Чек за милосердя
Текст уже на Patreon. You’re Welcome!
Європа дуже активно взялася за долю українських біженців. Я не про сорокалітніх чоловіків із різким бажанням здобути третю вищу освіту. Загалом.
Насправді це дуже дорого коштує. Житло, виплати чи певні пільги — все це могли б отримати громадяни твоєї держави. А ти, відповідно, — їхні голоси. Але бонуси здобувають українці, які навіть не всі їх цінують. Так постає просте питання.
А хто платитиме, шановні? Зараз-то платить Європа, але хто ж не хоче компенсацій.
Це зараз, а потім?
Точніше, хто не захоче їх згодом. Бо Росія сама себе загнала в ті рамки, де в корівки роги застрягають між дошками паркану. Ще й ззаду хтось підкрадається. Пардон за аналогію, просто хотілось брудно пожартувати і в мене вийшло.
Кожен день бойових дій — ознака того, що Росія не лише нам платитиме, а взагалі буде «як зємля калхозу». Тут уже гарантовано.
Путін не просто так хотів швидку спецоперацію, де оговтатись ніхто не встигне.
Він усе розуміє.
Європа ж — ще той монстр у плані швидкості. Поки прокинеться, поки бахне кави, поки почухається — встигнеш що завгодно. Головне, встигнути. Бо потім старенька таки прокинеться, позіхне та покаже ікла.
Як ви могли помітити, війна все ще триває. І що? Європа оговталась та прокинулась. Поки росіяни так стараються залитись теплою ванною про якісь повільні контрнаступи, західний бюргер бачить: ого, хтось убиває росіян. Тобто Росія — ніскілечки не казковий супергерой. На війні це помітно по лінії фронту. Та згодом просте розуміння доходить і до побутових речей.
Наприклад, кому виписати чек за своє милосердя.
Є за що виписати: українські біженці мають бути вдячні за те, як до них поставились у Європі. Все за найвищим розрядом. Відповідно, за це було б непогано витрусити копійчину. Одна біда — Україна цей чек іще довго не оплатить. Навіть якщо хотітиме.
Зате поряд є імперія, яка війну почала і щодня доводить, що заслуговує найгіршого ставлення. А коли воно настає — робить усе, щоб стало ще гірше.
Спочатку хтось боїться вбити її солдата.
Потім хтось боїться дати Україні РСЗВ, аби вбитих росіян стало набагато більше.
Далі вагаються вже щодо авіації та ракет. І ми їх критикуємо за повільний темп — вибачте, нас можна зрозуміти, у нас війна на своїй території. Та є зворотний бік медалі.
Спісапірася затягнулась
Усе зайшло надто далеко, аби не вибити з винного компенсацію. І знаєте, що тут найбільше допоможе? Небажання розпаду Росії. Я був, є й лишатимусь прибічником саме такого фіналу нашої кривавої історії. Але де я, а де — Захід.
Там банально не готові навіть подумати, що ж робити з уламками Росії в разі її падіння.
Є певна сировинна махина, що здатна заробляти великі кошти чисто за рахунок покладів корисних копалин. Через це держава не розвивається. Навіть більше — рубає будь-які спроби себе реформувати. Для нас неприємно.
Ми міцно стоїмо ніжками на найбільш практичній версії майбутнього. Там, де немає загрози від нової навали. Не лише нам.
Та що це означає? Що процес, за який Росію будуть карати десятиліттями, щодня набирає по парі-трійці мільйонів чи мільярдів вартості. Той момент, коли борг агресора надто великий, аби його списати. І той момент, коли прибічники «ціленької Росії без Криму, Донбасу та Путіна» мають відповідати своїм запитам.
Хочете цілу Росію? Карайте. Зв’яжіть борговими розписками та будь-яку дрібничку давайте за гроші. Або барелі, або кубометри.
Боїтесь непередбачуваності уламків Росії? То зробіть саму Росію передбачуваною.
Не хочете розпаду Росії? Створіть їй міцні зв’язки між регіонами, тобто виплата боргу має бути рівномірною. Якщо хтось платить більше — це готова основа для конфліктів. Тобто розпаду.
Як важіль можна використовувати будь-що. Верески про економіку, що встояла — це атрибут пропаганди, а не аргумент.
Милосердя дорого коштує
Насправді Росії дуже боляче. Вона б хотіла позбавитись хоч частини санкцій та нарешті закупитись у військторгах задля другого походу на Україну. Громадяни хотіли б комфорту. Та цього не буде в обох випадках.
Бо хтось має вносити кошти за іпотеку милосердя. За це Росія не отримала нічого, окрім трупів та калік, а згодом — іще й національної травми.
І все ж вносити тепер треба більше, ніж торік.
Буде ще більше. У певному сенсі затягування часу грає нам на руку, бо рано чи пізно жадібність усе ж перемагає страх. Так, я цинічно коментую.
Ніколи не чув, аби авантюристи повзли по джунглях, рятуючи товаришів. Зате чув, як повзали з мішком золота. І до останнього не хотіли з ним розлучатись — що ж, згодом доводилось. Добре, що у Європі мало авантюристів та багато бюргерів.
Мертвий боржник не заплатить. А що вигідніше?
Вони не можуть навіть уголос сказати про розпад Росії. Бо ця яма-фукуяма будувалась ще довше, ніж сучасна міграційна політика будь-якої держави західніше Польщі. Кінець історії і все таке.
Ще вони не можуть не допомогти нашим біженцям. Це вдарить по ідеології, яку культивували роками.
Коли історія «завершиться» реально — вони не зможуть не виписати чек Росії. Бо дорогувато щось вийшло. І тоді постане питання, що вигідніше. Доїти вцілілу Росію на гроші чи добити вже остаточно.
Не хочете чек? Давайте розвалимо цього мутанта разом, а не «один дає зброю й дивиться».
Хочете чек? Вимагайте.
В самурая немає мети, є лише шлях.
Ваш донат – наша катана. Кнопки нижче!