Прототипи з 72-ї ОМБр. Душевні розмови
Примітка редакції. Ви вже читали Костянтина Качалова в нас на сайті – це автор, що переродився вже двічі. Колись він писав для P&M про війну. Потім запустив етап задушевних текстів про культуру. І ось маємо: знову про війну. Такі часи.
Прототипи реальні, один для нас писав колись. Тримайте не статтю, а розмову.
Важливо: ПЕРСОНАЖІ ВИГАДАНІ ТА УЗАГАЛЬНЕНІ, дякуємо за увагу! Пора читати.
Розмова перша. Про мудаків
Лех лежав на спині і стежив за метеликом, який безглуздо намагався самогубитися об лампочку у бліндажу. Сон поступово накривав важкою ковдрою, роблячи повіки важчими і важчими. За кілька секунд усе провалиться у чорне забуття. Однак саме у той момент, коли тіло вже розслабилося, а мозок почав своє падіння в нікуди, поряд пролунав настирливий голос Меліка:
– Чуєш, Лех. Лех! Спиш, чи що?
З важким зітханням повернувшись на бік, Лех невдоволено глянув на товариша.
– Навіть не збирався.
– Я лежав тут, думав. Мені здається, що деякі люди вже народжуються злісними мудаками. Згодом ростуть мудаками. Живуть мудаками.
– Дай вгадаю – і вмирають мудаками?
– Так, але мова не про те. А про те, що їх уже не перевиховаєш, не переробиш.
Лех іще раз важко зітхнув, розуміючи, що в нього є два виходи – або послати Меліка і все ж таки заснути, або зробити вигляд, що все це дико йому цікаво. Головне, щоб Дуче не прокинувся, тоді доведеться слухати ще й цього любителя пофілософствувати.
– Саме так, Мелік, – десь із-під стіни все-таки пролунав трохи скрипучий голос Дуче.
Сподівання Леха на те, що вдасться уникнути «задушевної» розмови, відлітали кудись подалі, супроводжуючи свій політ знущальним сміхом.
– Я тобі більше скажу, друже. Спроби перевиховати мудаків іноді можуть закінчитися дуже хріново.
– Ні, я так не думаю. Просто треба триматись від мудаків подалі, – Мелік підвівся на лікті, очі його спалахнули непідробним інтересом.
Дуче пригладив бороду, відкрутив кришку з пляшки лимонаду, що стояла поруч із ним, і, зробивши великий ковток, продовжив:
– Але це не завжди можливо. Був у мене один знайомець. У дев’яностих непогано піднявся: бізнес, бабки, будинок на три поверхи, машини. Повний фарш, коротше кажучи. Причому сама по собі людина хороша, порядна. А ось із сім’єю не все гладко. Дружина – розумниця, доньки – красуні, тільки син – мудак.
Запала тиша.
– Причому злісний мудак, – вів далі Дуче. – У дитинстві всім дрібні гидоти робив, виріс балбес балбесом – п’янки-гулянки. Став заздрити батькові. Двіжувати, щоб його позбутися, не викликаючи підозр. А бабло і бізнес – собі.
– Прям позбутися? – посміхнувся Лех.
– Саме так. Наглушняк. Батько, коли про це дізнався, тиждень бухав від горя. Мовляв, як так?.. Ніколи поганим словом до сина не звертався, а він його завалити хоче. Ну і вирішив із сином віч-на-віч поговорити, з’ясувати все. Поїхав на полювання, сина із собою взяв. Пішли вони в ліс. Тут батько і каже: мовляв, знаю я, що ти шукаєш, як мене позбутися. Ось тобі шикарна можливість. І так це ствол на себе спрямовує і синові простягає. Типу, давай, стріляй.
Дуче взяв паузу, зробивши ще ковток лимонаду.
– Так ось. Направив, значить, Сайгу собі в грудак і каже: «Давай синок, зроби, що збирався, тільки своїми руками». Вже не знаю, на що сподівався. А сина взяв і натиснув на курок. Слухняна така дитина…
– Ось тільки один момент, – саркастично зазначив Лех. – Вони ж там удвох у лісі були. То хто ж розповів цю трагічну історію?
– Сам той комерс і розповів. Сайга в нього не була заряджена. В останній момент таки правильно вирішив, що ну його нахрін так ризикувати.
– А далі що? – Маліка, схоже, розчарувала така кінцівка.
– Та нічого не було. Відп*здив сина там же, на місці і додому поїхав.
– А син?
– Ну а що син? Зрозумів, що тато викладає там, де він тільки вчитися зібрався. Більше ні про яких кілерів не думав.
Лех повчально підняв палець:
– Бачиш! Отже, виправився. А ти казав, що це неможливо.
– Ну як виправився. Пішов з дому і передознувся за півроку. Так і помер мудаком.
Паузу, що повисла, порушив чийсь незадоволений голос із глибини бліндажу:
– Дістали вже, курво. Дайте поспати.
Розмова якось раптом перервалася. Лех пошукав поглядом метелика, що ще хвилину тому кружляв біля лампочки – не знайшовши його, повернувся на бік. Заснув із думкою, що той метелик, напевно, теж був мудаком. Адже не придумав нічого кращого, ніж самоубитися об лампочку.
Розмова друга. Про тишу
Ранок зустрів Меліка тишею. Не просто тишею, а тишею. Якоюсь абсолютно неможливою, нереальною. Світ, зазвичай надмірно галасливий, раптом перестав видавати звуки від слова «зовсім». На кілька секунд хлопцю навіть здалося, що він оглух уночі.
Тут би порадіти, що тихо довкола. Але тиша чомусь не викликала нічого, окрім тривоги. Яка давила, в’їдалася в мозок, змушувала трохи пригнутися в очікуванні чогось невідворотного і величезного.
– Ти чого тут завмер майже напівприсядки?
Голос Дуче повернув Меліка у реальність. Той випрямився і потягнувся. Свинцева тиша відступила, зникла, наче її ніколи й не було.
– Та ось тиша була якась дуже дивна…
– Тиша? Що?
– Ну так, тиша. Та забєй.
Дуче підкурив дві сигарети і протягнув одну з них Меліку:
– Щось ти сьогодні мені не подобаєшся. На ось, покури краще.
Мелік вдихнув на повні груди і з насолодою затягнувся злегка пом’ятим «Ротмансом». Синій тютюновий дим піднімався тонким струмком і розчинявся в повітрі. Ранкова порція нікотину розігнала тривогу. Навколо не було більше нічого містичного чи незрозумілого. Все було як завжди.
– Що там Лех, спить?
– А що йому буде? Зараз прокинеться, сніданок нашаманимо. Поки тихо.
Немов посміюючись над недавньою тишею, десь далеко важко, з металевим брязкотінням бахнув вихід.
– Ну ось, тепер усі на своїх місцях, – Дуче оскалився, роблячи велику затяжку.
– Саме так.
Мелік глянув на небо, вкрите легкими перистими хмарками. Подумалося, що із цим світом щось не те, якщо тиша може сприйматися як щось неправильне, а постріли – як звична справа. Ця «матриця» зламалася, несіть нову.
Розмова третя. Про котиків
Усі поля, що згоріли, виглядають однаково. Вони огидні, ці чорно-палеві випалені пустощі. Так само, як огидно виглядають будь-які зруйновані надії. Надії на врожай, спокійне життя, завтрашній день.
Підрозділ мовчки йшов посадкою вздовж одного з таких полів. Вигляд цього згарища нікому не додавав радості. Та й узагалі нічого хорошого не додавав.
Під ногою Дуче щось голосно хруснуло. Нічого озиратись – це розсипалася чорним порохом давно зітліла гілка тополі. Солдат чортихнувся, поправив рюкзак за спиною, що з’їхав, та обернувся до Меліка.
– Чуєш, Мелік. Ти котів любиш?
– Чого це ти про котів згадав?
– Не ви*обуйся, а.
– Добре, добре. Хто ж їх не любить? Вони ж няшні.
– Так, няшні. Хоч і засранці рідкісні.
– А ще вперті, як чортеняки, – подав голос Лех, що йшов трохи позаду.
Мелік кивнув і, прочистивши горло, продовжив:
– Про впертість це ти точно сказав. Є в мене одна подруга… Ось її кіт – то це просто зразок впертості.
– Чекаю пруфів впертості, – вишкірився Дуче.
– Будуть тобі пруфи. Торік подруга з котом з’їхала з нормальної хати та зняла дешеву кімнату у бабусі десь на Подолі. Бабця здала кімнату з умовою: кіт у жодному разі не виходитиме з кімнати. Але не тут то було. Щойно відчинялися двері кімнати, ця пухнаста морда відразу вискакувала в коридор – і всьо, починалися перегони за котом. Щоразу кіт був битий і закритий у переноску. Щоразу. Бабуся лаялася, подруга вибачалася, кіт робив тупу морду. Така байда тривала кілька місяців точно.
– Якби я був тією бабкою, то вигнав би таку жиличку.
– Згоден, але не в цьому випадку. Згодом бабця здалася і дозволила коту гуляти спочатку коридором, а потім і всією квартирою. А через півроку так кіт і зовсім більшу частину часу проводив з господинею квартири. Вона хоч і бурчала на нього постійно, але регулярно пригощала «нахальну морду» смаколиками і чухала йому пузо. Ось така історія.
Замість продовження розмови Дуче відламав тонку гілочку і посилено почав відганяти комарів. Лех, який наздогнав товаришів, підсумував розповідь Меліка.
– Коротше кажучи, якщо довго робити тупу морду і лізти напролом, отримуючи пиз*юліни, все буде 4.5.0.
Усміхаючись над несподіваним завершенням байки, яка починалася як кулсторі про котиків, а закінчилося духопідйомним гаслом, підрозділ ішов далі, залишаючи після собі сліди рифлених підошов на зітлілому тополиному листі.
Далі буде.
Примітка автора. Прототипи цих персонажів воюють у складі 72-ї ОМБр, тому поважний читач може допомогти їм прямо зараз.
Підтримати прототипів можна тут. Список потреб (змінюється постійно): кемелбеги, «котячі очі» на теплик і ПНБ, РПСок пару, перископи, гермомішки. І безмежна кількість акумів для дронів.
Як допомогти:
Приват: 4731185621550612 Андрій Федоришин
PayPal: PayPal.Me/afeanor або [email protected]
Моно: https://send.monobank.ua/jar/ArjokyQck
І підписуйтесь на канал автора: Telegram!
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!