таку державу захочуть створити панівні у країні політичні сили.

Для припинення витоку капіталу Стратегія-2030 пропонує скасувати податок на прибуток і створити Міжнародний фінансовий центр у Києві за прикладом Астани (по суті, це фондова біржа і кліринговий центр, які працюють за нормами англійського права). Залишається зовсім не зрозумілим, чому ці заходи примусять наш великий бізнес не виводити капітал за кордон. Безумовно, скасування податку на реінвестований прибуток є корисним стимулом для інвестицій, так само як і регулювання інвестицій англійським правом. Але чи достатньо цих пряників для припинення незаконного витоку капіталу з України? Можливо, хоча б на початковій стадії до пряника треба додати батога? Чи не почати карати за незаконне виведення капіталу?

В основі операцій з виведення капіталу за кордон лежить фальшування інвойсів на зовнішньоекономічні операції між афілійованими особами. Ці інвойси виписуються зі спотвореними цінами або показниками якості й кількості товарів. Найпростішим випадком є експорт на «прокладки» за заниженими цінами з подальшим продажем реальному покупцеві за реальною ринковою ціною.

Спроба подолати такі незаконні дії, яка була закладена до нинішнього податкового кодексу, мала нульовий ефект, бо спирається на процедуру доведення фальшування трансферних цін (цін експорту-імпорту між афілійованими особами). Ця процедура дуже складна, а якщо врахувати, що три чверті зовнішньої торгівлі у нас відбувається між афілійованими особами, то для контролю трансферних цін половина населення України має працювати в податковій інспекції. Слід визнати, що адміністративний контроль фальшивих інвойсів нереальний, потрібне простіше рішення, наприклад, покарання за самі операції між афілійованими особами (крім операцій виробничої кооперацій, яких доволі мало, що робить реальним їх контроль). Покарання за фальшування інвойсів в операціях з афілійованими особами має бути таким суворим, щоб зробити «прокладки» занадто дорогим інструментом. Але подібні заходи, без яких незаконний виток капіталу не зупинити, не знаходять місця у Стратегії.

Найбільшим недоліком інвестиційного розділу Стратегії-2030 є те, що в ній не знайшлося місця для науково-технологічного розвитку України. За великим рахунком, іноземні інвестиції слід розглядати тільки як носії новітніх технологій. Якщо іноземні інвестиції не супроводжуються передачею в Україну нових технологій, то вони взагалі не потрібні. На початковому етапі швидкого економічного зростання всі країни інтенсивно імпортували нові технології, хоча форми отримання технологій були дуже різними. Південна Корея купувала комплектні заводи разом із технологіями виробництва. Малайзія створювала СП за умови передачі технологій місцевим партнерам. Китай довів технологічне піратське до державного масштабу тощо. На наступному етапі корейці, малайзійці, китайці переходили до створення власних технологій, бо це єдиний варіант забезпечення конкурентоспроможності у ХХІ сторіччі.

Це зрозуміло всім, крім авторів Стратегії-2030, в якій взагалі немає розділу, присвяченому науково-технічному розвитку. Єдиний розділ, що стосується новітніх технологій — це розділ про інформаційно-комунікаційні технології. Інші технології згадуються тільки в секторальних розділах (аграрному, промисловому тощо) кількома випадковими словами. Якщо зауважити, що економічне зростання переважно забезпечується науково-технологічними факторами, а не природними ресурсами, капіталом і робочою силою, то зовсім незрозуміло, як забезпечити подвоєння ВВП, ігноруючи науково-технічну політику як основу інвестиційної політики.

Ерік Райнерт, один із найкращих сучасних дослідників економічного зростання, описував спроби економістів розібратися з факторами зростання. У 1950-х роках Мозес Абрамовіц на статистичному матеріалі за 70 років економіки США довів, що тільки 15% зростання можна пояснити традиційними факторами капіталу і робочої сили. Інші економісти, серед яких найбільш відомим є Нобелевський лауреат Роберт Солоу, намагалися знайти пояснення цих 85%, але марно. Найбільш узагальненим поясненням цих 85% можна вважати термін, що запропонував згодом Крістофер Фрімен — «національна інноваційна система». Ерік Райнерт звертає увагу, що подібна ідея пояснення економічного зростання вперше була запропонована у XVII сторіччі італійцем Антоніо Серра на прикладі економіки Венеції. На жаль, ідея, якій уже 400 років і яка полягає в тому, що не капітал, робоча сила чи природні ресурси, а інноваційна синергія суспільства є найбільш важливим драйвером зростання, зовсім чужа авторам Стратегії-2030.