Ядерні союзники. Американська вигода
Примітка редакції. Не сподобався російський реваншизм? А хочете ще й китайський? Якщо ні, є цікава ідея.
Ядерна Канада, як би це не звучало, посилить безпеку для американців. З огляду на інтеграцію збройних сил в межах НАТО та системи NORAD, обидві країни воюють разом у будь-якому сценарії континентальної оборони.
Звісно, Канаді не загрожує негайна втрата територіальної цілісності від Росії чи Китаю. Але відносини з обома державами у неї істотно погіршилися за останнє десятиліття. Канадське ядерне стримування зменшує ймовірність того, що США доведеться захищати сусіда, фактично віддаючи власні сили, щоб закрити канал потенційного геополітичного проникнення.
Підтримка Вашингтона канадського ядерного щита також необхідною мірою запевнить у відданості спільній обороні в час, коли двосторонні відносини під напругою.
Для Канади власна ядерна зброя — сигнал США про готовність розділити спільну відповідальність за континентальну оборону. Про спроможність Оттави стримувати потенційних агресорів без будь-якої американської підтримки.
Як висловився у березні прем’єр-міністр Марк Карні, «старі відносини зі США закінчилися». Перехід до ядерного статусу підготує Оттаву до нового світу, змінивши партнерство на континенті. Крім того, Канаді виконати мету НАТО у 5% видатків навіть складніше, ніж Німеччині. Що ж, скромний ядерний арсенал пропонує власне рішення, що водночас дає вагомий стратегічний актив.
Як і Німеччина з Японією, Канада має науково-промисловий потенціал, аби створити ядерну зброю власноруч. Наприклад, роль Канади як великого постачальника сировини забезпечує базу для цих зусиль. Те, що знадобиться — і що США можуть і повинні надати, — це публічна підтримка й дипломатичний «дах» на час переходу до статусу ядерних держав. Також, напевне, технічні та доктринальні поради для надійних систем командування й контролю.
Традиційно ядерне розповсюдження всі розуміли як ризик для стабільності міжнародного порядку. Коли держави здобувають ядерні можливості, зрушуються регіональні й глобальні баланси. Під питанням опиняються чинні механізми безпеки.
Власник ядерного щита, мовляв, може діяти як хижак, адже його важче приборкати. Такий погляд хибний та занадто спрощений, бо будується на припущенні, нібито всі нові ядерні держави поводяться однаково. Коли ж ядерні можливості здобувають держави, віддані захисту загальних правил — цей крок, навпаки, підвищує стабільність і міць світового порядку.
Канада, Німеччина та Японія — трійця провідних прихильників порядку. Усі три держави будують зовнішню політику і навіть державну ідентичність навколо «доброго міжнародного громадянства». Вибіркове поширення ядерної зброї у цих країнах переважить військові можливості й консолідує коаліцію, націлену на стримування ревізіоністів.
Така коаліція допоможе зупинити подальшу ерозію правил, норм і інституцій порядку, які були вибудовані після 1945 року. Включно з нормою проти завоювань. Поряд із матеріальними джерелами стабільності вибіркове ядерне поширення зміцнить і нормативні джерела — ті, що життєво необхідні для функціонування міжнародного порядку.
Отже, вибіркове ядерне поширення слід подавати як інвестицію у відновлення цього порядку. По суті, Канада, Німеччина та Японія заповнюватимуть ті прогалини, які вже спонукали Росію побачити сприятливі умови для свого ревізіонізму і можуть так само підштовхнути Китай до цього ж розрахунку.
Багато застережень від противників ядерного розповсюдження не стосуються поширення серед союзників США. Скажімо, немає підстав боятися, що канадська, німецька чи японська ядерна зброя «потече» до терористів чи «держав-вигнанців». Усі три країни є взірцями відповідальності та стабільності.
Немає підстав сумніватись у раціональності їхніх лідерів. Якщо Кім Чен Ин спроможний на обережність щодо свого арсеналу, то в Оттаві, Берліні й Токіо — тим паче.
Інше побоювання — що за кількома ядерними новачками підуть цілі «плеяди» наслідувачів. Проте зазвичай поширення за інерцією є плодом уже наявних суперництв і географічної близькості. Наприклад, Пакистан та Індія. Канадський вибір навряд чи штовхне, скажімо, Мексику до ядерних експериментів.
Європейські держави, які колись прагнули стати противагою Німеччині, — Британія та Франція — вже мають ядерні сили. Інші потенційні претенденти, як-от Польща, можуть відмовитися від власної програми в межах багатостороннього або двостороннього ядерного поширення.
У Східній Азії поява ядерки в Японії могла б підштовхнути Південну Корею активізувати давні амбіції. Але глибока інтеграція Сеула в архітектуру безпеки США суттєво зменшує цей стимул.
Географічні переваги Японії та відсутність «замороженого конфлікту» роблять її кращим кандидатом, ніж Південна Корея. Втім, якби Сеул таки пішов уперед, він теж став би надійним розпорядником. Теоретично Тайвань міг би хотіти наслідувати це, але поки що не має реалістичного шляху через вразливе становище щодо Китаю.
Ризик випадковостей лишається слушним застереженням. Формально більша кількість ядерних держав означає більшу ймовірність ненавмисної війни. Та ця ймовірність настільки мала, що її переважують відчутні вигоди для стабільності й безпеки.
Навіть на піку Холодної війни, попри гігантське суперництво, дві наддержави уникнули обміну ударами. Одна з чеснот вибіркового ядерного поширення полягає у тому, що Канада, Німеччина та Японія зараз найкраще оснащені, щоб мінімізувати додатковий ризик. У них є професійні війська, сформовано міцний цивільний контроль. А ще їх дипломатія вправна в мирному врегулюванні.
Примітка перекладача. Про дипломатію, здається, малось на увазі таке: вона здатна не лише погрожувати наявною зброєю, як це робить Лавров.
Інші заперечення не витримують перевірки. Приміром, дехто у США виступає проти ядерного розповсюдження серед союзників, бо це нібито підриває американський вплив, особливо на Німеччину й Японію. Такий погляд плутає інструменти із цілями.
Базова мета Вашингтона у Європі та Східній Азії — не допустити домінування будь-якої однієї держави в регіоні. Хоч вплив на союзників дає непряму й непевну дорогу до цієї мети, ядерні сили Німеччини та Японії практично гарантують потрібний результат. Інакше кажучи, вибіркове поширення жертвує часткою впливу США в обмін на ту мету, заради якої цей вплив і застосовувався.
Найбільш зрозумілий бар’єр — і, можливо, найтяжчий — це суспільні течії. Досвід Хіросіми й Нагасакі є провідним у колективній пам’яті Японії. Повоєнний пацифізм і скепсис щодо атомної енергетики досі налаштовують багатьох німців проти власного стримування агресорів. Канада давно не хотіла навіть розміщення чужих боєзарядів, не те що створення власних.
Подолати ці сумніви буде непросто. Державам доведеться переконувати громадян, що ядерна зброя не лише гарантує їм безпеку, а й зміцнить світовий порядок, заснований на правилах.
Запровадити вибіркову проліферацію буде нелегко і не без ризиків. Перша практична обставина, яка спадає на думку — для цього Канаді, Німеччині та Японії довелося б вийти з ДНЯЗ, згідно з яким вони колись зобов’язалися не розробляти ядерну бомбу.
Дотримання належної правової процедури сигналізуватиме намір не послабити, а зміцнити міжнародний порядок. Наскільки можливо, такі кроки варто завчасно обговорити з ключовими союзниками, аби мінімізувати тривогу серед них.
Хоч прийняття цього всіма країнами виглядає нереалістично, відповідальний і прозорий курс покаже добрі наміри кожної з держав. Тут особливо знадобиться дипломатичний «дах» США у координації з Францією та Британією, аби нові ядерні держави не стали мішенню для скарг ООН.
Щоб максимально заспокоїти скептиків, три держави могли б запровадити політику «невикористання першими» — принаймні, до тих пір, поки вони залишаються під американською парасолькою. НАТО під час Холодної війни не пішло на такий крок. Утім, Канада, Німеччина та Японія нині стикаються з менш суворими безпековими викликами і можуть розглядати цей сигнал прихильності до статус-кво.
Вибіркове ядерне розповсюдження потребує уважного управління, аби розкрити весь його потенціал. Але воно дає реальні підстави для оптимізму. Аргументи «за» досі суперечливі. Та насправді має велике значення, які саме країни одержать ядерну зброю.
Якщо ядерну зброю отримають стабільні та відповідальні члени міжнародної спільноти, справи дійсно можуть піти значно краще.