Колбі у Сеулі. Теоретична складова
Примітка редакції. Проклинати американців уміють усі, а помітити від них хороший сигнал — меншість. Що ж, ми нішове видання, тож побудемо меншістю.
26 січня заступник міністра війни Елбрідж Колбі виступив в Інституті короля Седжона в Сеулі. Це перше значне дипломатичне вираження тієї оперативної логіки, яка лежить в основі оновленої Стратегії національної оборони США.
Виступаючи у Південній Кореї під час своєї першої міжнародної поїздки, Колбі перетворив часом різку риторику щодо розподілу тягаря на цілісну стратегічну основу. Вона зосереджена на тому, що адміністрація Трампа називає «гнучким реалізмом».
Ця промова важлива для репрезентації того, як усі ці концепції функціонують у реальній дипломатії альянсу. І в діалозі зі зразковим партнером, чий внесок у оборону НАТО вже продемонстрував силу цього підходу на практиці.
Вибір Сеула як першого пункту призначення Колбі сам по собі є стратегічно комунікативним. Це відображає як пріоритетність Індо-Тихоокеанського регіону, так і визнання доведеного внеску Південної Кореї у глобальну оборону.
Південна Корея є візитівкою того, що адміністрація вважає ідеальною моделлю альянсу. Це партнер із реальним військовим потенціалом і постійними інвестиціями у власну оборону, що перевищують середні показники НАТО. Союзник, що має власний оборонно-промисловий потенціал та чітке усвідомлення близькості загрози.
Важливо, що Сеул уже засвідчив свою відданість колективній обороні. Він зробив значний внесок у оборонно-промислову базу НАТО та підтримав Україну. Це є саме тим видом глобальної взаємодії, який підтверджує основну передумову гнучкого реалізму.
Починаючи із Сеула, а не з традиційних зупинок на кшталт Брюсселя чи Токіо, Колбі сигналізує, що пріоритетність Америки винагороджуватиме можливості та відданість справі. Раніше більш важливими вважались дипломатичний протокол і певні історичні почуття.
Історично значущою цю промову робить те, як вона кристалізує перетворення війни в Україні з європейського регіонального конфлікту на дійсно глобальне змагання. І це також підтверджує американську стратегічну переорієнтацію.
Обидві Кореї по-різному експортували свою конкуренцію до Європи. Пхеньян робив це через незаконні постачання боєприпасів та внески експедиційних сил до Росії, Сеул — через легальні промислові партнерства, передачу технологій та фінансову підтримку союзників НАТО і України.
Ця індо-тихоокеанська взаємодія у європейській обороні забезпечує емпіричну основу для глобальної системи розподілу тягаря війни.
Колбі розглядає гнучкий реалізм як корекцію стратегічного дрейфу після Холодної війни: «Впродовж більшої частини періоду після Холодної війни американська оборонна політика формувалася абстракціями, припущеннями про постійну однополярність та амбіціями, які були відділені від геополітичної реальності». Ця критика перегукується з оцінкою експедиційних операцій як дій, що підірвали і оборону країни, і баланс сил, необхідний для конкуренції між державами.
У промові гнучкий реалізм викладено через чотири операційні принципи.
По-перше, чітке формулювання пріоритетів, зокрема визначення Індо-Тихоокеанського регіону як геополітичного шарніра XXI століття, де «вирішально формуватимуться довгострокова безпека, процвітання та свободи американців». Таке географічне окреслення пріоритетів узгоджується з рішеннями NDS щодо розподілу ресурсів, концентруючи американську військову міць там, де вона дійсно незамінна.
По-друге, дисципліна щодо зобов’язань. Неодноразовий акцент Колбі на «критичній, але обмеженій підтримці» перекладає систему розподілу тягаря NDS на дипломатичну мову. Формулювання визнає, що внесок Америки залишається важливим, водночас встановлюючи межі того, чого союзники повинні обґрунтовано очікувати.
По-третє, рішучість щодо виконання намічених дій. Обговорення у промові стримування шляхом заперечення вздовж острівного ланцюга коло Тайваню демонструє, як стратегічні концепції перетворюються на військову позицію. Колбі наголошує, що стримування успішне «не тоді, коли загрози гучні, але не підкріплені, а коли результати передбачувано сприятливі та достовірно донесені».
По-четверте, серйозність стримування або зобов’язання побудувати «військову позицію в західній частині Тихого океану, яка гарантує, що агресія вздовж першого острівного ланцюга буде неможливою, ескалація непривабливою, а війна справді ірраціональною». Це додатково відображає розуміння того, що для надійного стримування потрібні можливості, а не пусті заяви.
Ця структура стосується того, що раніше називали «проблемою одночасності», або оперативного завдання одночасного вирішення кількох основних загроз із використанням обмежених сил. Віддаючи пріоритет Індо-Тихоокеанському регіону та дозволяючи союзникам забезпечувати основну конвенційну оборону у своїх регіонах, нова американська стратегія намагається розв’язати цю проблему шляхом розподілу навантаження, а не лише розширення власних витрат.
Найбільш дипломатично значущим внеском промови може бути ретельне формулювання цілей щодо Китаю. Колбі чітко артикулює американські цілі: «Ми можемо і повинні прагнути стабільних, мирних відносин із Китаєм, які захищають інтереси США та наших союзників. Штати під керівництвом президента Трампа не прагнуть домінувати над Китаєм, а також не прагнуть задушити чи принизити його».
Таке формулювання націлене на різні аудиторії. Для Пекіна це сигнал про те, що американські цілі справді обмежені. Для союзників — особливо тих, хто економічно інтегрований із Китаєм — це дає гарантію того, що американська стратегія передбачає продовження торгівлі та взаємодії.
Це примітно для такої країни, як Австралія, якій явно потрібно врегулювати свою економічну взаємодію та залежність від Китаю, забезпечивши собі здатність захищатися від китайської агресії, зокрема в так званій «сірій зоні».
Акцент на сприятливому балансі сил, за якого жодна держава не може нав’язати свою гегемонію, відображає класичну логіку балансу сил. Раніше цією основою була ідеологічна конкуренція. Колбі визнає «горду історію» Китаю та визначає конкуренцію більше як структурну, ніж цивілізаційну. Такий підхід контрастує з більш ідеологічними формулюваннями, що характеризували стратегії попередніх адміністрацій щодо Китаю.
Оперативний прояв, стримування шляхом заперечення вздовж першого острівного ланцюга, відображає географічний та військово-технічний реалізм. Замість спроб домінувати над узбережжям Китаю чи відстежувати кожен морський об’єкт, стратегія зосереджена на забезпеченні того, щоб рішучі військові дії проти союзників не мали успіху. Це визнає китайську військову модернізацію як реальність. Водночас дає гарантії, що вона не перетвориться на важіль примусу.
Акцент Колбі на військовій дипломатії демонструє інтеграцію військової сили з більш цивільними способами взаємодії. Він знаходить практичне вираження в постійній комунікації між військовими, зосередженій на врегулюванні криз та зменшенні ризиків.
Цей підхід принципово відрізняється від політики стримування. Підходи часів Холодної війни передбачали, що радянські цілі були принципово несумісними з інтересами Заходу. І це вимагало всебічної протидії. Поточна стратегія передбачає, що обмежені цілі з обох сторін можуть співіснувати, якщо вони підкріплені достатнім потенціалом стримування. Чи виявиться це припущення правильним, поки невідомо. Але воно принаймні пропонує логічну альтернативу.
Розгорнуте обговорення Колбі Південної Кореї ілюструє те, що адміністрація вважає ідеальною структурою альянсу. Він хвалить Сеул за розуміння загроз і центральної ролі конкретної військової сили. Та зазначає, що рішення президента Лі збільшити витрати на оборону до 3,5% ВВП «відображає чітке та мудре розуміння того, як розв’язувати проблеми безпеки, з якими ми всі стикаємося».
Таке формулювання перевертає традиційну риторику. Замість того, щоб американська щедрість захищала вдячних союзників, Колбі підкреслює збільшення інвестицій Південної Кореї як те, що служить передусім корейським інтересам: «Це, безумовно, в інтересах Америки, але ще більше це в інтересах Південної Кореї».
У промові визначено конкретні риси, що визначають модель успішного партнерства. Постійні інвестиції в оборону (понад 2,5% ВВП, які зараз зростають до 3,5%); власний оборонно-промисловий потенціал, що створює конкурентоспроможні на світовому рівні системи; обов’язкова військова повинність, що підтримує значний мобілізований склад збройних сил; географічна близькість до загрози, що забезпечує сталу відданість; готовність узяти на себе більшу відповідальність за оборону.
Ці характеристики роблять те, що Колбі називає «пропорційним внеском та взаємною вигодою», основою для сталого альянсу. Південна Корея може надійно забезпечити первинне конвенційне стримування проти Північної Кореї, звільняючи американські сили для ширших місій в Індо-Тихоокеанському регіоні. Але зберігаючи «критичну, але обмежену» американську підтримку для сценаріїв, що перевищують можливості Кореї.
Що Колбі не наголошує, але що підтверджує його модель, так це вже наявний внесок Південної Кореї не лише у власну оборону. Сеул став ключовим виробником оборонної продукції, чия допомога в оборонно-промислову базу НАТО демонструє саме те партнерство, засноване на можливостях, яке зараз пропагує Колбі.
Оборонна промисловість Південної Кореї виробляє конкурентоспроможні на світовому рівні системи. Це гаубиці K9, що обслуговують уже кілька армій членів НАТО. Це надводні бойові кораблі, які було побудовані більш ефективно, ніж це собі можуть дозволити американські верфі. Це системи озброєння, на які спиралася модернізація польської армії для швидкості та економічної доцільності порівняно з альтернативами від США.
Завдяки промисловим партнерствам та передачі технологій Південна Корея надала матеріальну підтримку Україні та європейським союзникам, доповнюючи потоки фінансової допомоги Києву. Ось втілення розподілу тягаря ще до того, як у промові Колбі було сформульовано цю концепцію: регіональний союзник із власним потенціалом розширює свій внесок у колективну оборону за межі безпосереднього театру бойових дій. Спроможні союзники зміцнюють, а не обтяжують Америку.
Стратегічні наслідки виходять за межі Кореї. Якщо Сеул продемонструє, що збільшення союзницьких можливостей посилює, а не обтяжує американську безпеку, це підтвердить ширший підхід адміністрації. Європейські союзники, які стикаються з тиском щодо досягнення оборонних витрат на рівні 3,5% ВВП, можуть спостерігати, що інвестиції Південної Кореї перетворюються на справжні можливості та стратегічну автономію. Вони не формують залежність. Ці можливості можна розгорнуті в усьому світі для підтримки колективної демократичної оборони.
Ба більше, внесок Південної Кореї ілюструє, як війна в Україні стала тим фактором, за допомогою якого кується майбутній світовий порядок. Інтеграція японських космічних ресурсів, південнокорейських виробничих потужностей та європейських промислових баз в єдину екосистему військової підтримки демонструє, як буде організовано наступне покоління стримування.
Обговорення Колбі того, що Південна Корея бере на себе більшу відповідальність за конвенційну оборону проти Північної Кореї, теж відображає розподіл навантаження. З огляду на економічні та військові переваги Південної Кореї над Пхеньяном, корейські збройні сили повинні надійно стримувати звичайний напад.
Американський внесок тут — це гарантії ядерного стримування, стратегічна розвідка та спеціалізовані можливості. Тобто Вашингтон може забезпечити те, що Корея не може повторити самотужки, уникаючи постійної присутності чужих військ.
Якщо цю модель буде відтворено, це дасть можливість перерозподілити американські сили в Індо-Тихоокеанському регіоні для вирішення проблем, пов’язаних із Китаєм, зберігаючи при цьому зобов’язання перед альянсом. У промові йдеться саме про це. Війська США на Корейському півострові можуть краще служити ширшому регіональному стримуванню. У цей час Корея самостійно матиме достатній армійський потенціал.
Далі буде.