Як українці (не) зробили з Бандери нового Леніна

«Не будувати культ людей, які здійснили геноцид», «не прославляти тих, хто підтримував нацистську ідеологію» та «поховати культ Бандери» закликають нас і високопосадовці з-за кордону, і доморощені ліваки. В їхній спільній уяві єдина перепона на шляху євроінтеграції та загальній злагоді в Україні — постать Степана Андрійовича, начебто перетворена в нашій державі на головну скріпу. Однак у мене є погані новини для всіх них. Культ Бандери в Україні неможливо скасувати, і не тому, що хтось проти. А тому, що такого культу просто немає.

Що таке культ особистості?

У Радянському Союзі, чий спадок ми ніяк не відригнемо і через 30 років, існувало два культи особистості — ленінський і сталінський. Другий із гріхом пополам намагалися зруйнувати самі комуністи, і це в них так-сяк вийшло. Принаймні, поки в крісло президента Росії 2000 року не сів підполковник КДБ. Культ Леніна, натомість, завжди був найбільш живучий з усіх живих. Його подолання почалося в Україні лише 2014 року, і кінця процесу поки що не видно. Немає сенсу в деталях описувати зміст тих культів — про них удосталь написано у будь-якому шкільному підручнику, а залишки досі оточують нас на вулицях. Зауважу лише, що механізми виявилися придатними і у ХХІ столітті — так, у Туркменістані сформований, і то без жодних лапок та застережень, повноцінний культ особистості колишнього президента Сапармурата Ніязова.

Отже, у нас є достатньо матеріалу для порівняльних студій, які з усією наочністю продемонструють відсутність навіть натяку на культ Бандери в Україні

Пам’ятники

Безперечно, пам’ятники Бандері — один із найбільших подразників суспільної думки. «В Україні поставили 100500 монументів Бандері», — кажуть одні. «Всі статуї Бандері не відрізнити від статуй Леніна, просто голову поміняли», — запевняють інші. Про художню цінність кожної окремої скульптури можна сперечатися, але варто пам’ятати одну річ. І Леніна, і Бандеру зараз переважно увічнюють у металі митці, які виросли під гнітом колоніалізму, в даному випадку — соцреалізму. Тому готовий погодитися, що здалеку пам’ятники виглядають схоже. Але це не біда. Мине ще кілька десятиліть — і нові покоління скульпторів ставитимуть цілком інші монументи.

А ось із кількістю взагалі немає проблем. Із 1990-го по 1993-й було знищено понад 2 тисячі пам’ятників і знаків на честь Леніна, переважно на Західній Україні. Упродовж 1993–2004 років упали ще понад 600 Іллічів у Центральній Україні, а після Помаранчевої революції — ще 600. У період президентства Віктора Януковича годі було й сподіватися на продовження декомунізації. Зате за три роки після Революції Гідності були знесені 1 320 Ленінів (усі, поставлені на облік на підконтрольних територіях) — цього разу здебільшого у Південній та Східній Україні. Ще понад 75 — з 2017 по 2021 рік. Наразі вціліли менше ніж два десятки погрудь на вільних землях та понад 400 — на окупованих.

То скільки ж Бандер зайняли вивільнене місце після понад 4,5 тисяч демонтажів? Аж 45, або менше ніж 1%! І що найхарактерніше, більшість із них з’явилися після Помаранчевої революції, а не після проголошення декомунізації. Ось як це виглядало (дати встановлення двох не вдалося визначити):

Причому всі вони розташовані на заході України. 20 статуй та погрудь — на Львівщині, 11 — на Тернопільщині, 10 — на Івано-Франківщині, 3 — в Рівненські області, а в Хмельницькій — лише один закладний камінь.

Туркменбаші ж удостоївся 14 тисяч монументів, включаючи кілька золотих!

Вулиці

Із проспектами, вулицями і провулками ситуація для лідера ОУН-Б ще гірша. Загалом же в Україні понад 85 тисяч топонімів, а після Революції Гідності змінилися 52 тисячі назв. Бандері ж присвячені лише 500 вулиць (із них 34 з’явилися внаслідок декомунізації), він поступається навіть різноманітним «1 Травня». Тобто «бандерівських» топонімів серед усіх аж 0,5%, а з перейменованих — 0,06%!

Так, увесь 2015 рік нас лякали непідйомними витратами на перейменування вулиць, які начебто мали призвести до тотального зубожіння мешканців, але назви змінені, а реальних фактів розорення людей унаслідок цього процесу і досі ніхто не навів. Так само безглуздими виявилися заяви, що через декомунізацію місцеві чиновники занапастять справи соціального захисту населення чи дорожнього будівництва — як ми бачимо, і перейменування здійснюються, і дороги ремонтуються.

Єдиним, хто постраждав унаслідок перейменувань, виявився російськомовний поет Алєксандр Кабанов, якому, за його власним зізнанням, на проспекті Бандери в Києві раки більше не лізуть у горло. Інших жертв «бандеризації» вулиць досі не виявлено.

Зібрання творів

Жоден поважний культ особистості не обходиться без повного зібрання творів. Про Леніна зі Сталіним годі й казати. Туркменбаші випустив «Рухнаму» накладом в 1 млн примірників (при населенні Туркменістану у 6 млн людей), його наступник Гурбангули Бердимухамедов написав уже 50 книжок. Натомість перевидання бандерівських «Перспектив української революції» сталося лише 2020 року накладом у кілька тисяч книжок. Про обов’язкове цитування праць Бандери чи вивчення у школах годі й говорити — бо, власне, нема про що.

Гроші

Ленін на радянських грошах був, Сталін не встиг. Туркменбаші певний час перебував. В Україні ж, як може переконатися кожен, зазирнувши у гаманець, Бандери на купюрах не побачити. Я свого часу брав участь в обговоренні дизайну нових українських банкнот номіналом у 1 000 гривень. Ім’я Степана Андрійовича згадувалося серед перших, однак Симон Петлюра та король Данило Галицький теж фігурували як фаворити. Втім, не так сталося, як гадалося, і на новій тисячі опинився Володимир Вернадський.

Росія, Україна, війна: сакральний рівень

Кулі, фейки, легенди

Сергей Громенко

14:00 08.05.2020

Але насмілюся припустити, що навіть якби там був зображений Бандера, жоден із його критиків не відмовився б від використання грошей через ідеологічну незгоду.

Смолоскипні марші

О, важко уявити більш дражливу і радісно очікувану російськими каналами картинку, ніж факельна хода 1 січня на честь Бандери. Скільки яскравих епітетів на кшталт «фашиствующих молодчиков» можна до цього причепити. Однак справа навіть не в тому, що марш зі смолоскипами і портретами Провідника — не виняткова форма шанування Бандери. Після урочистих проводів Ангели Меркель на пенсію в такому самому антуражі щось закидати українцям смішно. Головне ж, що ці марші були і залишаються вузькими ініціативами без жодних шансів на загальнонаціональний статус. Ну ви розумієте, 1 січня ж.

Так ось, 2007 року пройшла перша і єдина хода у Києві, а минулі кілька років відбувається по 50–60 заходів у понад 20 місцях, переважно на заході, в містах-мільйонниках та неподалік лінії фронту на Донбасі. В них беруть участь від кількох сотень до пари тисяч людей (максимум 3 тисячі одночасно) — і не більше ніж 5–6 тисяч на всю країну. Два винятки: 2009 рік, сотий день народження, та 2014-й — час Революції Гідності. В обох випадках маршами проходили від 10 до 20 тисяч осіб. Утім, навіть екс-голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, якого наша ліва та російська пропаганди призначили головним бандерівцем сучасності, критично висловлювався через невідповідність формату факельної ходи реальним традиціям ОУН.

«Спроби творити "культ Бандери" за канонами "культу Леніна" є шкідливими як для розуміння його місці і ролі в нашій історії, так і для адекватного вшанування. Але ще більш шкідливими є спроби вигадувати цей культ і представляти декомунізацію як "бандеризацію"», — написав він ще у січні 2017-го.

Офіційні документи

Тут найпростіше. На сайті президента України з 1 січня 2014 року і до сьогодні Бандеру не згадали жодного разу. На сайті Верховної Ради за той самий період — тричі. Кабмін згадав його аж 10 разів. На честь Бандери випущена лише одна поштова марка і один конверт. Навіть на сайті УІНП, одна назва якого змушує завмирати пропагандистів у передсмаку сенсації, Бандера згаданий лише 25 разів на понад 2,5 тисячі новин.

Трохи замало як на культ, чи не так?

Ставлення українців

А тепер найважливіше. Фріки на російських ток-шоу та перезбуджені політики і дипломати на Заході можуть скільки завгодно бідкатися через «бандеризацію» українців. Але насправді її просто немає. І хоча частка людей, які позитивно ставляться до Степана Бандери, потроху зростає, говорити про жодний «народний культ» сьогодні не випадає.

Ось результати опитування групи «Рейтинг» щодо ставлення до Бандери:

Причому за популярністю він поступається не лише, скажімо, Михайлу Грушевському, а й Леоніду Брежнєву та Петру І.

Відповідно до опитування цієї ж компанії 2015 року, Бандера посів лише 7-й рядок у топ-100 найвидатніших українців усіх часів із 8,25% голосів (2012 року було лише 4,3%).

Фонд «Демократичні ініціативи» того ж 2015 року зафіксував у Бандери 12,5% прихильників, натомість аж 19,8% оцінили його як найгіршу постать в українській історії (5-е місце у негативному рейтингу по всій країні, перше місце — на Донбасі).

Ну і нарешті аналіз ґуґл-трендів за 1 січня 2010 – 31 грудня 2021 року цілком спростовує думку про неухильне підвищення інтересу українців до Бандери.

Як бачимо, після першого сплеску, викликаного присвоєнням Бандері звання Героя України 20 січня 2010 року, починається спад і «застій» аж до весни 2014 року. Найвищий пік — це період анексії Криму та вибуху війни на Донбасі. Вахтанг Кіпіані неодноразово казав, що найпопулярніший матеріал на «Історичній правді» за весь час її існування — це текст брошури «Хто такі бандерівці та за що вони борються», і найбільшу увагу він привернув саме у той час. А потім із весни 2015-го до початку осені 2021 року цікавість до Бандери не просто знизилася — вона в середньому впала нижче показника 2011–2013 років. І лише флешмоб «Батько наш Бандера» викликав помітний підйом минулого жовтня. Але будьмо відверті — навіть ті, хто співав цю пісню від щирого серця, навряд чи дочитав до кінця статтю про Бандеру у Вікіпедії, не кажучи вже про грубі книжки. Це молоді патріоти, але точно не адепти «культу Бандери».

І як зазначив новий голова УІНП Антон Дробович у грудні 2019 року, «органи влади не повинні розповідати країні, хто у них герой, — це громадяни мають вирішити, хто у них герой». Одне видається очевидним: більшість українців — не бандерівці. А на добре це, чи на зле — уже інше питання.

То звідки ж взявся культ Бандери?

Гаразд, скажете ви, якщо це не українці створили культ Бандери, то хто ж тоді? Найпростіша відповідь, як вчить нас брат Вільям Оккам, за інших рівних є і найбільш вірогідною. Отже, хто найгучніше тужить та бідкається через Степана Андрійовича? Правильно, росіяни. Саме зусиллями російських пропагандистів Бандера і набув популярності, яка значно перевищує його реальний внесок в українську історію. Результати пошуку у Корпусі російської мови однозначно засвідчують — замість того, щоб забути про Провідника після його смерті, наші сусіди активно розмахували його ім’ям як жупелом упродовж 1970-х та 1980-х років. Ну а про нерукотворний пам’ятник, який вони спорудили йому 2014 року, можна і не говорити.

Чому Бандера? Важко сказати. Певно, Євген Коновалець був убитий занадто давно, Андрій Мельник, можливо, не виглядав аж так страшно в радянських очах. Але чому не Роман Шухевич — оце справжня загадка. За даними ґуґл-трендів, в останні 10 років у Росії Бандера був популярнішим за Шухевича у 8 разів. Мельника взагалі не було статистично помітно. В Україні Шухевич поступився Бандері лише у 4 рази.

Синьо-жовтий прапор над Чорним морем. Український флот у революційну добу 1917-1919 рр. Частина 1

Історія не дасть себе забути

Сергей Громенко

12:00 12.07.2020

Але хай там як, Кремлю конче було потрібне уособлення ворога — українського національного руху. І вибір припав саме на Степана Бандеру. Так він і посів почесне місце серед інших героїв, чиї імена перетворилися на прозивні: Івана Мазепи і мазепинців та Симона Петлюри і петлюрівців.

І без російської агресії 2014 року Бандера, найімовірніше, так і залишився б локальним персонажем західноукраїнського ізводу національної пам’яті. Але цей фарш уже не перекрутити назад — тож і «Слава Україні!», і «Батько наш Бандера» з українцями назавжди. І хай поляки з євреями не переймаються — сучасний «бандеризм» спрямований не проти них, а винятково проти росіян.

Ну а українським ультрапатріотам теж слід мати все це на увазі — і навіть не пробувати ліпити з Бандери нового Леніна.

Все одно не вийде.

* * *

Автор – кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього.