Стріляти у «своїх»
Примітка редакції. Не всім народам пощастило відділитись від імперської Росії, СРСР чи РФ. Деяким доводиться чекати на свій час. Ось що про нас каже Ідель-Урал – хочеться вірити, що ці люди в російському потязі вже ненадовго. Бо старий паротяг летить до прірви.
Чи варто здобувати військовий досвід, який може знадобитися для захисту свого народу, в лавах імперської армії, якщо знаєш, що може довестися стріляти в братів — чи по крові, чи за вірою? Погляньмо на досвід українців, які через це вже пройшли.
Існує думка, що українці почали отримувати бойовий досвід боротьби з Російською імперією ще 100 років тому у лавах національного підрозділу Січових Стрільців у складі військ Австро-Угорщини. Не можу з цим погодитись!
Оскільки після розпаду Київської Русі Україна входила до складу Великого Князівства Литовського, Жемантійського та Руського — непримиренного ворога та конкурента Московії на міжнародній арені, то говорити про традицію протистояння українців та росіян (за фактом московитів) можна починаючи вже з цього періоду. Історична правда свідчить, що українці (у XIV ст. — русини) та московити ніколи не сприймали один одного як народи одного кореня, лише як сусідів, іноді як одновірців (хоча це рідко ставало визначальним фактором у виборі сторони спору).
1564 року гетьман Богдан Хмельницький підписав угоду про військову спілку з Московією. У Березневих статтях 1654 року (інші назви: «Переяславський договір», «Статті Богдана Хмельницького», «Статті Війська Запорізького», «Переяславські статті» — комплекс документів, що регламентують політичне, правове, фінансове та військове становище України після Переяславської ради) ні про яке приєднання чи входження до складу Росії не йшлося. І що зрештою? Військовий союз московити (які стали незабаром за забаганкою Петра І росіянами) переформатували на «входження до складу Московського царства, під руку російського царя». Нині таке назвали б «кидок» чи «фінт вухами». Власне — звичайна російське підступність, універсальний прийом упокорення народів.
Ну, як, наприклад, у серпні 2014 року під Іловайськом, коли росіяни оточеним українцям пообіцяли зелений коридор, а коли ті повірили та почали виходити — розстріляли з артилерійських знарядь прямим наведенням. В Україні про це й досі сумні пісні співають. Ну, гаразд, ми зараз не про Іловайськ. Ми про те, як Україна, шляхом постійного урізання її прав за півтора століття після не підтриманого та не визнаного Козацькою радою договору про військовий союз, стала частиною Російської імперії, а її мешканці — рабами-кріпаками.
Запорізькі козаки після Переяслава намагалися шукати виходу для збереження бодай козацьких вільностей і привілеїв, заслужених у боях. Але Росія вже за Петра була тією самою Росією, яку ми з вами знаємо: козацьку старшину підкупили, незадоволених вислали, стратили, запроторили в монастирі тощо.
Але зараз немає сенсу переказувати хід українсько-російського протистояння, про це вже написано тонни книжок. Я наводжу приклад того, які чинники впливали на формування відносин між українським та російським народами. І з тверезого роздуму можна сказати, що безперечних, чи хоча б достовірних, аргументів на користь дружби та братерства просто немає.
Тут доцільно навести особливий приклад політики Радянської Росії, а потім і СРСР щодо «братів»-українців.
Несолодко жилося українцям у царській Росії, вони були майже невичерпним ресурсом для ведення різних необхідних уряду воєн, проведення заселень-переселень, щоб розбавити непокірне населення якоїсь нової «зібраної» території. Так, несолодко було, але щоб здогадатися виморити голодом 5–7 мільйонів селян-українців — такого навіть російський імператор не міг вигадати.
У Росії заведено в Голодомор не вірити чи виправдовуватися, що голод скрізь був. Я теж колись у це вірив. Але потім побував в Україні в гостях в українських татар, у діаспорі на Донбасі, та й просто Україною поїздив. І можу сказати, що голод в Україні неможливий, тому його ніколи там і не було, якщо не втручався уряд чи відбувалися соціальні катаклізми.
Українці люблять свою землю, вміють її доглядати, порожньої землі не зустрінеш. Навесні пів-України стоїть рачки на городах, дачах, полях. «Земля прогодує», — казали мені українські люди похилого віку, переминаючи грудку мозолястими руками. Та й земля там гарна. При правильному догляді, як-то кажуть, ціпок встроми — і проросте. Не вродить пшениця — будуть фрукти, овочі, за рік українцю можна відгодувати свиню, можна розводити кроликів, пасти велику та дрібну худобу, багато чого можна заготовити. А ось голоду не може бути!
Українці не такі, щоб лінуватися і не використовувати свою землю, і не такі, щоб жити навмання, не дбаючи про завтрашній день і не запасаючись усім, чим можна запастись. І який український селянин без свині? Таких не буває ще з часів середньовіччя, коли наші земляки у набігах відбирали у селян усе, окрім свині. Українці знали: прийде набіг, заберуть усе, але татарин гляне у бік свині, плюне, скаже «дунгиз», повернеться і піде. Тож свиня — обов’язково. Але комуністи були гірші за будь-який набіг, забирали все, щоб із голоду мерли, просто щоб убити голодом непокірних, які піднімали в 1930-х роках повстання проти Совітів. І нікуди не втечеш, нікого із сіл не випускали, на станціях ловили.
Мені розповідали, як у Голодомор у селі ночами ходили групи комсомольських активістів і дивилися, у кого піднімається дим із труби, потім вдиралися до хати, щоб шукати заховану їжу. Стара говорила, що її батько ставив на піч великий казан, у якому кип’ятили воду для виправдання, мовляв, ми з голоду заварюємо вишневі гілочки, а продуктів уже немає, вже все раніше забрали.
А тепер запитайте, як українці ставилися до росіян після організованого Москвою Голодомору?
Відкрию вам секрет: українці боролися з російською владою постійно. І Мазепа, і Петлюра хотіли одного й того самого — Незалежності (з великої літери). Наприкінці 1920-х років естафету боротьби перехопили молоді офіцери на чолі з Є. Коновальцем. Потім був С. Бандера, про якого профани розповідають легковірним жахливі байки, забуваючи сказати, що він майже всю війну просидів у німецькому концтаборі Заксенхаузен, ліворуч у нього була камера Я. Джугашвілі, праворуч — генерала Карбишева. Потім на зміну бандерівцям прийшли «шістдесятники», потім були дисиденти, потім В. Чорновіл із РУХом, а потім омріяна незалежність від Москви.
Я знову збився на історію, хоча це не наша тема зараз. Повторюся, що українці ніколи не припиняли боротися за свої права. У мордовських таборах упродовж 1940–1980 років переважну більшість політзеків становили українці. Так, земляки та єдиновірці, пробачте на слові, але татар, башкирів, представників інших народів РФСР там були одиниці. Мені довелося бути особисто знайомим з одним колишнім бандерівцем, який відмотав майже 30 років таборами, але так і не зламався.
І ніколи українці не вважали росіян братами. Той, хто не погоджується з таким твердженням, або філістер, або зловмисний лицемір.
І так — українцям доводилося іноді стріляти у своїх братів, які воювали за російську імперію, служили великому і могутньому СРСР, що носили погони НКВС. Така сумна доля народу без держави.
Але без цього, схоже, ніяк…
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!